— От ми й знову ходимо в школу, — промовив він до Аренса, — і при цьому жоден з нас не знає, що з нами буде. Хіба це не абсурд?
— Йдеться зовсім не про те, знаємо ми щось чи не знаємо нічого, — відповів Аренс. — Ми приречені на загибель, скільки б нам не повторювали, що німецька держава залишиться!
Їх покликали. Нарешті можна було приступити до голосування. Кожен одержав бюлетень, на якому були написані чотири прізвища. Гольт узяв олівець, навхрест перекреслив свій бюлетень двома жирними лініями і ткнув його у щілину картонного ящика. «Я не братиму участі в цій комедії», — вирішив він.
Старостою обрали Гофмана.
Одного жовтневого вечора, в дощ і холод, Гольт зустрівся з Гундель.
— Як твої шкільні справи? — запитала вона.
Школа щодалі все більше гнітила його. Він нічого не вчив, а лише відкривав у своїх знаннях усе нові й нові безнадійні прогалини. Але принаймні хоч батько дав йому спокій.
Гундель ішла поруч з ним. її коричневе пальто з штучної тканини було для неї вже замале. Вона розповідала про те, про се: вчора до восьмої простояла за картоплею, сьогодні взагалі не мала часу.
— Ходімо зі мною, — запропонувала Гундель. — Ти можеш нам допомогти! — І вона з захопленням розповіла, що їхня група готує агітаційний вечір.
— Коли ти тоді втік, — сказала вона, — Горст нарешті зрозумів, що не можна обмежуватись одними доповідями. Сьогодні нас буде зовсім мало, ходімо зі мною! — благально попросила Г ундель.
Гольтові було байдуже, де він проведе вечір. Хотілось тільки бути з Гундель, і вона могла вести його, куди їй заманеться, хай навіть у барак, в якому гуляли протяги.
Тут, у мерехтливому полум’ї парафінових свічок, Гольт побачив незнайомі обличчя. Поряд з ним — Гундель, а праворуч від неї — дівчина років двадцяти в рогових окулярах. Навпроти Гольта — Шнайдерайт, а поруч із Шнайдерайтом жвавий п’ятнадцятирічний хлопчина з солом’яного кольору волоссям, зухвалим поглядом, у завеликому як на нього картузі. Гольт сидів байдужий і спокійний, майже в миролюбному настрої; йому страшенно хотілось їсти, а тому було не до сварок. Гундель, здавалося, не мала наміру залишати це товариство. Нехай буде й так. І лиш одне дратувало Гольта — присутність Шнайдерайта.
Горст Шнайдерайт схилився над блокнотом. Брови в нього зрослися на переніссі, пасма чорного волосся спадали на насуплене чоло. Він, напевно, був загартований, бо незважаючи на холодний жовтневий вечір і пронизливий вітер, що із свистом вривався в усі щілини барака, піджака свого кинув на спинку стільця і лишився в тоненькій трикотажній сорочці з короткими рукавами. Голі жилаві руки лежали на столі. Мускулисті передпліччя різко контрастували з навдивовижу тонкими кистями.
Руки Шнайдерайта, освітлені пломінцем свічки, мимоволі привертали до себе увагу Гольта. Великі й вузькі, з тонкими пальцями. Долоні — потріскані й мозолисті. Але на тильній стороні рук виднілося плетиво голубуватих здутих вен, від чого вони здавались якимись нервозними і чутливими. Правою він водив по паперу олівцем, так міцно стискаючи його, що від нігтів одринула вся кров і великий та вказівний пальці побіліли аж до суглобів. Гольт стежив за безпорадними рухами олівця. Ось Шнайдерайт відклав його і розчепірив занімілі пальці.
— Агітаційний вечір. Отже, перше відділення політичне, — промовив він своїм глибоким голосом. — Робітнича солідарність — ось що зараз найважливіше. Доповідачі нам не потрібні, все зробимо самі.
Гундель сказала:
— Але ж ти не читатимеш доповідь, хоч це й агітаційний вечір, інакше всі порозбігаються. — Вона обернулась до Гольта. — Чи не так?
Його не приваблювала перспектива бути втягненим у розмову, отож він лише непевно хитнув головою.
— Хто порозбігається? — запитав Шнайдерайт. — Що значить «усі»? Може, і втече кілька тупоголових обивателів! Ти гадаєш, — вигукнув він, — що революційне робітництво не захоче слухати моєї доповіді?!
— Це вечір, і на ньому не буде доповідей! — заперечила Гундель з таким завзяттям, що Гольт здивовано поглянув на неї.
Шнайдерайт припинив суперечку, він лише додав:
— Тоді спочатку обговоримо друге відділення.
— Давайте щось веселе! — вихопився підліток у картузі.
— Зачекай, — перебив його Шнайдерайт. — Що ж залишиться від програми?
— Поки що вона коротшає, а не збільшується, — сказала Гундель.
Шнайдерайт кинув олівець:
— Якщо ми і далі так працюватимемо, то і через п’ять років не буде програми.
— Та як же ми складемо її, коли в нас нічого немає,— докинула дівчина в окулярах.
— Нічого немає! А коли все є, — вигукнув він запально, — то це не велика премудрість!
— Тільки не гарячкуй, — промовила Гундель.