— Тут мимоволі гарячкуватимеш! — відказав Шнайдерайт. Він одсунув стілець, устав і заходив великими кроками туди й назад по бараку. — Скрізь сама тільки зневіра! Мене це просто вбиває! Мій батько розповів би тобі дещо; вони були зовсім з іншого тіста, оті, що ходили задвірками розказувати людям правду, безробітні, і харчів мали не більше, ніж ми, а про гроші годі й думати! Вони навіть не завжди могли вільно розмахувати руками, бо під полою треба було тримати дрючок, — адже на вулиці їх підстерігали штурмовики.
— Ніхто не зневірився, — сказала Гундель. — Сядь, будь ласка!
Шнайдерайт слухняно сів до столу.
Гольтові знову здалося, що все єство Шнайдерайта випромінює якусь загрозу, насильство, що він, Гольт, тут усім чужий. Навіщо він сюди прийшов? Чого шукає серед цих людей?
Гундель штовхнула його ліктем у бік.
— Ти що, не чуєш? Адже ти вчився в гімназії. Невже ти не знаєш іще якогось вірша Гейне, окрім «Ткачів»?
— Гейне? — перепитав Гольт і похитав головою. — Адже Гейне був заборонений.
Шнайдерайт підвів погляд, подивився на Гольта і знову продовжував писати.
— Що так, то так, — промовив він. — Гейне справді був заборонений!
Гольт мовчки відкинувся на спинку стільця. Він відчув, що кров ударила йому в обличчя.
— Треба щось веселе! — вперто наполягав хлопчина в кашкеті і висипав цілий ворох пропозицій, із яких Гольт зрозумів лише деякі. Та Шнайдерайт тільки незадоволено постукував олівцем по столу. — «Чікагський хор», або «Останній термін», або «Іржава зубна щіточка бабусі». Виконуються ці речі ось як…
Гольт посміхнувся куточками вуст. Названі пісеньки він знав, — це були предавні нісенітнички, якими вони змушені були розважатися на товариських вечірках у казармах. Але Шнайдерайт розреготався, йому, здається, ідея сподобалась?
— Облиш, не треба! — мимоволі вихопилось у Гольта саме в ту мить, коли Шнайдерайт уже хотів зробити позначку. — Це знає кожен, хто їв солдатську кашу. — Він був збентежений, і це надало його словам категоричності.
Шнайдерайт негайно закреслив те, що тільки-но записав, а тоді, пильно дивлячись Гольтові в обличчя, зауважив:
— Ти вже даруй мені, але я цих пісень не знаю. Адже в той час, коли ти їв солдатську кашу, я сидів у в’язниці.
Гольт відчув, що Гундель заспокійливо поклала йому на плече руку. Він одним порухом скинув її. І коли вже потім вони разом з іншими вийшли з барака, буркнув їй коротеньке «добраніч» і зник.
Тротуаром йшов патруль — двоє радянських солдатів з червоними пов’язками на рукавах і автоматами через плече. Гольт аж похолов. Він відчув, як закалатало в нього серце. Але ті навіть не звернули на нього уваги, вони йому нічого не зробили, війна закінчилась. Гольт зупинився, постояв, поки обидва солдати пройшли повз нього далі, потому звернув у найближчий провулок.
Серед руїн він побачив яскраво освітлений під’їзд, кількох гультяїв, що вешталися побіля нього. «Танцювальний зал Ной-мана». По той бік заваленого руїнами двору з вікон лилося світло. «Танцювальний зал Ноймана. Грає джаз Генрі Козін-ського. Щопонеділка — вечір для вдів».
— Сигарети? — До Гольта підійшов якийсь підліток. На його ногах теліпався широчезний матроський кльош. — Особливі. Дві п’ятдесят!
Гольт рушив через двір. У вестибюлі він глянув на годинник. Десята. Ще ціла година до комендантського часу. За вхід з нього взяли п’ять марок.
У низькому залі, виповненому тютюновим димом, вуха йому різонуло верещання труб, ридання саксофонів. По паркету, під кольоровими ліхтариками і барвистими паперовими гірляндами, що похитувались над головами, рухався натовп танцюючих.
Гольт знайшов вільний стілець. За столом уже сиділо троє дівчат. Одна з них підспівувала в такт музиці: «Чорна пантера іде… розверзлося пекло…» Усміхнена маска повернулася до нього:
— Ви не танцюєте?
У неприродно напруженій позі, злегка відкинувши назад голову, сидів він, стиснувши губи і дивлячись крізь тютюновий дим на один з лампіонів. «Щопонеділка вечір для вдів». Гольт підвівся. Біля естради, на якій грав оркестр, були двері до іншої кімнати. Бар «Вічний спокій». Гольт протиснувся до стойки. Невеличка склянка зеленкуватого напою коштувала багато марок. Гольт випив. Купив кілька сигарет. Він курив і пив. Довколишній гамір віддалився від нього, повітря стало ніби прозоріше, а лампи горіли яскравіше. Гольт втупився поглядом в одну з них, аж доки перед очима не закружляли барвисті кола. «Не марнуй часу на турботи і роздуми! Живи! Ти міг уже давно згнити десь під руїнами! — Він протовпився знову в зал. Подивився на дівчат. — Ти багато втратив, адже ніколи ти не жив по-справжньому! Ти завжди лише шукав життя: у пригодах, на війні, віч-на-віч зі смертю, і ти його й досі не знайшов!» Гольт пропив усі гроші, які дав йому батько. Він був п’яний мов чіп. Закінчився останній танець, усі гарячково заметушилися і почали розходитися — наближалася комендантська година. Потік людей виніс Гольта із зали.
Потім, і сам того не тямлячи, він добрався до заводу, опинився у своїй мансарді, сидів на дерев’яній табуретці, спершись спиною на стіну, у розстебненому піджаку. Він не чув, коли у двері хтось постукав. Засунувши руки в кишені і випроставши ноги, він дивився затуманеним поглядом на Гундель. Спершу Гольт спробував був підвестися, а потім облишив марні намагання. Від сп’яніння він ніби гойдався на хвилях, що то підносили його вгору, то знов опускали на табуретку.
— Де ти взялася? — пробелькотів він. — Бар «Вічний спокій». — Гольт підніс руку, незграбно обвів нею навколо. — Так само пусто, як і тут… — І з безпорадною посмішкою додав: — Місце притулку…
— Лягай спати, — сказала Гундель. І раптом вигукнула: — Як тобі тільки не соромно!
Гольт дивився на неї як баран на нові ворота.
— Готтескнехт… — плів він, ледь повертаючи язиком. — Я нічого не знаю, я не можу вам допомогти… А проповідувати ідейну боротьбу, о, це він уміє! Ми всі були вражені сліпотою… А ви, — сказав він і невпевнено ткнув пальцем у Гундель, — ви у вашому бараці, ви усі там на один кшталт.
— Негайно ж замовкни! — гримнула на нього Гундель. — І марш у ліжко, зараз же!