Діалоги: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ні, є й такі, для яких навіть дозвілля — зайнятість. Чи то на своїй віллі, чи на ложі, усамітнившись серед безлюддя, вони самі ж для себе стають обтяжливими: не про їхнє дозвільне життя треба говорити — про бездіяльне заняття. Чи назвеш дозвільним того, хто з хворобливою прецизністю, аж руки трясуться, збирає і розставляє коринтські вази^{39}, що старанням декількох шаленців мають славу дорогоцінних, — того, хто більшу частину своїх днів витрачає на розставляння тих запліснявілих бляшанок? Чи того, хто годинами не виходить із палестри (ото ганьба: вже й пороки у нас не римські — привізні!) — сидить там годинами, спостерігаючи за боротьбою хлопчаків? Чи того, хто розподіляє табуни своїх кобил відповідно до віку й масті? Чи того, хто опікується найвідомішими атлетами?

А хіба назвеш дозвільними тих, хто годинами висиджує у голяра, поки той вищипує все, що виросло за останню ніч; поки там збираються раду радити щодо кожного волоска; поки впорядковують розбурхану зачіску або, якщо вже нічого впорядковувати, — начісують, то звідти, то звідси, рештки волосся на чоло? Яким же то гнівом вибухають, коли голяр хай на якусь мить послабить свою увагу, подумавши, що підстригає чоловіка! Як розпалюються, коли під ножиці потрапляє бодай якась зайвинка їхньої гриви, коли уклалося щось не так — завиток до завитка! Хто з них, скажи, коли б мав вибір між збуренням ладу його держави та збуренням його зачіски, не вибрав би першого? Хто з них більше клопочеться здоров’ям своєї голови, аніж її окрасою — волоссям? Хто б волів бути краще вихованим, аніж краще вбраним? То чи можеш назвати дозвільним життя тих, хто проводить його між гребінцем і дзеркалом?

Що вже казати про тих, хто зайнятий своїм: вони постійно то складають, то прослуховують, то вивчають пісні, а голос, якому дала природа прямий, найкращий і найпростіший із горла хід, викручують якимись найжалюгіднішими тремами (зайняті й пальці: все якусь мелодію вистукують собі, мовби подумки); та навіть коли дійде до якоїсь поважної, ба, й не надто веселої справи, то й тут чутно, як вони мугикають собі під носом химерний лад якоїсь із тих пісеньок, — що вже про них казати? У таких — не дозвілля, а радше бездіяльна зайнятість.

А от їхні бенкети, то це вже, клянусь Гераклом, щось аж надто далеке від дозвілля! Варто подивитися, з яким то хвилюванням вони розкладають у належному порядку срібло на столі; як уже стараються, щоб рівненько були підв’язані туніки у їхніх обранців-хлопчиків; з яким то острахом, затамувавши подих, очікують у непевності, чи вдасться кухареві печений кабан; як то миттєво, щойно господар плесне в долоні, вбігають безбороді прислужники; з якою вправністю розрізують птицю на рівні порції; як спритно нещасні хлопчики, з прислуги, витирають те, що, перепившись, вибльовують гості, — ось чим здобувають собі славу витончених, щедрих, і немає такого закутка у їхньому житті, куди б та біда не прокралася, тож навіть їдять і п’ють — для показу.

Не зараховуй до числа дозвільних також і тих, кого носять то сюди, то туди на переносному кріслі чи ложі, хто пильнує, щоб ті прогулянки відбувалися саме у встановлений час, начебто відступити від них було б чимось геть недозволеним; тих, хто від інших дізнається, коли вмиватися, коли плавати, а коли обідати: їхні душі аж так уже витончилися, чи то пак розслабились од тієї бездіяльності, що не відчувають уже й того, чи голодні. Кажуть, один із таких-от витончених (а втім, хіба то витонченість — відівчитися від простих людських звичок?), щойно його винесли на руках із купальні й посадовили в крісло, запитав: «То я вже сиджу?» То хіба припускаєш, що той, хто не знає, чи він сидить, — знатиме, чи він живе, чи він щось бачить, чи він — дозвільний? Годі й сказати, коли б я більше йому співчував: чи коли б він дійсно не знав, чи коли б лише вдавав, що не знає.

Вони й справді багато всього забувають, але часто й вдають, що забувають. Деякими вадами вони навіть хизуються — думають, що то ознаки витонченості: мовляв, лише сіра, нікчемна людина має пам’ятати, що вона робить. От і вважай тепер, що міми^{40} багато дечого вигадують і перебільшують, висміюючи прагнення людей до розкішного життя. Вони, клянуся Гераклом, радше багато дечого залишають поза увагою, аніж вигадують. Наш вік так уже заряснів нечуваними досі пороками, такий вже виявив у тому хист, що й мімів можемо звинувачувати у недбальстві. Є ж ось такий чоловік, який довів себе тією розніженістю до того, що вже й сам не знає, чи сидить, — іншому мусить вірити на слово. Його вже напевно не назвеш дозвільним, радше — хворим; так, він хворий, навіть мертвий, бо дозвільним є той, хто усвідомлює своє дозвілля^{41}. Але той, напівживий, кому потрібний супровідник, щоби вказувати, в якому положенні його тіло, — чи може він розпоряджатися бодай хвилинкою свого часу?

А втім, надто довго було б перераховувати по черзі всіх тих, чиє життя йде на гру в камінці^{42} чи в м’яча або на те, щоб смажитись на сонці. Хто постійно догоджає своїм забаганкам, той не знає, що таке дозвілля.

Є ще й такі, що тут ніхто вже й не засумнівається у їхній, сказати б, працьовитій бездіяльності, — вони з головою поринули в нікому не потрібні науки^{43}; нині таких людей у Римі — цілі загони.

Спочатку така хвороба зачепила греків: стали дошукуватися, скільки веслярів було в Улісса, яка поема була написана раніше, «Іліада» чи «Одіссея», і чи вони — одного й того ж автора, та й інше, подібне, — із таких знань, що нічим не збагатять тебе, якщо приберігатимеш їх для себе, а якщо поділишся з іншими, то вважатимуть тебе не вченим, а доскіпливим нудярем.

І вже ось римлян захопило це пусте заняття — вивчати щось нікому не потрібне. Ось цими днями я слухав одного з таких — доповідав він про те, хто з римських вождів зробив щось уперше. Так я дізнався, що першим у морській битві переміг Дуілій^{44}, а Курій Дентат^{45} у тріумфальній ході вперше провів слонів. Усі ті подробиці, хоч і далекі від справжньої слави, та принаймні обертаються довкола прикладів громадянської діяльності. Користі у таких знаннях, звісно, немає. Але є щось таке, що привертає увагу — наче дешеві блискітки. Ще можу зрозуміти тих, які досліджують, хто вперше переконав римлян ступити на корабель, — це був Клавдій^{46}, який саме тому отримав прізвисько Кавдекс: тим словом давніше називали ряд припасованих одна до одної дошок; звідси й назва дощечок, на яких записували суспільні постанови — «кодекси»; та й нині ще, за давньою звичкою, кодікаріями називають судна, що перевозять вантажі вверх по Тибру.

Якоїсь уваги заслуговує й те, що Валерій Корвін^{47} був першим, хто здобув Мессану, він же й перший з роду Валеріїв присвоїв собі ім’я переможеного міста; в народі ж через якийсь час, переплутавши літери, його стали називати Мессалою.

Але чи виправдаєш зусилля, які дехто докладає, аби довести, що Луцій Сулла^{48} був першим, хто випустив на арену не зв’язаних, як раніше їх показували, на прив’язі, а вільних левів, яких мали повбивати лучники, що їх прислав цар Бокх^{49}? Можна, врешті, й це робити. Але дошукуватися, що саме Помпей^{50} влаштував у цирку криваве видовище, коли двадцятьох двох слонів випустили проти засуджених злочинців, які мали вступити у справжній бій, — яка ж то користь у тому дослідженні? Перший серед громадян і серед видатних людей давнини, знаний, якщо вірити переказам, своєю винятковою добротою, він винайшов небачений досі спосіб убивства людей — вікопомне, на його думку, видовище. «Битимуться на смерть? — Цього мало. Рватимуть їх на кусні? — Теж мало. — Хай їх розчавлять, затопчуть велетенські тварини!» Отаке мало би піти у непам’ять, щоб у майбутньому, довідавшись, не позаздрив тій нелюдській винахідливості ще якийсь можновладець.

Якою ж то непроглядною пеленою окутує наші душі велике щастя! Ось той Помпей, кидаючи юрми нещасних на розтоптування зродженим під іншим небом чудовиськам, зіштовхуючи в бою такі нерівні сили, проливаючи на очах римського народу стільки крові, щоб ось-ось і його змусити пролити ще більше власної крові, — той самий Помпей тоді вірив у свою вищість навіть над природою. І він же, по якомусь часі^{51}, обдурений александрійським лукавством, дав заколоти себе останньому з рабів, щойно тоді зрозумівши, що в його прізвиську — одне лиш марнославство.

Але повернуся до того, з чого почав. Хочу показати, наскільки пустими бувають навіть найпильніші заняття. Отож, від того ж таки дослідника я довідався, що Метелл, влаштувавши тріумф після перемоги над пунійцями в Сицилії, був першим із римлян, хто провів перед своєю колісницею сто двадцять захоплених слонів; що Сулла був останнім із римлян, хто розширив священні кордони, які, за давнім звичаєм, можна було розширювати після завоювання лише італійських, а не провінційних земель. Але й ці відомості, мабуть, корисніші, аніж міркування цього ж таки автора щодо Авентина^{52}: той пагорб, мовляв, залишився за міською межею через одну із двох можливих причин: або тому, що сюди відступав простий люд, або тому, що Ремові, коли він узявся ворожити з лету птахів, ті не подали сприятливого знаку. А далі — все у нього або чистісінькі нісенітниці, або щось до них подібне. Та навіть якби припустити, що кожне слово таких-от дослідувачів гідне довіри і що всі їхні писання оперті на правду, то яка з них користь? Може, звільнять когось хоча б од якихось хиб? Чи, може, — від пристрастей? Кому допоможуть стати сильнішим, справедливішим, а кому — шляхетнішим? Наш Фабіан^{53} часто зізнавався у своїх ваганнях: чи не краще б загалом кинути наукові заняття, аніж займатись такими марницями.

Дозвільними можна назвати лише тих людей, у кого є час для мудрості, лише вони живуть. Вони пильно оберігають від втрат не тільки роки свого життя: власним набутком роблять будь-який інший вік — усі проминулі до них роки. І якщо маємо ще бодай крихту вдячності, то пам’ятаймо, що саме для нас народилися справжні світочі — ті, хто заклав основи священних доктрин, хто й нас готував до життя. Це їхня праця виводить нас до найосяйливіших, із темряви видобутих, скарбів. Немає такого століття, куди б нам було заборонено увійти, всюди для нас вільний вхід. І тільки-но спроможемося силою духу виламатись із тіснин людської немочі — перед нами розчахнуться неосяжні часові обшири для мандрівок.

Матимемо змогу сперечатися з Сократом^{54}, сумніватися з Карнеадом, душею відпочивати з Епікуром, перемагати людську природу зі стоїками, виходити за її межі — з кініками. І якщо природа речей дозволяє вступати у спілкування з будь-яким віком, то чому б нам усією душею не навернутися від того мізерного й перелітного часового проміжку, від теперішнього, — до безмежного й вічного, де можемо спілкуватися з найкращими людьми?

А ось ті, що метаються від обов’язку до обов’язку, не дають спокою ані собі, ані іншим, — якби вони, вкрай ошалівши, не оминули жодного порога, жодних відчинених дверей, розносячи по найвіддаленіших домах оплачувані вітання, — яку ж то, гадаєш, частинку того величезного, розшарпуваного найрізноманітнішими пристрастями міста вдалося б їм побачити? А скількох не пустить на поріг чи то ранковий сон, чи розніженість, чи грубість господаря? Скільки таких, які, настоявшись перед порогом, так і не діждалися запрошення: ніколи, мовляв. У скількох домах господар, щоб не показатись у набитому клієнтами атріумі, потай прослизнув через темний хід, начебто обманути — то ввічливіше, аніж не запросити. А скільки ж тим нещасним, що постійно недосипають, тільки б не проґавити, як інший прокинеться, скільки ж то їм зустрінеться напівсонних, обважнілих од учорашнього перепою, які, почувши сотні разів щонайшанобливішим шепотом повторюване своє ім’я^{55}, у відповідь хіба що позіхнуть — смачно й нахабно!

Я ж дозволю собі сказати, що справжнім ділом зайняті лише ті, хто щоденно докладає неабияких зусиль, аби стати своєю людиною у товаристві Зенона^{56}, Піфагора, Демокріта й інших найвищих наставників добрих мистецтв, щоб бути якомога ближчим до Арістотеля, Теофраста. Ніхто з них не поскупиться для тебе часом, і хто б не завітав до них — відійде щасливішим, ще більше до них прив’язаним; ніхто й з порожніми руками не відійде; чи це день, а чи ніч — будь-якій людині можна з ними зустрітися.

Ніхто з них не змушуватиме тебе померти; навчатимуть цьому — усі. Ніхто з них не відніме у тебе твоїх років — додасть своїх. Немає серед них такого, з ким бесіда була б небезпечною, дружба — фатальною, пошана — витратною. Що захочеш — те й винесеш від них. І не заперечуватимуть, коли візьмеш у них більше, аніж буде змога взяти. Яке щастя, яка погідна старість попереду у того, хто довірився їхній опіці! Матиме з ким порозмовляти і про дрібне щось, і про найповажніше, буде з ким порадитись у щоденних справах; буде від кого почути правду без образ, похвалу — без лестощів; буде кого брати за зразок^{57}.

Ми звикли говорити, що вибирати батьків — це не у нашій владі, що маємо їх волею випадку. Насправді ж, можемо вирішувати самі, де нам народитися. Є сім’ї найшляхетніших обдарувань; вибирай, з якою сім’єю бажаєш споріднитися. А споріднившись, отримаєш не лише ім’я, а й самі добра, які не доведеться оберігати, вдаючись до жадоби чи до скупарства: що більше буде людей, які ділитимуть між собою ті добра, то вони більшатимуть. Нова твоя рідня вкаже тобі дорогу до вічності й виведе на вершину, з якої ніхто вже не впаде. Ось — єдиний спосіб продовжити вік смертних людей, ба — й на безсмертя його перетворити. Почесті, пам’ятники, державні постанови, — усе, що марнославство затвердило або в державних постановах, або здвигнуло у спорудах, — усе це, з плином часу, пропадає. Ніщо ж бо не встоїть перед віковою давністю — все вона зрушує, повергає у прах^{58}. Не заподіє вона шкоди лишень тому, що освятила мудрість: хай якою буде та давність, а воно не зблякне, не змарніє. Бо що віддаляється, на що озираємось, те набуває і пошани якоїсь до себе, й поваги; заздрість навколо близького крутиться; далеким — легше захоплюватися.

Тому-то життя мудреця — розлоге. Його не замикає межа, визначена для інших. Його лиш одного не в’яжуть закони, яким підлеглий рід людський: йому, як богові, слугують усі віки. Минає якийсь час — він викликує його у своїй пам’яті; настає — користується ним; має настати — займає заздалегідь. Його життя тим і довге, що в ньому — всі ті три часи.

А от найкоротше, найклопітніше життя — у тих, хто забуває минуле, нехтує теперішнім, боїться — майбутнього. Коли ж доходять межі, тоді, нещасні, й спохоплюються: все життя були зайняті, а насправді — нічого й не робили. Та не вважай доказом довгого їхнього життя те, що іноді вони самі закликають смерть: розгубившись серед різних пристрастей, вони самі не знають, чого хочуть, от і пориваються до того, чого найбільше бояться. Не приймай також як доказ їхнього довголіття й те, що дуже часто день їм видається надто довгим: години, мовляв, так уже тягнуться, що й обідньої пори годі діждатися. А це тому, що, залишившись на якийсь час без постійних своїх занять, на дозвіллі, вони метушаться, не знаючи, як ним розпорядитись, як позбутися його. От вони й пориваються то до того, то до іншого якогось заняття, а будь-яка перерва — то для них мука. Отож, якби бачили перед собою якийсь встановлений день, скажімо, гладіаторських ігр або іншого якогось видовища чи приємного заходу, то, клянуся Гераклом, вони з радістю просто перестрибнули б через тих декілька днів, що перед очікуваним терміном.

Будь-яке відтермінування очікуваної насолоди видається їм аж надто довгим. Але й той облюбований час — короткий і пролітає стрімголов, ще більше вкорочується з їхньої ж вини: хапаються то за те, то за те, неспроможні триматись однієї лише пристрасті. Дні для них не довгі — ненависні. А якими короткими натомість видаються ночі, що їх проводять в обіймах повій або за вином! Звідси й та маячня поетів, які своїми побрехеньками підживляють людську безрозсудливість: Юпітер, мовляв, сп’янілий від любощів, зробив ніч удвічі довшою. Хіба ж то не означає, що вони розпалюють власні пороки, приписуючи їх богам та ще й високими зразками оправдовують ту свою хворобу? А втім, чи можуть не видаватися вкрай короткими ночі, за які так дорого заплачено? Очікування ночі — позбавляє їх дня; страх перед світанком — ночі.

Та й самі їхні насолоди якісь наче тремкі, скаламучені різними страхами, і навіть найсолодшу мить підгірчує думка: «Чи надовго це?» Ось чому й володарі (такі настрої торкались і їх) оплакували свою могутність: їх уже не втішала велич дарованого долею щастя — жахало неминуче падіння. Розгорнувши ряди свого війська по розлогій рівнині, не маючи змоги його перерахувати, хіба що зором окинути, перський цар, хоч який гордовитий, не втримав сліз^{59}: через якусь сотню років, подумалось йому, із безлічі тих юнаків не залишиться нікого. Але саме він, той, хто їх оплакував, мав укоротити їм віку: кому в морі чи на суходолі, кому в бою чи у втечі — за короткий відтинок часу мав звести зі світу тих, за кого боявся, що не сягнуть сотого року життя.

То хіба ті їхні радощі не тремкі, наче зі страхом перемішані? Не мають-бо під собою твердих засад: народжуються з якоїсь марноти — марнота й скаламучує їх. То якими, гадаєш, мають бути ті часи, що їх самі ж вони називають нещасливими, якщо й тоді, коли вони вивищуються над усім, що досяжне для людини, навіть тоді їхня радість якась наче неповна — з домішкою страху?

Великі статки — клопітні, і найменша довіра — до найщасливішої долі: пощастило у чомусь — потрібно, щоб не втратити того щастя, озиратись за новим; збулося те, за що приносили благальну жертву, — треба нову, подячну, складати. Усе, що подає нам таке от, випадкове, щастя, — непевне: що вище підніме, то легше звідти впасти. А падати — нікому не до вподоби. Отож не лише вельми коротке, а й вельми нещасливе життя тих, хто великим трудом набуває собі блага, щоб іще з більшим трудом ними володіти. З якими муками здобували те, чого прагнули, з такими ж — тремтять над ним. Часу ж, який тікає безповоротно, ніхто й до уваги не бере: ще не добігли кінця одні справи — вже інші наступають їм на п’яти; надія підганяє надію, амбіція — амбіцію; замість покласти край нашим нещастям, ми лише змінюємо одні — іншими. Виснажені здобуванням почестей для себе — вже тратимо час, виборюючи їх для когось іншого. Ще не перевели подих від свого кандидатства — вже для інших збираємо голоси. Ледве скинули з себе тягар обвинувачувача — вже суддівські обов’язки нависають. Позбувся суддівства — вже ти ведучий судових процесів. Ось ти посивів, заробляючи як управитель чужих маєтків, а вже й свої допікають безліччю клопотів.

Щойно Марій^{60} зняв вояцький чобіт — уже консульством обтяжений; Квінкцієві^{61} нетерпеливиться скласти з себе диктатуру — вже його до плуга кличуть. Рушить на пунійців, ще й не дозрівши для такого діла, Сціпіон^{62}; переможець Ганнібала, переможець Антіоха, окраса свого ж консульства, поручитель — братнього, він, якщо б сам цьому не противився, отримав би місце поряд з Юпітером; але рятівникові громадян не дадуть спокою міжусобиці, і той, хто юнаком відкинув богорівні почесті, на старість пишатиметься хіба що упертим своїм вигнанням. І ніколи, чи то у щасті, чи в біді, не бракуватиме причин для страху: життя перемелюватиметься у клопотах — дозвілля буде лише мрією і ніколи — дійсністю.

Тож вихопись із юрби, найдорожчий мій Павліне, тобою ж і так надто вже довго, як на твій вік, бавилося буремне море, — поверни, врешті, у спокійнішу гавань. Згадай, як часто на тебе накочувала хвиля, скільки судилось тобі витримати домашніх негод, а скільки суспільних — ти сам на себе накликав. Тож не один доказ своєї мужності ти подав у тих неспокійних трудах — час показати, на що у дозвіллі спроможешся. Якщо більшу і, певно, кращу частку свого життя ти віддав суспільній справі, то бодай якусь його частку подаруй собі.

Не закликаю тебе до лінивого, бездіяльного спокою, не хочу, щоб те живе своє обдарування, а воно є в тобі, ти втопив у дрімоті чи в облюбованих темним людом насолодах — спокій не в цьому. На тебе чекають справи набагато поважніші, аніж ті, за які ти досі брався з притаманним тобі завзяттям, — і ти займатимешся ними, далекий від метушні, у погідному безтурботті. Справами світу, і це правда, ти рядиш так безкорисливо, як чужими, і так пильно, як своїми, так шанобливо й скрупульозно, як цього й вимагають справи суспільні. Ти втішаєшся загальною любов’ю на такій посаді, де мало кому вдається уникнути ненависті. Однак, повір мені, краще обліковувати власне життя, аніж запаси державного хліба. Зверни ж запальний свій дух, якому до снаги величні звершення, від нинішніх своїх обов’язків, хоча й почесних, та мало придатних для щасливого життя, — подумай, чи для того ти з ранніх літ так ревно прикладався до вільних наук, щоб тепер ото розпоряджатися тисячами корців зерна? Ні, ти подавав надії на щось набагато краще, набагато вище. Та ж для господарських справ не бракує ні кмітливих, ані працьовитих людей. Повільні важковози набагато придатніші для перевезення вантажів, аніж породисті жеребці: хто б то навалював якісь тягарі на гарячого скакуна? А ще зваж на те, скільки-то клопотів додається до твоєї і без того тяжкої ноші: ти ж бо маєш справу з людським шлунком, а голодного люду тобі ані переконати не вдасться, ані виправдатися перед ним, ані жодним благанням його не влагіднити.

Десь саме в ті дні, коли загинув Гай Цезар^{63} (якщо ті, з потойбіччя, можуть щось відчувати, то йому, певно, було дуже приємно, адже обрахував, що римському народові, навіть якщо той переживе його, прожиткових запасів залишиться принаймні на сім або вісім днів), — саме тоді, коли з пов’язуваних у ряд вантажних суден він споруджував мости, забавляючись могутністю імперії, наближалось найбільше, навіть для тих, хто у ворожій осаді, грізне лихо — нестача продуктів. Мало що не до загибелі й не до голоду, а далі, наслідком голоду, — до повного обвалу геть усього привело наслідування божевільного чужоземного володаря, що став жертвою власної гордині.