Він устав, ще якось умудрився зняти піджак і повалився на постіль. Хвиля сп’яніння знову піднесла його високо вгору і жбурнула в безодню. Він миттю заснув.
4
І завжди оці спільні вечері в кімнаті для нарад, оці ділові розмови за столом, яким немає кінця й краю! А може, когось це абсолютно не цікавить, може, комусь до цього нема ніякого діла, може, когось уже нудить від них. А сьогодні ще й Шнайдерайт тут, а доктор Гаген, той в бозна-яких інтимних стосунках з Гундель; он Гундель шукає посудину, у яку б можна посадити рослину — якесь зілля з перистим листям і жовтими ягідками, хтозна-де вона її знайшла! Зараз вона сидить ліворуч від батька, а Шнайдерайт саме сідає поряд Гундель, і при цьому в нього такий вигляд, наче це само собою зрозуміла річ. Звичайно, вони знову говорять про свій агітаційний вечір, а то ж про що, а фрау Томас, як і завжди, розповідає одну з своїх новин. Ні, цього разу це просто-таки сенсація:
— Зубний лікар Борман, отой, що живе на Бадштрасе… Що? Ви його не знаєте?
— Скажіть на милість, щоб зубний лікар мав прізвище Борман! — зауважив доктор Гаген, хитаючи головою. — Ха-ха-ха, нічого не вдієш — nomen est omen[43]. Ну, то що там з ним трапилося?
— Його уколошкали, вбили, замордували, жахливо, еге ж? І злочинці начебто в його квартирі набрали повні мішки зливків золота із штемпелем рейхсбанку!
— Які дурниці! Зливки золота! Адже все золото заграбастали росіяни! Де тут візьмуться золоті зливки?
— Бернгардт має рацію, у нас, напевно, більш не знайдеш жодного зливка золота. Воєнні трофеї, репарації.
А ось бас Шнайдерайта:
— …які навіть найменшою мірою не відшкодовують нечу-ваних збитків, завданих Радянському Союзу війною…
Фрау Томас вражена до глибини душі:
— Але ж там були-таки золоті зливки, моя сестра чула це від старого Тіле, що живе по сусідству з братом зубного лікаря!
— Ну, гаразд, нехай буде золото. Бажаю усім смачного!
Сьогодні був голодний обід — один суп із сухих овочів, заправлений тертою картоплею. Доктор Бернгард аж здригається:
— Гидкіше за пійло для худоби! З усього видно, що він не голодує, адже, кажуть, у нього тридцять кроликів…
— У Крейцнаху ми були б щасливі, коли б мали принаймні отаке гидке пійло!
Шнайдерайт схвально хитає головою, та я не надаю анінайменшого значення тому, що він погоджується зі мною!
— Ви, певно, гадаєте, що росіяни обжирались, чи не так?
«Але з цього вже радіє Бернгард, що не скажеш, хтось тут завжди радіє, найкраще — тримати язик за зубами. Гримотить бас Шнайдерайта, він немов доповідь виголошує, але ж це йому не барак».
— …фашисти спустошили всі поля…
«Так, ніби про це ніхто без нього не знає.— Дві ложки жареної картоплі. Бас замовкає.— Ти тільки поглянь, як він їсть! Тарілка в лівій, ніж у правій, і їсть просто з ножа! По чашці чаю, завареного листям ожини, потім кожен виймає сигарету або люльку. Мюллер ще не вимовив ані слова. В губах у нього погаслий недопалок сигари, він робить знак фрейлейн Герлах: візьміть, мовляв, стенограмний блокнот! І олівці її кожного дня чимдалі коротшають. Тепер треба тікати звідси».
— Чи не будете ви ласкаві піти звідси?
«Що? До кого це він?»
— Молодий чоловіче! — звертається Бернгард до Шнайдерайта. — Чи не будете ви ласкаві піти звідси? Ми маємо обсудити одну з внутрішніх справ, яка вас не стосується!
«Тепер зрозуміло… Цікаво, що буде далі?» Ось Мюллер дивиться на Бернгарда, потім відводить погляд і зовсім спокійно каже:
— Товариш Шнайдерайт — голова виробничої ради і як представник від робітництва надалі братиме участь у всіх наших нарадах.
«Коротко і ясно!»
— Ви гадаєте?
«Отже, Бернгард не зовсім погоджується з Мюллером!»
— Вам, можливо, й потрібна допомога. Що ж до мене особисто, то мені не потрібна ніяка виробнича рада, мені взагалі нічиїх порад не потрібно, я сам собі зараджу, нехай уже хтось інший слухає поради з Москви.
[43] Кожне ім’я говорить саме за себе (лат.).