Двері розчинилися, учні встали. На кафедру піднявся чоловік. Готтескнехт.
— Добрий ранок, — привітався він. — Сідайте, будь ласка. — Він окинув поглядом учнів; на якусь мить очі його зупинились на Гольті. Він непомітно кивнув йому. Потім сказав: — Я —
Готтескнехт, учитель німецької літератури і ваш класний керівник. Ті, хто знає мене, говорять, начебто я справді «слуга божий», а хто заважатиме на уроках, той швидко переконається, що я слуга самого чорта.
Коли він це сказав, у Гольтовій уяві враз так чітко постала інша картина, абсолютно відмінна і одночасно така схожа, що він на кілька секунд аж очі заплющив.
Так само, як тоді, давно, Готтескнехт додав:
— Я ніколи не читаю моралі, але я весь час ставлю оцінки, від одиниці до п’ятірки, і від цього багато що залежить, оскільки ви збираєтесь за півтора року одержати атестат зрілості.
Після цього він, заклавши руки за спину, почав ходити вперед і назад поміж столами.
— Я розраховую і надалі залишитись у цій школі і буду вашим керівником аж до випускних екзаменів, хоч ваш клас і математично-природознавчого ухилу. Але ваш учитель математики, доктор Еберсбах, як директор школи, не може взяти на себе ще й керівництво класом. Мені хотілось керувати спеціальним класом, таким як ваш, от я й зголосився. Я на вас покладаю великі надії.— Готтескнехт зненацька став і, обернувшись до учнів, окинув кожного поглядом. — Ми всі пливли в одному човні, — мовив він. — Всі ми однаково помилялися. На всіх нас лежить та ж сама провина. Давайте ж спробуємо за наступні півтора року разом позбутися наших помилок.
Ці слова справили враження не лише на Гольта. Але раптом тишу порушило покашлювання. То кашляв рудий Гейслер, що написав перед цим на дошці: «Геть нових учителів!»
Готтескнехт, мимохідь зиркнувши на нього, продовжував:
— В мої наміри не входить увесь цей час, доки я викладатиму німецьку літературу, напихати вас сухими фактами. Ідейна боротьба з полишеною нам духовною спадщиною — ось що повинно стояти на першому плані навчання. Проте для цього мені потрібна ваша допомога. Ми, німці, завжди надто багато вірили і надто мало знали. Я судитиму про вас не з того, що ви запам’ятаєте, а з того, як ви навчитесь мислити.
— Мислення вільне! — кинув хтось серед тиші. Це знов-таки був Гейслер.
Готтескнехт спинив свій погляд на останній лаві.
— Від чого? — запитав він. — Невже ваше мислення вільне від упереджень? Щось не йму віри!
— Те, що я думаю, — пояснив Гейслер, — нікого не обходить!
— А як ви себе почуваєте? — люб’язно запитав Готтескнехт, і Гейслер, спантеличений цим несподіваним запитанням, пробелькотів:
— Дякую… добре.
— То, може, ви будете такі ласкаві встати, коли розмовляєте з класним керівником, — спокійно, хоч і дещо гостро додав Готтескнехт. Гейслер неохоче підвівся і втупив погляд у стелю. — Ми ще поговоримо про свободу мислення, — сказав Готтескнехт. — Я не забуду якось іншим разом надати вам можливість висловитися з цього приводу.
Після уроків учні залишились, щоб обрати старосту, який водночас представляв би клас у шкільній раді. При цьому спалахнула нескінченна суперечка. Гофман перш за все ткнув собі в зуби смердючу цигарку.
— Годі! Які в кого пропозиції?
Аренс, на превеликий подив Гольта, висунув кандидатуру Гейслера. Гейслер посміхнувся і запропонував обрати Аренса. Тоді Гофман, що записував кандидатури, кинув олівець і потягнувся до милиці.
— Про оцю перукарську модель, — вигукнув він, показуючи на Аренса, — про цю розмальовану мавпу нічого й говорити! Я не дозволю, щоб мене представляв такий тип! — І він запропонував свою кандидатуру. А що після цього більшість уперто наполягала на таємному голосуванні, то спершу треба було підготувати бюлетені і знайти урну. Гольтові ця комедія давно набридла. Він вийшов у коридор.
На думку спав шкільний розпис: фізика, хімія, математика, іноземні мови — його це аніскілечки не цікавило. Ні! Він не тішив себе ілюзіями — у школі йому не місце. І свідомість того, що тепер йому щодня, взимку і влітку, доведеться сидіти в оцьому похмурому класі, гнітила його.
«Ідейна боротьба, — думав Гольт. — Цікаво, чи сам Готтескнехт як слід знає, що воно таке?»
До Гольта підійшов Аренс.
— Гофман може бути взірцем вульгарності, — сказав він, — як ви гадаєте? Між іншим, він соціал-демократ.
Униз сходами спускалася молоденька дівчина, проходячи повз хлопців, вона глянула на них і кивнула Аренсу. Гольт упізнав її; він дивився дівчині услід і бачив, як вітер шарпонув її волосся, коли вона проходила крізь двостулкові двері.
— Хто це?
— Баумерт, Анжеліка Баумерт, — відповів Аренс. — Вона живе в нас із своєю бабусею. Отже ми можемо не брати в дім переселенців. Гарненька крихітка, правда ж? Але справжньою красунею вона ще тільки буде!
Гольт мовчав. Він думав про Гундель. Тепер він їй, так само, як і батькові, міг доповісти про виконання наказу: «Я знову ходжу в школу, не маю ані найменшого уявлення навіщо, але ходжу».