Гольт люто стусонув його в спину. В кімнаті Феттер, якого мучила гикавка, почав лаятись:
— Що це за ба… гопля!.. Що це за балаган, у якому навіть співати не можна! Ну як у тебе? — запитав він знову добродушним тоном. — Ти тільки подумай! Моя Карлінхен не захотіла.
Гольт перебив його:
— Якщо ти зрештою не заткнеш пельку…
— Ти поглянь на нього! — образився Феттер і з стогоном простягся на ліжку. Незабаром він заснув.
Гольт не спав. Він блідий сидів на табуретці. В цей момент він досить чітко усвідомлював усе, що з ним діялось. Його знову несло за течією. Десь близько шостої він підійшов до вікна і побачив Мюллера, що простував заводським подвір’ям. Гольт розштовхав Феттера. Феттер наполегливо просив, щоб його чемодани постояли лише до наступного ранку. Гольт погодився. Один день тепер не мав для нього жодного значення. Він непомітно вивів Феттера з будинку. Потім і сам побрів глибоким снігом, що випав уночі,— пішов з Менкеберга. Хуртовина вгамувалась, але вулиці оповив молочно-білий туман. Шосе збігало вгору, туман розступався, і на пагорбах за містом сонце сліпило очі. Гольт обвів поглядом все навкруги. Над землею загрозливо нависали сірі хмари з розірваними вітром краями. Долина скидалася на величезне озеро, виповнене аж до самих далеких гір туманом. І місто з його руїнами, димарями і купами щебеню потонуло в тумані, немов під ним розступилася земля. Навколишні поля були вкриті снігом. На мертві й голі тополі, що стояли вздовж шосе, з криком сіла зграя ворон. Скрізь, куди не глянь, ні живої душі.
Гольт сперся на стовбур тополі. Як йому взагалі могло спасти на думку прийти сюди, в російську зону? Він гнався за мрією — за Гундель. Мрії про Гундель, давній дитячій мрії про кохання прийшов кінець. Гольт притулився головою до стовбура. З гір насувалися хмари. Ось-ось знову повалить сніг. Він бачив Шнайдерайта, бачив, заплющивши очі, як ця людина, велика й жорстока, заступає йому шлях, скрізь втручається в його життя, скрізь хоче бути першим і прагне оволодіти всім, що було миле Гольтові, а саме — Гундель. Гольт прогнав від себе це видіння. Він повернувся на завод і уклався спати.
9
Надвечір фрау Томас розбудила Гольта і передала, що з ним хоче говорити професор Гольт. Кілька днів тому це злякало б Гольта, а зараз не справило на нього ніякого враження. Професор Гольт не мав більше влади над ним. Він поїде звідси, і ніхто на світі не зможе затримати його. Гольт перейшов коридор і постукав до батька.
Побачивши, як син увійшов у лабораторію, професор зрозумів — для нього не існує жодного авторитету. Він запропонував йому стілець. Хлопець зовсім опустився. Ось він стоїть, неохайний, неголений, вигляд у нього безпорадний, — напевне, зовсім заплутався. Під очима синці, комір мундира недбало розстебнутий. Професора охопив неспокій. Він, аби якось зібратися з думками, заходився протирати предметне скло.
Гольт сів і став чекати. Не він шукав цієї розмови, його до неї ніщо не спонукало.
— У мене обмаль часу, — почав професор, — я маю їхати з Мюллером і повернуся лише завтра в полудень. Але все ж мені б хотілося серйозно поговорити з тобою. Я, на жаль, тільки сьогодні довідався, що ти з деяких пір не ходиш до школи. Що ти на це скажеш?
— Я на це скажу, — відповів Гольт, — що хоч ти мене й змусив ходити до школи, але ніхто не поцікавився, чи ж мені того хочеться. Як бачиш, не хочеться. Наказ — більше не наказ.
Професор Гольт прочитав виклик у очах сина і зрозумів свою провину. Через роботу й незліченні обов’язки він надто довго полишав сина на самого себе. Він спокійно промовив:
— Гаразд. Тоді відразу ж після Нового року підшукай собі якусь роботу. А віднині припини розгульне життя і візьмись до чогось корисного тут, вдома.
Гольт не відповів, він тільки визивно дивився на професора, а той продовжував:
— Весною відкривається університет. Від посади завідуючого кафедрою я змушений був відмовитися через роботу на заводі. Але двічі на тиждень читатиму курс загальної гігієни; крім того, виконуватиму обов’язки директора інституту серології. Мені знову потрібні книжки, що стоять в ящиках на горищі. Серед них є і класики та філософи. Книжки треба розібрати, щоб можна було ними користуватися. Гадаю, що до Нового року ти впораєшся з цим завданням. Гундель виявила бажання у вільний час тобі допомагати.
Ім’я Гундель вразило Гольта у найчутливіше місце. «Виявила бажання», — відзначив він у думці. Отже, її принаймні запитали. А йому просто наказують. Ні, треба негайно ж довести батькові, що він помиляється: син більше не виконуватиме його наказів.
— Я поміркую, — сказав Гольт.
Професор відчув виклик у цих словах. Він спокійно додав:
— Візьми, будь ласка, до уваги, що у мене обмаль часу, а Гундель сама навряд чи дасть раду отим книжкам.
«Гундель, знову Гундель! — подумав Гольт, — Батько повинен нарешті виключити Гундель з гри! Гундель взагалі його не обходить! Це я знайшов Гундель, коли їй було скрутно, а не батько. Він сам тоді сидів у своїй иапівзруйнованій комірчині й переглядав свої переконання!»
— Не розумію, що тобі, зрештою, від мене треба! Адже досі я тебе цікавив, як торішній сніг! — грубо сказав Гольт.
Професор відклав убік шматочок замші і скельця. Докір був справедливий. Тому він промовив щиро й сердечно:
— Облишмо минуле, давай поговоримо про…
Син не дав йому закінчити. Одного слова було досить, щоб Гольта прорвало.
— Ти саме цього й хочеш! — вигукнув він. — Не зачіпати минулого… Ви всі цього хотіли б!
Але Гольт не хотів полишити минуле. Ні! Впівголоса, гарячково й швидко він кинув професору в обличчя все, що думав.
Про що ж можна говорити, як не про це трикляте минуле, у яке Гольта штовхнули, попри його бажання й без жодної провини.
— А хто з нас двох вибирав Гітлера або принаймні спокійно дивився, як він ішов до влади? Адже не я! Я в той час ще й до школи не ходив! Щоправда, у мене був уже «потяг до простолюду», але за прихід фашизму до влади і за війну провина лежить не на мені! Мене втягли в багно, мене ще змалечку, — згадай, будь ласка, це! — напихали солдатчиною, вчили лепетати: «Німеччина, Німеччина понад усе!»[49] Так хто ж, — подумай, будь ласка! — хто полишив мене напризволяще серед усього того бруду? Хто навіть пальцем не поворухнув, щоб своєчасно розкрити мені очі? Ти! Я прийшов колись до тебе по допомогу, а пішов ще в більшому розпачі…
[49] Німецький фашистський гімн.