Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Подавався сигнал попередження. Поки Гольт одягав мундир, вона увімкнула в вітальні радіо:

«Великі з’єднання ворожих літаків над Гельголандською бухтою!»

Судячи з цих даних, літаки тримали курс не на них.

— Даремно ми так поспішали, — мовив Гольт.

Герті накрила чайний столик у вітальні. Тепер вони сиділи в темряві перед розчиненими навстіж вікнами. Незадовго до півночі сирени провили повітряну тривогу.

— Мені слід було б одягтися, — сказала фрау Ціше, вона все ще була в кімоно.

— Це ті, що вже відбомбились і летять собі геть, — заспокоїв її Гольт.

Протягом двадцяти хвилин над їх головами пролітали бомбардувальники. Десь північніше від них гуркотіли зенітки. Вони вдвох стояли біля вікна. Сирени просигналили відбій. Фрау Ціше несподівано сказала:

— Я зараз подзвоню на батарею і запитаю про тебе.

— Просто серед ночі? Незручно. А втім, можеш подзвонити, але запитуватимеш лише в тому випадку, якщо відповість Готтескнехт; він, мабуть, ще й досі сидить на командному пункті.

Гольт припав вухом до її обличчя, щоб слухати разом з нею. До телефону підійшов Готтескнехт.

— Гольта? А хто це питає? Ага. Ні, він сьогодні у відпустці. Подзвоніть йому завтра вранці. Тут для нього є приємна звістка.

— Я дуже рада таке чути, — сказала фрау Ціше.

Гольт полегшено зітхнув і опустився в крісло.

Вранці вона сунула йому під пахву великий, згорнутий в трубку журнал.

— Подивись оце, побачиш, за кого ти заступався.

Він запхнув журнал за ремінь і поправив каску, а вона піднялась навшпиньки і, припавши губами до його вуха, прошепотіла:

— Приходь скоріше знову!

В трамваї він став розглядати журнал. З титульної сторінки на нього дивилась страхітлива пика. Під нею великими вилинялими літерами було написано: «Недолюдки»… «Інформаційний бюлетень, спеціальний випуск». На всіх сторінках такі ж самі потворні обличчя, середньовічні маски чортів і відьом з оскаленими іклами. Лише де-не-де зустрічались короткі, але вражаючі підписи: «Рейх у небезпеці!» або «Обличчя Іуди, який жадає німецької крові».

На території батареї будували нові бараки. Готтескнехт, кивнувши, підкликав Гольта до себе.

— Вольцов повернувся, — радісно сказав він.

Вони разом попрямували на вогневу позицію.

— Я так і думав, що це просто непорозуміння, — продовжував Готтескнехт.

— Я вам дуже вдячний за… — почав Гольт.

— Ну вас до біса! — крикнув Готтескнехт.

В кімнаті сидів Вольцов і снідав.

— Ми здали Мінськ! — повідомив він. — Виходить, я мав рацію! — Коли увійшов Гольт, він невимушено вигукнув: — А, це ти? Повернувся в рідні краї? — Він прибрав у шафу хліб і ковбасу. — Зепп, Вернер, ходімо перевіряти лінію!

Біля гармати він почав розповідати.

Його увіпхнули в машину і привезли до обергрупенфюрера. Вольцов відразу ж признався, що він справді образив есесівця, коли той виконував службові обов’язки. Але він рішуче заперечував, що все це сталося через росіянина. Він твердо стояв на тому, що все носило чисто «особистий» характер, навіть коли йому пригрозили, що силою доб’ються від нього зізнання. Потім його замкнули в підвал, але вже через дві години по нього знову прийшли і повели до обергрупенфюрера. Тим часом, напевне, вже подзвонили з Берліна, бо цього разу з ним розмовляли вже м’якше. Якщо він скаже правду, за що хотів побити конвоїра, то його відразу ж відпустять. Тут Вольцов раптом пригадав, що ввечері, напередодні цієї події, він чув у їдальні брутальні розмови і жарти есесівців на адресу дівчат, що прийшли до зенітників. Оце він і виставив як причину свого вчинку. Есесівці дозволили собі ображати німецьких жінок, він не міг цього стерпіти і вирішив поквитатися з ними — віддубасити кожного з них окремо, а на другий день уранці йому попався під руки отой вартовий. Зізнання Вольцова, а також його заяву, що есесівець наговорив на нього «заради особистої помсти», записали в протокол.

— Ну а потім вони мене відпустили, — закінчив Вольцов свою розповідь. — Обергрупенфюрер ще накричав на мене і порадив трохи приборкати свою бойову запальність, поки не потраплю на фронт.