Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Навіщо тобі все це барахло? — запитав Вольцов.

Єфрейтор звів на нього очі. На якусь мить він насторожився, та, може, це здалося Гольтові, бо єфрейтор тут же поплескав Вольцова по плечу і вигукнув:

— Потім дізнаєшся!

«Що це за людина?» — думав Гольт.

Стемніло. Про них, здавалось, усі забули. Учбова рота пішла на заняття. Бургкерт сів на заднє сидіння поруч з Вольцовом. Бас його аж гув. Коли він пив з фляги, в машині чувся запах горілки. Гомулка влаштувався поруч з єфрейтором. Гольт сів позад них. Біля воріт казарми вартовий ретельно перевірив документи. Водій увімкнув швидкість. Гольт подивився на дорожній покажчик: «До Герліця — 58 кілометрів».

Вони мчали крізь темряву ночі. Гольт натяг на коліна ковдру. Крижаний вітер проникав через брезент. Ішов сніг, завивала хуртовина. Обернувшись, Гольт побачив, що Бургкерт прихилився до Вольцова. Обидва спали. Попереду, на тлі освітленого снігом вітрового скла, чорним силуетом вирізнялась голова єфрейтора. Він розмовляв з Гомулкою. Та ось він підняв праву руку і повернув дзеркальце, ніби бажаючи глянути, що робиться ззаду. Іноді, коли стихало завивання вітру, до

Гольта долинали уривки розмови, але їх заглушав монотонний гул мотора.

Обличчя Гомулки було повернуте до водія. Мабуть, відповідаючи на якесь запитання, він сказав: «Ви ж його краще знаєте, ніж ми». Порив вітру обсипав машину снігом. «Іноді Вольцов зважає на думку Гольта, але більше нікого не слухає», — промовив Гомулка.

«Про що це вони говорять?» — напівдрімаючи, подумав Гольт. Машина підскочила на вибоїні, і Гольта відкинуло до борту. Вмощуючись зручніше, він почув, як єфрейтор спитав:

— А той, білявий?

— Слухається тільки Вольцова, як собака свого господаря, — відповів Гомулка, — але коли він сам… — Шум мотора знову заглушив його слова.

Гольт ще почув, як Гомулка сказав:

— …ні, власне, мій батько…

Вернер нахилився вперед, щоб краще чути.

— Я ж вам тоді розповідав, як усе це сталося, — провадив далі Зепп. — Мені, звичайно, було нелегко. Можливо, і є такі люди, яким з самого початку все ясно. Під час відпустки Гольт познайомився з дівчиною. Її батько загинув у концтаборі, а матір стратили. Такі…— Знову шум мотора заглушив слова.

«Зепп розповідає про Гундель?» — здивовано подумав Гольт. Єфрейтор знову зняв праву руку з керма, повернув трохи дзеркальце й подивився назад, де спали Бургкерт і Вольцов.

— …і чи все ти розумієш — ось ще питання, — мовив він. — Я вже не кажу про те, що в наш час про такі речі краще мовчати.

— Але ж хотілося знати, з ким маєш справу, — відповів Гомулка.

Єфрейтор повернувся до нього.

— В тому-то й річ, — сказав він значливо й замовк. А машина все мчала з затемненими фарами по засніженому шосе…

В Герліці вони довго стояли на якомусь перехресті. Бургкерт проснувся і вийшов з машини.

— Подивіться лишень!

Гольт теж вийшов і, тремтячи, стояв біля дверцят.

Повз них повільно і безшумно посувалась якась примарна процесія: люди йшли пішки, тягнучи за собою візки, саночки; їхали на возах, серед навалених чемоданів та вузлів з постелями й домашнім манаттям, і все це рухалося мовчки, і не було цьому ні кінця ні краю. Лише іноді в темряві чувся дитячий плач або скрип полоззя об каміння.

Бургкерт пив з фляги. Безперервно сигналячи, машина з затемненими фарами повільно пробивалась крізь цей людський натовп. На шосе до Ляубана назустріч їм тягся такий же нескінченний потік біженців. На кожному перехресті доводилося зупинятись. Контрольні пости, есесівці, жандармерія.

«Покажіть документи!» Десь годині о шостій ранку вони добрались до Бреславля.

— Де тут фронтовий розподільний пункт, чи як це називається?

Ніхто нічого не знав. Врешті Бургкерт наказав зупинитись. Він нервував. Неподалік перед високим будинком ходило двоє вартових. Бургкерт подався туди і незабаром повернувся.

— Мені треба спочатку тут як слід роздивитись. Вольцов, дізнайтесь, куди нам їхати далі. Через півгодини знову зустрінемось тут. Якщо я не повернусь, їдьте далі самі.— І він зник у темряві.

Вольцов здивовано поглянув йому вслід.