Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зробивши над позицією ще один круг, машина полетіла на південь.

— Цей літак і збив «лайтнінга»! — сказав Ціше. Він перший заговорив про нову зброю. Після обіду Вольцов побіг з канцелярії в барак одягати парадну форму. Спостережників і командирів обслуг приладів усіх батарей телефонограмою викликали в штаб підгрупи. Вольцов, звичайно, ув’язався за ними. А ввечері, коли він повернувся, від нього дуже тхнуло пивом.

В бараці вже спали.

— Ану вставайте, ви, сплюхи! — Він сів на стіл і, ледве повертаючи язиком, почав розповідати: — Ми їздили на авіабазу, а п-потім п-пішли в к-кав’ярню «Італія» і в-відчинили, т-тобто в-відкрили, величезну бочку пива.

— А що ж то був за літак? — не витримав Гольт.

— Справжнє чудо техніки! — І Вольцов розповів, що то літак новітньої конструкції — ракетний винищувач. Він називається МЕ-163. Швидкість його просто-таки фантастична. Понад тисячу кілометрів на годину. — Тихо! — крикнув він, бо кімната аж загула від вигуків захоплення. — Той винищувач на захід від Дортмунда і справді збив «лайтнінга». Ракетне пальне діє тільки протягом короткого часу, а потім машина повинна приземлитись. Пілот страшенно лаявся. У нього навіть не було розпізнавальних знаків. Кажуть, що зараз проходять випробування і інші типи машин. Так, наприклад, МЕ-262, реактивний літак: ніхто нічого не знає про принцип його дії.

«Ось він, перелом у повітряній війні!» — з полегшенням подумав Гольт. Вже засинаючи, він бачив в уяві, як ескадрильї нових винищувачів очищають небо від бомбардувальників. «А я тільки марно занепав духом…» — картав він себе.

Другого дня у кав’ярні «Італія» зібралися зенітники всіх навколишніх батарей. Під впливом вчорашніх подій у них розгорілась фантазія. Розповідали найнеймовірніші історії, а дехто навіть запевняв, що новий літак може знищувати цілі з’єднання бомбардувальників. Цим машинам навіть приписували здатність покласти край повітряній війні.

Гольт розвалився на старому плюшевому дивані. Його долала приємна напівдрімота. Попросивши дівчат, що сиділи біля нього, розповісти про курси медичних сестер, де. вони навчалися, він майже не слухав, а думав, чи застане він зараз дома фрау Ціше. Потім, залишивши дівчат, він побіг зруйнованими вулицями. З воріт заводу Круппа виходила зміна — величезний потік людей. «Заводи не так легко вивести з ладу», — думав Г ольт.

Фрау Ціше зраділа, що він прийшов, і терпляче вислухала його розповідь про загадковий літак.

— Але ж Рима твоєму реактивному літакові не вдалося врятувати! — в’їдливо сказала вона, і Гольт образився. Вони пішли разом у кіно. Старий детективний фільм Гольтові не сподобався, зате він з цікавістю дивився хроніку. На екрані показали бій танків з самохідними гарматами.

Надворі стояв літній вечір. Легкий вітерець пом’якшував спеку. Вони повільно йшли вулицями передмістя. Довкола — жодного деревця, жодного зеленого кущика, тільки пилюка і кіптява, повітря брудне, просякнуте димом і газами… Гольтові пригадалися безкраї ліси, каменоломня.

— От якби можна було кудись поїхати, тепер, влітку, — мовив він.

Вона допитливо глянула на нього збоку, потім деякий час ішла мовчки.

— Останнім часом ти поводився досить дивно, часто грубіянив, — з докором сказала фрау Ціше.

— Ти повинна мене зрозуміти, — відповів Гольт, — У квітні і травні було страшенне напруження… Нерви не витримують… І до того ж…

— Що, «до того ж»?

— Я пережив велику кризу. І тільки тепер, коли все лишилося позаду, я зрозумів, як я вимотався. Я сумнівався у всьому. І в нашій перемозі, і навіть у самому собі. Більше того… — він затнувся, а вона підбадьорливо штовхнула його ліктем, — я не знав навіть, чи хочу тебе.

Вона дзвінко засміялась і міцно стиснула його руку.

— На багаття єретика!

— Ти на мене сердишся? — запитав він.

— Страшенно! Тобі доведеться зректися своїх єретичних помилок!

Вулиця, якою вони йшли, була вся розбита. Над руїнами, над густими зарослями бур’янів стояв мирний вечір.

— Сьогодні все, як у той день, коли ми з тобою познайомилися, — сказав Гольт. — Що ти подумала тоді, зустрівши мене на вулиці?

— Хіба можна таке питати? Ти ніколи не навчишся ввічливості. Не треба змушувати жінку думати про те, що можна обминути і полишити в неясності. Жінки не люблять замислюватись над своїми почуттями.

— Але чому?

— Кому ж охота признаватися у власній слабкості, — задумливо сказала вона. — Але тобі цього не зрозуміти. У вас, чоловіків, усе по-іншому. Ви тільки бундючитеся, завоювавши жіноче серце…

Він мало що зрозумів з її слів.

— Я тоді почував себе твоїм рабом!

— Напевне, з роками це минеться, — сказала вона, сміючись. — Жінці, крім усього, хочеться ще трохи й боятись чоловіка, бо інакше вона нудьгуватиме.