Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пане унтер-офіцер, — з сльозами полегшення на очах бурмоче Візе, — я віддаю їх вам!

— Який приємний подарунок! — вигукує унтер-офіцер, ї на його обличчі з’являється ціла гама найзагадковіших зморщок. — Великодушно прощаю вам вашу неохайність в одязі.

Настав свят-вечір. Вольцова, Феттера, Гольта, Гомулку і ще кількох чоловік призначили обслуговувати панів унтер-офіцерів. На складі їм видали білосніжні куртки. Один з найбільших гаражів був звільнений для святкування, в ньому були розставлені столи і лави. Вздовж стіни — буфетний прилавок. Спереду — невисокий поміст. Ввечері на ньому вишикувався солдатський хор і заспівав: «О ти радісна…» На двох великих ялинках колишуться вогники свічок, тьмяно освітлюючи величезне приміщення. Майор Рейхерт, командир батальйону, виголошує промову.

Гольт у білій куртці чекав з підносом біля прилавка. На душі у нього порожньо й сумно. «Ось і різдво, — думає він, — і ніхто мені не написав. І Гундель не написала». Ніби здалека долинають уривки промови командира батальйону: «Шосте воєнне різдво… Наш фюрер… Наша віра непохитна… Свято сподівань… Тверда впевненість у майбутньому… Ми здобудемо перемогу!» Тут знову вступив хор, і тисяча грубих, хриплих голосів підхопила: «Тиха ніч, свята ніч…»

Гольт прихилився до прилавка. Поруч — Гомулка з байдужим обличчям. З’являється Вольцов і штовхає Гольта під бік:

— Ану, випий, старий вояко!

Гольт перекинув у рот половину пивного кухля горілки, довго не міг перевести дух, потім витер спітнілий лоб. Думки і почуття немов заволокло тонким прозорим покривалом; свічі на ялинках, здавалось, почали горіти яскравіше, тисячоголосий хор гув удалині, немов морський прибій. «Знову розм’як, більше цього ніколи не повториться!» — вирішує він у думці. «Якщо ти загинеш, я за двох стану сам. Всю кров, до краплини, як треба, віддам!»

— Ми ще живі! — каже він Вольцову. Той знову штовхає його під бік і відповідає:

— Ще й які живі! На те ж ми з тобою старі вояки!

Різдвяний вечір незабаром перетворився на загальну пиятику. Гольт бігав з підносом, заставленим склянками з горілкою та пивом, від прилавка до столу унтер-офіцерів, витирав калюжі пива, брав талони на горілку і мчав з ними назад до прилавка. Спочатку талони акуратно лічили, але скоро він просто почав кидати їх у ящик, безбожно обдурюючи буфетника. Врешті ніхто нічого вже не контролював. Пани унтер-офіцери поперепивались. Ревецький закочував очі, пив і вигукував:

— Курка краплі не ковтне, поки в небо не зиркне.

В кутку, оточена унтер-офіцерами та фельдфебелями, розмальована задля свята ще більше, ніж звичайно, стояла дочка власника їдальні — відома всьому батальйонові повія років тридцяти, трохи горбата, із знебарвленим під платину волоссям. Спочатку вона обслуговувала офіцерів, але тепер унтери обступили її щільним кільцем і не відпускали. На офіцерському столі, застеленому білою скатертиною, вишикувались батареї пляшок з вином та коньяком, стояли вази з цукерками, розпечатані коробки сигар. Гольт вперше бачив командира батальйону майора Рейхерта. Праворуч від нього сидів легендарний капітан Вебер, командир четвертої роти, — легендарний тому, що був власником повної колекції медалей та орденів і не раз про нього згадували у зведеннях верховного командування. Ось уже півроку, як він приземлився в запасі. Однорукий — лівий рукав чорного двобортного мундира заткнутий за пояс, одноокий — праве око затулене чорною пов’язкою, все обличчя в рубцях, він сидів, прямий як дошка, поруч з майором і різким рухом підносив до рота чарку. Сьогодні на ньому не було ні орденів, ні медалей — тільки рицарський хрест на шиї.

— Придивись до нього, — сказав Вольцов Гольтові.— Він брав участь у дніпровській переправі під Рогачовом, потім потрапив під Могильовом в оточення і з своїми «геншель-тиграми» вирвався на захід. Вся його рота, звичайно, полягла кістьми, тільки він один, хоч і не без пригод, все ж таки вибрався.

— Вістовий! — репетував Ревецький за унтер-офіцерським столом. Очі в нього були вже зовсім каламутні.— Гольт! Нам так чудово… Просто варварське блаженство..» Ганімеде, янго-лику, ти розумієш мене!.. — Гикавка перервала його плутану мову. — Не вистачає тільки горілки і… Гольт! Куди ж вона запропастилась, ота горбата помийниця! Десять марок, стерво, вимагає…— І раптом загорлав: — Замість того щоб радіти, коли її прусський капрал… — Його знову напала гикавка. — …Але тут я їй сказав: ні, дякую красненько. За ці гроші я краще двічі в бордель піду!

Унтер-офіцер Бек перебив його:

— Ти що, просити цього рядового збираєшся? Відколи це до рядових звертаються з проханням? Накажи… і все! Скажи, що завтра на честь свята його поганяють по плацу, та так, що йому нудно стане…

— Го-о-о-рі-і-лки! — казився Ревецький. — Та живо! А то в мене повзатимеш на череві, поки на євнуха не перетворишся!

Вольцов одвів Гольта вбік:

— Треба їх обох напоїти, та так, щоб вони й завтра не прочунялися.

— Давай! — погодився Гольт.

Біля прилавка хазяїн їдальні розливав горілку.

Хтось ухопив Гольта ззаду за руку і з силою повернув. Це був обер-фельдфебель Бургкерт.

— У вістові попав, так, чи що? Як звати? — запитав він.

— Танкіст Гольт, учбовий взвод, штабна рота.

Всі в батальйоні знали обер-фельдфебеля. Він нікому не дозволяв жартувати з себе, вітався з офіцерами недбало, а на привітання підлеглих відповідав кивком голови. Задля свята він поначіплював на себе всі ордени. На зріст він був такий, як Вольцов, але ширший у плечах, кремезніший. Погляд Гольта мимоволі зупинився на чорному мундирі Бургкерта. «Залізний хрест першого ступеня. Залізний хрест другого ступеня, — рахував Гольт, — золотий значок за поранення, срібний — за участь у рукопашному бою, золотий німецький хрест, а на рукаві сім нашивок за знищені танки…»

— Дивись, дивись на ці брязкальця, хлопче! — хрипким басом сказав обер-фельдфебель, все ще тримаючи Гольта за руку. — Коли надивишся вволю, принесеш мені дві пляшки коньяку, але не цієї сивухи, а отого, який подають офіцерам! Дві пляшки і дві склянки! Але не наперстки, а фужери! Принесеш мені он у той куток! — І, показавши в найдальший, майже темний куток гаража, додав — Ну, живо!

Гольт побіг до прилавка.

— Дві пляшки для командира! Коньяку! І два фужери! — «фужери» справили потрібне враження.

Обер-фельдфебель сидів на порожній бочці з-під пива, він взяв у Гольта з рук пляшки, довго дивився на етикетки, потім сказав:

— Нівроку! — Одну пляшку він поставив на підлогу, а з другої наповнив обидва фужери. — Пий, новобранцю!