— Екзамен на атестат зрілості — це найкращий вихід. — Завдяки цьому ми зможемо на якийсь час відкласти вирішення такого важкого питання, як вибір професії.
Гольт мовчав, лише на обличчі його відбилася тупа непокірність.
Професор продовжував з явним нетерпінням:
— Крім того, ти видужав, а щоб одержати продовольчу картку, повинен мати довідку з місця роботи.
— Фрейлейн Герлах щомісяця підписує стільки довідок, — сказав Гольт, — що зможе підписати одну й для мене.
Професор обурено підвівся.
— Ні! — вигукнув він. — Ні! — повторив ще раз. А коли Гольт спробував щось заперечити, він стукнув долонею по письмовому столу: — Я не потерплю фіктивних довідок з місця роботи! Зараз же іди й берися до навчання!
Гольт попрямував до дверей і вже був узявся за ручку, та раптом обернувся й підійшов до батькового столу. Блідий і схвильований, він кілька секунд не міг і слова вимовити. Потім сказав тихо, але виразно:
— Я не піду до школи! Не намагайся мною командувати, це марна справа! Краще одразу ж вижени мене на вулицю. Вигнать ти можеш, але… — він аж затремтів від хвилювання і, схилившись над столом, крикнув, — але командувати мною ти не смієш!.. І ніхто більш не посміє… ніколи!
Гольт знову безцільно тинявся містом. Безглузде збудження уляглося, він пробував усе спокійно обміркувати. Як йому жити далі? Невже й справді доведеться сісти разом з шістнадцятилітніми за шкільну парту? Але стривай. Десь у газеті він читав про спеціальні класи для учасників війни.
Гольт пішов у Менкеберг на Грюнплац, де він мав за звичку інколи чекати Гундель. За каштанами, барвисте листя яких устелило газони й доріжки, стояв не ушкоджений війною триповерховий шкільний будинок з широким порталом, до якого вели парадні сходи. Гольт зупинився, подумав і нерішуче ввійшов у двері школи.
Хтось міцно схопив його за рукав.
— Хвилиночку! Вам куди? — Дорогу йому заступив швейцар, невеличкий лисий чоловічок із сердитим обличчям, у синьому робочому комбінезоні.
— Довідатись? Про що? Я зараз… стій! — загорлав він.
Але важкі двостулкові двері вже закрилися за Гольтом.
На першому поверсі від розмов гуло як у вулику. Гольт, опинившись серед дітей і підлітків, що під час перерви прогулювалися групами уздовж коридора, почув іще раз позаду окрик швейцара: «Стій!» — і лише на другому поверсі відчув себе в безпеці. Тут панувала тиша. Сюди під час перерви з нижнього і верхнього поверхів долинав тільки приглушений гул. Окрім кількох дівчаток, що походжали коридором, нікого не було. Гольт заходився читати таблички на дверях: «Секретаріат директора», «Учительська». Стрілка: «До актового залу». В усьому, починаючи з натертого до блиску паркету і кінчаючи стандартними табличками на дверях, відчувався порядок і дисципліна.
Гольт зовсім утратив мужність. Він підійшов до відчиненого вікна й зупинив погляд на коричнево-червоних шатах каштанів. Гольт витяг з кишені сигарету, запалив її і переломив погаслий сірник. Ні, він таки марно змусив себе прийняти рішення. Хто, як і він, вирвався з хаосу, той більше не звикне до шкільного порядку.
За його спиною почулися шепіт і сміх.
— Тут палити заборонено! — пролунав дзвінкий голосок.
Гольт обернувся. Навколо нього, взявшись під руки, стояло шість чи сім дівчаток. Щоки їм аж пашіли. Кожній з них — з коротким або довгим, світлим або темним волоссям, у спідничці, пуловері, платті, або в лижних штанях — було не більше як по п’ятнадцять років. Притулившись голова до голови, вони перешіптувалися, штовхали одна одну ліктями і хихикали. Гольт розгублено смоктав сигарету. Відчуваючи, що червоніє, він втупив погляд в одну з дівчаток, у худеньке цибате дитя з темно-русявим волоссям. Вона теж довго дивилася на нього своїми зляканими блакитними очима, а потім, схаменувшись, з удаваною гордістю відкинула голову назад.
— Як він дивиться на тебе, Анжеліко! — сказала котрась з дівчаток, і вони знову захихикали. Тієї миті з-за рогу, з боку сходів, вискочив швейцар.
— Стороннім особам вхід заборонено! Ви що тут робите?
Гольт викинув у вікно недопалок, перетнув коридор і зайшов у секретаріат.
За друкарською машинкою схилившись сиділа якась жінка в чорному службовому халаті і щось друкувала. Дзвоник оповістив кінець перерви. Секретарка, не припиняючи друкувати і не підводячи очей, зітхнула і промовила:
— Я зайнята!
Гольт мусив чекати, довго чекати.
— У пана директора роботи по саме горло, — кинула вона ніби ненароком.
Нарешті вона пішла в сусідню кімнату, повернулася й сказала:
— Будь ласка.
Простора кімната. Великий письмовий стіл. На столі, згорбившись, сидів чоловік, оповитий хмарами диму від кривої люльки. Це була літня людина, щонайменше років шістдесяти, з блискучою лисиною і жмутиками сивого волосся на скронях, яке стирчало в усі боки. Старий читав газету. На ньому був шоколадного кольору костюм. Штани на колінах випнулися, на ліктях — шкіряні серцевидні нашивки, а на ногах — жовті фетрові черевики. Його довгасте обличчя — якесь зім’яте, вкрите зморшками й складками — мало надзвичайно вдоволений вираз. Такими ж вдоволеними здавались і його карі очі під повіками без вій. З широкого рота аж до грудей звисала люлька.