— Але… ви не були активним фашистом?
«Що це він грається з ним, мов кіт з мишею?»
— Ні, був активним членом партії,— я був комендантом бомбосховища й ходив з кружкою, збирав пожертви.
— Вас, звичайно, примусили, як це тоді й велося? Адже ви не з доброї волі стали націстом?
«Він його мучить», — подумав Гольт і пригадав, що йому оповідала Гундель: Мюллер багато років просидів в одному з концентраційних таборів.
Бльом іще більше знітився:
— Я добровільно вступив у партію в 1935 році. Я… я в усе вірив.
— В що саме? — запитав Мюллер. — У що ви вірили?
— Перш за все… мене приваблювало скасування податкового рабства. Я гадав, що завдяки цьому… як його, Гітлеру, дещо зміниться на краще… Адже світ влаштований погано й несправедливо і не дуже прихильний до нас, маленьких людей. — Бльом трохи розпалився. — Чому, скажіть на милість, після дванадцяти семестрів вивчення математики у таких учителів, як Дедекінд і Кантор, я не одержав доцентури з теорії чисел? Та тому, що в світі панує принцип, за яким багатий цінується вище, ніж здібний. А я… я відчував, що моє покликання — математика. Я природжена людина чисел.
Мюллер розстебнув куртку, зручно випростав перед собою ноги і слухав, що говорив Бльом. А Бльом розповідав про інфляцію, про поглинуті нею заощадження, а також про те, як розвіялась остання надія на місце приват-доцента, як він почав усе з початку: заходився вивчати будівництво наземних споруд та мостобудівництво, як він зостався без жодних засобів існування, як заробляв гроші, працюючи муляром, як став прорабом, а пізніше одержав диплом архітектора…
— Архітектора? — перепитав Мюллер. — А я гадав, що ви інженер-будівельник або математик. Як же вас зрозуміти?
Бльом витяг документи. Справді, він був інженером-буді-вельником, фахівцем з наземних споруд і мостобудівництва, мав досвід у земляних роботах і будівництві підземних споруд. Крім того, він був архітектором і математиком.
— І оце все, дозвольте вас запитати, за покликанням?..
— Якщо вам потрібна рекомендація про мене як математика, то в цьому місті живе доктор Еберсбах…
— Еберсбах? Ви його знаєте?
— Особисто ні.
Але що це? Що раптом сталося з Бльомом? Невеличкий, непоказний чоловічок враз заметушився, зашарівся, на обличчі — вираз гордості й пристрасті.
— У 1916 році я полемізував з Еберсбахом на сторінках «Анналів математики». Йшлося про хибне тлумачення теорії рекурсивних функцій інтуїціоністами, що принижували класичний аналіз. Незабаром після цього, коли Еберсбах одійшов від їхньої точки зору…
— Годі! Нам треба прокласти кілька кілометрів труб парового і водяного опалення від котельної сюди, в адміністративний корпус, де ми виробляємо сульфонамідні препарати. Усі старі трубопроводи розбомблені. Могли б ви здійснити це?
— Безперечно, — відповів Бльом.
— Але в нас немає напірних труб, — зауважив Мюллер.
— Треба знайти якийсь інший вихід, — відказав Бльом.
— Така відповідь мені до вподоби, — сказав Мюллер.
Що ж це сталося? Націст Бльом, що усе мав за щиру правду, колишній комендант бомбосховища, людина, яка ходила з кружкою і збирала пожертви, — цей Бльом вийшов переможцем. Отже, Мюллер зовсім не грався з ним у кота й мишу. Він і не збирався його мучити, мститись і розправлятися. Ні! Мюллер дає Бльому можливість… «Можливість», — подумав Гольт, і в нього зажевріла надія. Але Гольт не був ні інженером, ні архітектором, ні математиком. Він умів лише стріляти, колоти, трохи працювати на апараті Морзе; він — уламок розбитого корабля.
Гольт вперше на території заводу. За адміністративним будинком аж ген до невеликої річечки тяглися руїни. Покручені, вкриті червоною іржею сталеві каркаси розбомблених цехів похилилися над горами щебеню, з яких угору здіймалися градирні зруйнованого заводу. Серед руїн Гольт побачив людей, жінки в хустках розбирали цеглу. На очищеній площадці впадала в око залізнична колія, у двох-трьох місцях пошкоджена прямим влучанням бомб. Оголені до пояса чоловіки засипали землею воронки. По той бік колії, там, де на тлі вересневого неба чітко вимальовувався каркас одного із спалених цехів, йшло будівництво. Примруживши очі, Гольт дивився туди, де муляри зводили стіни. ІІІнайдерайт — муляр.
Гольт сів на залізну балку і сперся ліктями на коліна. До нього наблизився якийсь чоловік. Гольт упізнав Мюллера, встав і вперше опинився з ним віч-на-віч. Мюллер — чоловік років шістдесяти, сухорлявий, високий на зріст, не нижчий за професора Гольта, але страшенно худий. Штани до паска, благенький піджак, гострі плечі, сухі, жилаві руки… Мюллер мав хворобливий вигляд, нездоровий колір шкіри; волосся в нього було сиве і рідке, з запалих щік стирчав загострений ніс. Кілька секунд Гольт не міг одвести погляду від цього блідого, хоч і засмаглого обличчя. І лише ясні, жваві очі виказували, що Мюллер набагато молодший, ніж про це можна судити з його вигляду. Гольт знав, що Мюллер невиліковно хворий. Цей виснажений чоловік йому когось чи щось нагадував… На вилозі піджака Мюллер носив нашивку: червоний, вістрям униз, трикутник… Коли він вже бачив цей значок, коли і де?
Мюллер простягнув Гольтові руку.
— Як ся маємо, Вернер Гольт? — запитав він. — Знову на ногах. От і чудово! — Голос у нього був тихий, приязний, ба навіть ласкавий, але він запинався. — Вже маєте якісь плани на майбутнє?
— Плани… — повторив Гольт.
— Спершу наберіться знову сили, — порадив Мюллер і, підбадьорливо хитнувши головою, пішов собі.