— Про які це такі особисті справи тобі хочеться говорити зі мною? — запитала Гундель серйозно й лагідно, та водночас із такими лукавими нотками в голосі, що Шнайдерайт нічого не відповів, тільки міцніше взяв її під руку. Лампочка в заводському під’їзді його анітрохи не турбувала. У її тьмяному світлі він нічого, крім очей Гундель, не бачив. Без найменшого зусилля юнак підняв її на руки, а вона, полегшено зітхнувши, обхопила руками його голову і поцілувала в губи. Шнайдерайт ніжно й обережно пригорнув Гундель до себе.
ЧАСТИНА ДРУГА
1
— Чи далеко звідси до кордону? — поцікавився Гольт.
— Боронь вас боже, не здумайте лиш тут переходити на той бік; у лісі отаборилися війська росіян, скрізь пости!
— А попоїсти у вас щось знайдеться?
— Вам треба якнайшвидше йти звідси, у нас щовечора перевірка!
Гольт заплатив за пиво. Хазяйка сховала гроші.
— Попоїсти, кажете? Самі голодуємо! — Потому й вона зникла за дверима позаду стойки.
Гольт відхилив гардину. На засніженій сільській вулиці ані душі. Він вийшов через чорний хід у двір. Огорожа між сараєм і стайнею була невисока. За нею Гольт побачив чисте поле, неподалік ліс і задоволений повернувся в зал.
Тим часом до корчми сходилися селяни. Вони вже сиділи за багатьма столиками. На Гольта ніхто не звертав уваги. Він перекинув через плече скатану плащ-палатку, запалив сигарету, допив пиво. Його морозило. Далася взнаки безсонна ніч: він був втомлений і знервований, цілий день нічого не їв, від голоду паморочилося в голові. Слід було все-таки дотримуватися маршруту Феттера. Припустився помилки, зійшовши з поїзда раніше. Гольт вирішив знову повернутись на залізничну станцію, хоч уже на саму думку, що доведеться йти сім кілометрів пішки, йому ставало моторошно.
Якийсь селянин, що сидів за сусіднім столиком, виглянув у вікно, потім перевів погляд на Гольта і застережливо кивнув головою. Гольт негайно метнувся до чорного ходу. Вже в коридорі почув, як відчинились двері, що вели на вулицю, почув тупіт кованих чобіт.
Він переліз огорожу і побіг полем. На узліссі зупинився, оглянувся назад і кинувся в глиб лісу — будь що буде. На одній з галявин зорієнтувався по зірках; ніч стояла морозяна, небо ясне. Гольт повернув на захід; там за лісом виднілася якась ніби світліша смужка неба, хоч сонце й зайшло кілька годин тому. Гольт рушив далі. Перетнув шосе і, не звертаючи уваги на численні сліди від коліс грузовиків на снігу, попростував далі на захід, в напрямку отої світлої смужки на горизонті. Сосновий ліс усе густішав, Гольт продирався густими чагарниками, кущами і врешті опинився на галявині, залитій світлом численних прожекторів, перед високою загорожею з колючого дроту.
Його огорнув жах: світла смужка вечірнього неба на заході була не чим іншим, як сяйвом прожекторів у військовому таборі, про який Гольта попереджала хазяйка корчми. Гольт стояв мов заціпенілий: з дерев’яної сторожової вишки його окликнули якоюсь незрозумілою мовою.
Вмить він опинився в кущах. За його спиною тишу розірвала коротка черга з автомата. Гольт побіг. Соснові віти били його по обличчю, він перечіплювався через коріння, падав, схоплювався і щодуху біг далі. Коли він знову вибіг на шосе, то потрапив у світло фар автомобіля. Зойки, постріли, Гольт мчав лісом все далі й далі. Його охопив панічний страх. Він з розмаху налетів на стовбур і мало не знепритомнів, та врешті-таки добіг до галявини, звернув ліворуч, на північ. Ліс ожив. Гольт мчав, важко переводячи подих. Час від часу до нього долинали вигуки. Вони то наближались, то знов віддалялись. Гольт повернув ліворуч, тепер на захід, і раптом голоси почулись зовсім близько поперед нього. Він кинувся на землю поміж сосон, що густо росли одна біля одної.
Голоси наближалися. Гольт зарився обличчям у сніг. Якщо його спіймають, то вважатимуть, що він шпигун. Голоси віддалились. Гольт схопився на ноги. Він зовсім знесилів. Місцевість понижувалася. Ось і ліс лишився позаду. І раптом знову крики, сумніву не було — його помітили. Гольт хитаючись спустився схилом, побачив перед собою стіну очерету і щодуху помчав уздовж берега. Нарешті угледів в очереті місток, дошки під ним загриміли; за містком — озеро, вузеньке, вкрите кригою і снігом. Гольт ступив на лід, крига затріщала, вгнулася під його ногами. Над озером дзвінко відлунювали кроки. За спиною чулись вигуки, він озирнувся і на тлі білого похилого берега побачив постаті, що метушилися на містку. Хтось зіскочив на лід, і лід провалився.
Гольт біг щодуху. Позад нього знову залунали постріли, він кинувся ниць на лід і поповз на животі. Раптом запала тиша — переслідувачі відстали. А ось перед ним нарешті й смужка очерету на західному березі.
Тут лід був чистий від снігу, мокрий і крихкий. Гольт ліз рачки, поки тонка крижина не тріснула, і він провалився обома руками, потім грудьми й обличчям і, зрештою, усім тілом. Його оповив смертельний жах. Одяг враз намок, але жах був холодніший за крижану воду і паралізував його. Гольт одчайдушно замахав руками, намагаючись пливти, та марно, тільки позбивав собі руки об уламки льоду. Він тонув. Захлинався. Ноги в’язли у бездонному мулі. Гольт мало не втрачав свідомість. Руки судорожно хапалися за очерет. І все ж, напруживши останні сили, він таки вибрався на мілину і виповз на берег. Сили полишили його.
Гольт довго лежав нерухомо, не відчуваючи нічого, крім рятівного спокою. Його долав сон, він впадав у забуття. Холодна дрож проймала все тіло, не даючи Гольтові заснути. Та ось її заступило приємне тепло, що розлилося по всьому тілу. Він не пам’ятав, як підвівся і хитаючись рушив вперед. Гольт ішов усе далі й далі, непоборний страх і знемога затуманили свідомість. Одежа на ньому обледеніла і хрустіла від кожного поруху.
Смужка лісу. Парк, вогні, вілли, сади. Гольт наткнувся на якусь огорожу, переліз через неї і впав у сніг з другого боку. Довго лежав. Потому сильний озноб ще раз вирвав його з забуття, він поплентався до будинку й загрюкав кулаками у двері.
Він нічого не міг второпати: медсестра, уся залита світлом, у білому халаті, в чепчику, світле волосся… Що це? Сновидіння, яке виринуло з пам’яті, — нереальне казкове, неземне. Дівчина сміється. Вона сміється, сміється. «А вам не до вподоби, що я віддаю перевагу Гольтові? Я завжди віддаю комусь перевагу. Та що це ви говорите? Вам треба спати, однак спробуйте помолитися…» Сестра Регіна! Гольта затрясло так, що зуб на зуб не попадав. Злякалася, побачивши його? Впізнала?
— Допоможіть мені,— попросив Гольт.
Сновидіння зітхнуло, відійшло вбік, розпливлося в світлі.
Круті східці ведуть усе вгору й вгору, на горище. Шепіт: «Тихо!» Так, тихо, озеро близько, тихо повертається ключ, тихо клацає замок, палата, світло.
— Сестра Регіна, — промовив Гольт.
— Мене звуть Марія, — сказала вона. — За десять хвилин прийде нічна зміна, і я буду вільна. — Вона замкнула його. Він чув, як віддалялися її кроки.
Гольт машинально роздягнувся, взяв з вішалки над умивальником рушник, заходився розтиратись, знесилів, сів на стілець, задрімав, проте холод вирвав його з напівсну. Біля залізної пічки лежали купа вугілля й дрова. Він став навколішки і розпалив пічку, викрутив над тазом одяг. Усе це робив несвідомо. Потім, тремтячи від холоду, заліз у постіль. І тіло його, і думки задерев’яніли, він провалився в сон, мов крізь тонку кригу, і прокинувся від смертельного жаху. Сестра Марія ходила по кімнаті й розвішувала мокрі речі. Потім навшпиньки підійшла до ліжка. Вона побачила, що Гольт не спить, і мовчки, знітившись дивилася на нього.
— Сестра Регіна, — промовив він.
Вона похитала головою.