Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Де росіяни?

Йому показували на схід.

— Мабуть, уже Намслау зайняли.

— А наші війська там є?

— Ні, тільки фольксштурм.

— Рушай, Горбек!

Перед ними тяглось безлюдне пустинне шосе. Вітер понамітав кучугури снігу. Машина насилу пробивалася вперед. Ось невеличке село, спорожніле, покинуте. У хлівах ревла худоба. Феттер крикнув:

— Тут можна було б роздобути свиню!

Вольцов втупився в карту.

— Танки неодмінно вийдуть до цього мосту! — сказав він, ніби розв’язуючи з лейтенантом Венертом задачу на ящику з піском. — Від Крейцбурга через Намслау… Немає ні донесень, ні даних повітряної розвідки. Нічого! Під Оппельном росіяни вже нібито форсували Одер. Як би там не було, у мене немає ніякого бажання коритися якомусь фольксштурмістові.

— Правильно! — підтримав його єфрейтор. — Найкраще буде, коли ми залишимось самі.

— Я теж так вважаю, — сказав Гомулка.

— А як же ми переберемося назад через Одер, якщо висадять у повітря мости? — запитав Гольт.

— Це тепер повинно нас менш за все турбувати! — відрубав Вольцов. — Поїхали, Горбек! Та дивись, обережніш! — Він глянув на небо. — Сніг перестав, ще, чого доброго, налетять штурмовики!

— А казали ж, що в них уже немає ніякої авіації? — сказав Феттер.

— Немає? — перепитав єфрейтор і обернувся до Феттера. — Та в них, хлопче, такі штурмовики, що з тебе тільки мокре місце залишиться.

Шосе йшло тепер через ліс. Дерева і кущі стояли прикрашені іскристими кришталиками інею і снігу. Іноді між могутніми стовбурами мелькали світлі плями замерзлих боліт. Здалеку долинав гуркіт артилерійської канонади. Горбек загальмував. Вольцов прислухався.

— Це далеко! Кілометрів за п'ятдесят, не менше. Нас це не обходить. Поїхали!

Дерева обабіч дороги розступились, стало видно засніжені болотисті луки, а вдалині темну смужку лісу, який незабаром знову наблизився. Та ось шосе врізалося в ліс, далі воно круто повертало праворуч. Метрів за шістдесят від повороту вони побачили протитанкове загородження. Всі повилазили з машини.

— Непогано придумано, — сказав Вольцов. — Танки вискакують з лісу і помічають перепону тільки тоді, коли вже наткнуться на неї.

Між загородженням і лісом обабіч шосе залишалось по вузенькій смужці лугу. Ліворуч — замерзле болітце. Кілька фольксштурмістів нерухомо стояли на шосе.

Єфрейтор повернув праворуч, повільно з'їхав на луг і, обминувши загородження, загнав машину в кущі на край лісу. Гольт з автоматом на грудях пішов слідом за Вольцовом.

— Хто тут начальник? — запитав Вольцов.

На узліссі Гольт побачив невеликий барак, в яких звичайно ночують лісоруби. З дверей вийшов чоловік, побачивши якого, Вольцов почав осміхатися, а Феттер голосно пирснув.

Це був маленький товстий чоловічок років п’ятдесяти, в яскраво-жовтому мундирі, в барвистих норвезьких рукавицях і в кашкеті; на рукаві пов'язка з свастикою. Він був без шинелі і дуже замерз. Обличчя в нього було якесь багрово-синє, а відстовбурчені вуха зовсім побіліли. З очей у нього від морозу бігли сльози. На руці теліпалась каска.

— Ей ви! — гукнув Вольцов.

Товстий чоловічок не знав, як йому повестися з Вольцовом, — на білому маскувальному халаті не було ніяких відзнак, — і вирішив про всякий випадок привітатися з ним.

— Хайль Гітлер! Блокварт Кюль і дванадцять фольксштур-містів у польовому караулі.

Феттер засміявся:

— Кюль! Вам слід би зватись Кальтом[38]!

[38] Гра слів: «кюль» німецькою мовою «прохолодний», «кальт» — «холодний».