Трупи вже розклалися. Обличчя з вищиреними зубами. Обтягнені висхлою шкірою черепи, волосся пасмами сповзало на кістки чола. З порожніх очних западин на Гольта не впав жоден погляд. Наче дротяні вірьовки — жили на шиях. Колись це були люди — чоловіки, жінки, діти… Вони лежали скорчені на підлозі, зігнувшись, сиділи на дерев’яних лавках так, як їх застала смерть. Двоє усе ще тримали одне одного в кістлявих обіймах. Руки мумій, притиснуті від жаху до обличчя, визирали з запліснявілих рукавів, а на одному з них — червона, як кров, пов’язка зі свастикою.
Сірник погас.
«Люди — відображення тіней», — зринув у пам’яті Гольта рядок з гімна Піндара, який він колись прочитав. Він пішов назад, на промінь світла, що пробивався крізь вхід. Та раптом спіткнувся об щось таке, що піддалося, і, нахилившись в темряві, почув, як труп розсипається на порох: людина — відображення тіні.
Гольт, не звернувши ніякої уваги на зівак, пішов собі. Він знав: тепер в ньому вгамується все до останку, навіки зникне почуття страху, що він безглуздо змарнує своє життя, отак стоячи десь на його узбіччі.
Ні, ніхто не може безглуздо змарнувати власне життя. Життя саме безглузде. Свідки тому — трупи. У них теж були турботи, радощі, розчарування, пристрасті. Вони жили. І від їхнього життя нічого не лишилося, самий тлін і кістки. Усі їхні турботи були безглузді, вони безглуздо раділи, безглуздо гнівалися, безглуздо розпалювали в грудях пристрасть. Трупи їхні так само б лежали у темряві, якби на світі усього цього й не було: ні турбот, ні пристрастей, ні життя.
Про це слід пам’ятати понад усе, тоді й житиметься легко. Проживай життя, як можеш, — воно безглузде. Живи і дихай: чистий вітер несе тобі в обличчя сморід твого ж власного гниття. Іди й насолоджуйся коханням. На кістяку не лишиться й сліду високих почуттів, сорому чи хтивості. Все безглузде. А юнаки, що полягли там, на війні, вони знали про це, та мовчали. Кричать про це світові оті зотлілі під руїнами у підвалі.
Гундель і Шнайдерайт проводили тепер репетиції в актовому залі майже щодня. Участь в них брала і шкільна група. Програма викристалізовувалася. Незважаючи на всі труднощі,
Шнайдерайт не полишив наміру використати агітаційний вечір для пропаганди об’єднання робітничих партій. Його доповідь, зазнавши безліч змін, врешті перетворилася на справжню виставу.
— Чудове рішення, — похвалив Готтескнехт, що тепер часто бував на репетиціях, — оригінальне. Гундель за це можна поставити «відмінно». І як вам спала на думку така ідея?
— Я була в кіно, — відповіла Гундель, — дивилась «Броненосець «Потьомкін», і там я подумала: А може, для того, щоб сказати все, що хочеться, зовсім і не треба слів? Здається, ми на правильному шляху, але, на жаль, ще не все виходить.
— Можливо, справа в техніці, в освітленні,— сказав Шнайдерайт, — на сцені надто вже холодне й різке освітлення.
Готтескнехт замислився.
— Хай-но я поговорю з Лорентцом, це наш молодий колега, викладач математики і фізики.
Лорентц — хлопчина щонайбільше років двадцяти, мабуть, не старший за Шнайдерайта, товстощокий, з рудим, коротко підстриженим волоссям, що стирчало в усі боки, — відрекомендувався:
— Лорентц, через «тц», як великий фізик, але поки що — не такий знаменитий!
Заклавши руки за спину і схиливши голову набік, він довго стояв у центральному проході і пильно придивлявся до всього, що діялося на сцені. Потім попросив Гундель докладно розповісти йому про задум Шнайдерайта, і нарешті заявив:
— Справа ясна! Освітлення зі сцени треба прибрати, тут необхідні прожектори, реостати, кольорові світлофільтри, а також легке шумове оформлення — і все буде гаразд!
— Але де ми все це візьмемо? — здивувалася Гундель.
— Де візьмемо? — перепитав Шнайдерайт. — Пусте! Аби була людина, що хоч трохи тямить в електротехніці, і ми все зробимо самі!
До наступної репетиції балкон в залі перетворився на лабораторію середньовічного алхіміка. Лорентц переніс туди половину устаткування фізичного кабінету. Тепер вони удвох з Шнайдерайтом цілими ночами щось майстрували; ось і зараз Лорентц сидів поміж своїх прожекторів у хаотичному плетиві електропроводів.
— А це що за горшки? — запитала вражена Гундель.
— Реостати, — пояснив Лорентц, — цинкові пластинки, занурені у слабкий розчин сірчаної кислоти, зрозуміло? А тепер спробуємо!
Він заходився витівати якісь чаклунські маніпуляції, і в абсолютно темному залі ледь-ледь засвітилася рампа. Потім у синьо-зеленому промінні прожектора засяяла прозора газова завіса і сцену ніби оповив густий туман…
— Чудово! — сказав Готтескнехт після репетиції.— Ви, Гундель, безперечно, створите прекрасну виставу, що матиме великий успіх! А як справи з другим відділом?
— Ми посадимо в залі п’ятдесят ваших школярів, — пояснила Гундель, — вони й покладуть початок нашому взаємокон-такту з глядачами.
Прийшов Гофман без милиць; у нього, виявляється, був чудовий протез, який він спеціально надів, щоб зіграти свою роль. Сьогодні, як і після кожної репетиції, він заявив:
— Ну й паскудну ж роль ви для мене придумали!
Коли вони всі разом вийшли зі школи, Готтескнехт відвів Гундель вбік.
— Вам з Шнайдерайтом час би уже й зайти до мене. Як ви гадаєте? А крім того, я давно хотів запитати: скажіть, ви Вернера Гольта, який познайомив нас, добре знаєте?
Гундель зупинилась.