Діалоги: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На тій суворій землі вигнанцеві довелося пригадати засади стоїчної філософії: «Батьківщина мудреця — увесь світ», «Усі люди — споріднені, рівні між собою» тощо. Не лишалося нічого іншого, аніж, подолавши заціпеніння, пильнішим оком (як, було, й Овідій) приглянутись і до людей, і до краю. Гору взяла вроджена інтелектуальна зацікавленість, потяг до природознавчих досліджень: вигнанець розмірковує над астрономічними явищами, над природою припливів та відпливів, торкається фольклору й етнографії; зібраний матеріал увійде згодом до природознавчого твору «Сім книг з питань вивчення природи»; пише «Розради» (Consolationes) до матері Гельвії, в яких у дусі стоїчної філософії намагається переконати її в тому, що вигнання не зробило його нещасливим. І все ж крізь рядки епіграм, що їх пише тут Сенека, час від часу проглядає вже зовсім не стоїчна — пригнічена болем і безнадією вразлива душа людини:

В останніх рядках епіграми вчувається теж далека від стоїчних засад жалість до себе — «мертвого» — почуття, яке, вочевидь, й спонукало вигнанця в останній, восьмий, рік перебування на Корсиці написати (з надією на ласку) хвальне послання до впливового при імператорському дворі колишнього вільновідпущеника Полібія — вчинок, яким згодом дошкулятимуть Сенеці його недоброзичливці.

Незабаром самі події поклали край вигнанню. У 48 р. велінням Клавдія було страчено його впливову, схильну до скандальних пригод дружину Мессаліну. Агріппіна, зайнявши її місце, одразу взялася до здійснення давнього задуму — домоглася, щоб Клавдій усиновив її сина, який прийняв ім’я Нерона Клавдія Цезаря, а також посприяла тому, щоб із вигнання повернувся Сенека: в його особі вона бачила помічника у здійсненні своїх далекосяжних планів.

Повернувшись до Рима, Сенека ще раз, тепер як урятований, має змогу пересвідчитися, наскільки непередбачуваними є повороти долі — він знову на гребені політичного життя: вчорашній вигнанець одразу ж отримує високу урядову посаду претора, а водночас стає опікуном і вихователем юнака Нерона.

Останнє несло в собі початок нової біди. Але наразі були лише клопоти — майбутній імператор, нехтуючи поважними предметами, залюбки вдавався до веселіших, ніж ті, що їх дораджувала стоїчна філософія, занять: ще хлопчаком він бачив у собі то знаменитого музиканта і співака, то митця чи поета, то переможця у перегонах колісниць. Марними виявилися зусилля і Сенеки, і префекта преторіанських когорт Бурра, якому теж було довірено виховання легковажного, схильного до жорстоких підступів юнака: він усе глибше поринав у пороки. А тим часом, уперто йдучи до обраної мети, Агріппіна отруює Клавдія, звільнюючи в такий спосіб імператорський престол для Нерона. У зв’язку з загибеллю Клавдія Сенека пише дошкульну, скеровану проти вчорашнього імператора сатиру «Огарбузення» (боги, замість того, щоб здійснити над покійним ритуал обожнення, перетворюють його на гарбуз — символ глупоти), що, зрозуміла річ, не зробило честі авторові: його звинувачують у догідливості (сатира, певно, сподобалась Неронові) й невдячності, адже Клавдій все-таки зберіг Сенеці життя.

Майбутній автор філософських творів піднімається на найвищий щабель державних почестей — стає консулом (56 р.). Тепер він не тільки на вершині влади (протягом кількох років разом із Бурром він керував державою), він — чи не найбагатша в Римі особа: величезний, примножений дарунками Нерона спадок по родичах, необмежені можливості збагачення при посаді консула, одруження із заможною Помпеєю Павліною, дочкою знатного урядовця, що завідував постачанням міста, — все це без особливих зусиль Сенеки зробило його власником казкового майна (сучасники оцінювали його у 300 мільйонів сестерціїв), воно ж ніяк не в’язалося, і цим особливо докоряли філософові, із стоїчними настановами вдовольнятися лише необхідним. «Великим є той, — оборонятиметься Сенека, — хто глиняним кухлем послуговується так, мовби він був срібний. Та не менш великим є і той, хто срібним кухлем послуговується так, начеб він був із глини. Над ким бере гору багатство — того вважай слабодухом» (Лист V, 6). Та хоч як це гарно сказано, все-таки щирішими видаються інші слова: «Ніхто не буває щасливий чужим нещастям». Надто, коли зважимо, що скарбницю Сенеки, хотів він того чи ні, поповнила чимала частка майна потерпілих, зокрема, отруєного Нероном Брітаніка.

Наступною після Брітаніка жертвою впала сама ж таки Агріппіна, його мати: Нерон був не з тих, хто, йдучи до єдиновладдя, не переступив би й через материн труп. Сенека, врешті, розуміє: настала пора стати осторонь темних справ імператорського двору і, «згорнувши вітрило, — читаємо в одній з епіграм, — завернути човна до затишного берега». Якщо недавно в діалозі «Про спокій душі» (59 р.) наш філософ і державний діяч вияснює, якою мірою мудрець повинен брати участь у політичному житті, то в іншому творі, названому «Про дозвілля», покликаючись на Зенона, він обґрунтовує відхід мудреця від політики. Але Нерон відкинув прохання Сенеки — не прийняв од нього в дарунок ні майна, ані його самого не відпустив, розуміючи, що той йому ще знадобиться для пом’якшення стосунків із сенатом. І все-таки Сенека найчастіше перебуває тепер у своїй заміській садибі, віддаючись найулюбленішому заняттю — філософії. Саме тоді поряд з іншими філософськими творами, зокрема «Діалогами», з-під пера мислителя виходять його знамениті «Моральні листи до Луцілія» — роздуми людини, для якої Гораціїв заклик «прожити день так, мовби він був для тебе останнім» уже не належить до сфери абстрактних медитацій. «Життя — не вельми делікатна річ», — скаже Сенека у «Листах» (CVII, 2), озираючи прожите — свої злети і падіння, своє прагнення до стоїчних чеснот і свої амбіції далекого провінціала. У цих словах — відповідь тим, хто дорікав, хто й нині дорікає письменникові-стоїку за розбіжність між особистим життям та філософськими настановами.

Втім, настав той день, коли Сенека, якщо вже не життям, то принаймні смертю таки довів вірність стоїчним засадам. У квітні 65 р., звинувачений як учасник змови проти Нерона, за велінням імператора, Сенека перетяв собі вени. Його смерть, що справді була гідна філософа-стоїка, яскраво описав Таціт у своїх «Анналах» (XV, 62).

Зваживши на те, що значну частину життя Сенека провів у вирі політичних подій, не можемо не подивуватись його винятковій письменницькій активності. Сенека, як справедливо зазначив Квінтіліан (X, 1, 129), «торкнувся змісту майже всіх галузей науки; він залишив і промови, і вірші, і листи, й діалоги». Тобто був і філософом у стислому розумінні слова (як автор трактатів-діалогів з етичних питань: «Про гнів», «Про короткочасність життя», «Про милосердя», «Про стійкість мудреця», «Про щасливе життя» та ін.), і ритором (як автор утішливих послань — до Гельвії, до Полібія та ін.), і дослідником (як автор «Семи книг з питань вивчення природи» та інших, що не дійшли до нас творів), і поетом-драматургом (як автор десяти трагедій на міфологічні теми, що їх використовували грецькі трагіки, зокрема Евріпід), і поетом-епіграматистом (збереглося кільканадцять епіграм, щоправда, авторство Сенеки сумнівне), і, додамо, — письменником у сучасному розумінні слова: окремі з «Листів до Луцілія» писані справді у настроєвому новелістичному ключі.

Філософські діалоги, або трактати (їх десять), як і «Моральні листи до Луцілія», Сенека, як уже згадано, писав переважно в останнє, найпродуктивніше своє десятиліття. Втім, нас може здивувати прикметник «філософські», тим паче іменник «трактат», стосовно творів Сенеки, так вони відрізняються від наукового стилю філософських текстів Нових часів. У Сенеки, й про це вже була згадка, помітний зв’язок із сократівськими бесідами, з давньою діатрибою, тобто моральними бесідами («проповідями») вуличних філософів, що популяризували настанови тієї чи тієї філософської школи в живій, доступній для загалу формі: поважне змішувалось із жартом; монолог то тут, то там переростав у діалог з аудиторією, мова рясніла колоритними сценками з життя, абстрактне підкріплювалося конкретними, взятими з життя, зразками. Діалоги Сенеки, хоча гнучкістю думки схожі на класичні діалоги Платона, тісніше пов’язані, власне, з діатрибою: Сенека, як і римські сатирики, передусім Горацій, намагається не так ганьбити чи висміювати людину за її моральні болячки, не так вишколювати думку чи стиль, як вивести «хворого» на стежку зцілення, якою й сам піднімається вгору — до морального вдосконалення. Отож, окрім діалогу з адресатом свого твору, Сенека вступає в бесіду з уявним читачем, отже, й з нами, не раз-бо підкреслював, що працює для майбутніх поколінь (як ті, давні філософи, — для його покоління), і таки працював: окрім величезного впливу на розвиток філософської думки в Європі, Сенеці завдячуємо й есеїстичним жанром, зачинателем якого був шанувальник римського стоїка Мішель Монтень.

Вибрані для цього видання п’ять діалогів — наче розгорнена відповідь на одвічні нарікання людини: «Та скільки того життя?» («Про короткочасність життя»); «І де те щастя в житті?» («Про щасливе життя»); «Нема спокою в житті» («Про спокій душі»); «Ніколи вгору глянути» («Про дозвілля»); «Терпцю не вистачає до того всього» («Про стійкість мудреця»). У такому порядку, до речі, не за хронологією (вона й так приблизна), подаємо українські версії тих діалогів; українською мовою, нагадаємо, перекладені вони вперше.

Наскрізна тема, що поєднує всі твори Сенеки, незалежно від жанру, в одну цілість, — це тема часу. Найбільше уваги приділено їй, звісно, в писаному після вигнання (49 р.) діалозі «Про короткочасність життя» (перший лист до Луцілія — наче резюме викладених у цьому діалозі міркувань). Саме тут звучить провідна настанова, що підсумовує думки, викладені в усіх філософських писаннях Сенеки: «Protinus vive!» — Зараз живи! Саме зараз, не відкладаючи життя на завтра, на потім, не снуючи далеких надій. Але найбільші труднощі викликають саме ті два слова. Передусім — зараз: «Теперішнє — то щось найкоротше, і то таке, що дехто загалом заперечує його існування. Воно — у постійному русі; навіть не спливає — стрімголов рине: ще не настало, а вже втекло…» (X); іншими словами, він, той теперішній час (praesens, досл. присутній), і присутній, і, водночас, — відсутній; він є, і його немає. Ще невиразніше — майбутнє, яке можемо хіба що передбачати. Найпевніші, найбезпечніші — неосяжні обшири минулого: «…то чому б нам усією душею не звернутись від того мізерного й перелітного часового проміжку, від теперішнього, — до безмежного й вічного, де можемо спілкуватися з найкращими людьми?» (XIV).

Життя людини, за Сенекою, — це життя думки; поза нею — порожнє існування, буття, а «жити і бути — не одне й те ж саме». У цьому перевага людини над усіма іншими створіннями — вона охоплює усі три часи: «живе минулим, користає з теперішнього, передбачає майбутнє». Там, на теренах минулого, наша велика «нова рідня» — ті, хто ділиться своїми думками з іншими, ті, від кого можна почути «правду без образ, похвалу — без лестощів». Тут — ті, хто «забуває минуле, нехтує теперішнім, боїться майбутнього» (XVI); ті, що самі не живуть і не дають жити один одному. Ті, хто, «пробивши собі дорогу тисячами негідних вчинків і все-таки діставшись омріяних вершин, — раптом торопіють від невеселої думки: такі труди — заради напису на могилі» (XX). От і видається життя вже не комедією, а радше абсурдом чи таки трагедією: «А тим часом, поки вони щось у когось хапають, а хтось — у них, поки ні собі, ані другим не дають спокою, один одного роблять нещасливими, — минає життя; життя без плоду, без радості, без жодної користі для душі…» — невесела, ледь не похоронна кінцівка діалогу. А сподіватися на ті плоди, на радість і користь від життя можуть лише ті, хто зумів вибороти собі час для мудрості, хто ступив на стрімку стежку до тієї вершини. Звідти, не боячися своєї пам’яті (нічого ж у ній немає поганого), мудрець озирає всі віки, втішається своєю «поважною радістю» на рівні з богами, поступаючись їм хіба тим, що він смертний, боги — безсмертні. Сенека не втішає себе надією сягнути тієї вершини, він — лише на стежці до неї, на стежці до самого себе.

У чому ж усе-таки, на думку Сенеки, найбільша хиба людей, що веде їх манівцями? Вони самі не знають, чого хочуть; звідси — їхня несталість, їхнє хитання: від хиби до хиби, від пристрасті й до пристрасті, від одного пустого заняття до іншого — мети у них немає. Таким-от, непостійним, якщо звернутись до відомої метафори, можна адресувати Франкову пораду: «…та ніде той не дійде, / хто не має цілі. / Човне, як пливеш, то знай же, де!» Розтратники часу не знають, куди пливуть, їх носить житейським морем, а бути у плаванні, уточнює Сенека, і здатись на волю перемінних хвиль, які хитають човном, носять його сюди-туди (так і ми запитуємо: «І де тебе носило?»), то різні речі, так само, як жити — і просто перебувати в часі, існувати. Протилежністю до тих, хто у постійній хитавиці, яка спричиняє нудоту й нехіть до життя (taedium vitae), — мудрець (sapiens), у якого завжди твердий ґрунт під ногами: головна його ознака — сталість (constantia), він — у гавані. Він подає руку тим, хто борсається в життєвій каламуті, не жаліє їх, а вчить, як протистояти порокам і пристрастям: не влагіднювати їх — грудьми йти проти них, як у бою — проти найлютіших ворогів. Вчить їх, але насилу рятувати не береться: без хотіння з боку «хворого» порятунку не буває. Отож, невтомно наголошує Сенека, природа прихильна до нас: життя, яке отримуємо, аж ніяк не є коротким — робимо його коротким. А втім, що таке коротке чи довге життя на тлі вічності? Ціна життя не в тому, скільки воно тривало, а чим воно наповнене: добре прожитий, гарно завершений день повинен бути моделлю усього життя, бо саме той день може бути останнім у нашому житті.

А ще чи не найповажніша причина марнування часу — це те, що він нематеріальний, безтілесний: закінчуються припаси («проглядає дно») чи порожніє гаманець — те бачимо; часу ж не бачимо, не сприймаємо жодним відчуттям, от і живемо, «мовби завжди мали жити» (tamquam semper victuri), насправді ж не живемо, хіба що — мізерною крихтою життя. Ось такою, стисло, є відповідь Сенеки на таке часте нарікання людини: «Та скільки того життя?»

Діалог «Про щасливе життя» (як, можливо, й «Про спокій душі») писаний був протягом перших п’яти років правління Нерона, коли юний імператор ще перебував під інтелектуальним впливом філософа, свого колишнього вихователя. Тут, як і в попередньому діалозі, філософ передовсім наголошує на постійності (сталості), без чого щастя просто неможливе: «Отож, щасливому життю, що зведене на стійких і правильних засадах, не загрожують жодні переміни. Тоді-то чиста й вільна від усіляких напастей душа зможе уникнути не лише ран, а й подряпин; стоятиме там, де обрала собі оселю — її захистить вона, ту оселю, від ударів навіть розгніваної, ворожої фортуни» (V). Загалом же, зі щастям — як зі здоров’ям (недарма зичимо щастя-здоров’я): «Всяк, — зауважили античні лікарі, — бажає собі здоров’я, але більшість людей робить усе те, що протидіє здоров’ю».

Важливо, отже, чітко вияснити для себе, чого бажаєш, до чого пориваєшся, і, відповідно, від чого тікаєш. Тут знову згадаємо Франкову, в дусі стоїчних настанов, пораду: «Човне, як пливеш, то знай же, де». Якби Сенека (уявімо собі таке) пробіг очима ось ці рядки Лермонтового «Паруса»: «Увы, — он счастия не ищет / И не от счастия бежит!», то сказав би приблизно те, що й наш поет (алюзії Франка до «Паруса» — очевидні): потрібно з’ясувати для себе, від чого маємо тікати, а до чого — бігти. А щодо кінцівки поезії («А он, мятежный, просит бури, / Как будто в бурях есть покой»), то порадив би ліричному героєві, щоб він, упоравшись із сум’яттям душі, тримався осторонь життєвих буревіїв, бо, де як де, а там йому вже напевно не знайти ні спокою, ані щастя.

Для окреслення щасливого життя, vita beata, серед різних латинських синонімів прикметника «щасливий» (їх близько десяти) Сенека обирає тут найвідповідніший: beatus означає також блаженний (блаженні — боги), праведний («острови блаженних», insulae beatorum, — десь на крайньому заході, де селяться душі героїв). «Beatus ille, qui procul negotiis…»: Блажен, хто одаль від марудних клопотів… — починає Горацій свій знаменитий другий епод (про селянина, який своїми волами оре батьківську ниву, не помишляючи про жоден зиск). Інше щастя (felicitas), що від почестей, багатств, загального визнання, — клопітне, обтяжливе, небезпечне, надто для того, хто став щасливим (fortunatus) з ласки долі, фортуни: таке щастя будь-коли може покинути «щасливця», бо воно — не його, а подароване. Але річ у тім, що той самий селянин — щасливий з погляду заклопотаного своїми справами міського лихваря (це він промовляє в Горацієвому еподі); сам же рільник, вочевидь, заздрить лихвареві й щасливим себе аж ніяк не вважає: всяк не задоволений своєю, якою б вона не була, долею і заздрить тому, «хто на іншій життєвій дорозі» (про це Горацій у першій своїй сатирі). Тому-то серед різних дефініцій щастя, різних умов, без якого неможливо його осягнути, — й така: «Щасливий — хто задоволений тим, що має, хай яким не було б воно, і не нарікає на життя; щасливий, хто влаштовує своє життя, керуючись здоровим глуздом» (VI).

Але найголовніша засада філософа-стоїка — це жити у злагоді з природою: «Передусім, як і всі стоїки, я йду за природою: мудрість у тому, щоб не відхилятись від неї, стосуватися до її закону, її зразка. Отож, щасливо жити — це жити відповідно до своєї природи. Осягнути ж таке життя можна лише за умови, коли, найперше, здоровим буде дух і постійно втішатиметься тим здоров’ям, коли він буде мужнім і сильним, зразково терпеливим, готовим до перемін, які несе час; коли буде турботливим, але без боязкості, до свого тіла й до всього, що його стосується; уважним, але без прив’язаності, — до всіх речей, які покращують життя; одне слово, щоб наш дух користувався дарами фортуни, а не слугував їм. А далі, вже й не додаватиму, зрозумієш: у цьому — постійний спокій, свобода, відсутність усього, що нас дратує чи жахає; замість дешевих насолод, замість усього нікчемного, крихкого, що приховує у собі хіба що шкоду, приходить велика, нічим не охмарювана, неперервна радість, а ще — мир, душевний лад і величність у парі з добротою; усіляка дикість, натомість, — від слабкості духу» (III). І, наче резюме сказаного, — у наступному розділі: «Щасливим назвемо того, для кого немає іншого добра чи зла, окрім доброго чи злого духу; хто плекає доброчесність і задовольняється чеснотами, хто не стрибає з радості від випадкової удачі, а від невдачі — не занепадає; хто не знає блага понад те, на яке сам може здобутися; той, для кого справжня насолода — це зневага до насолод».

Найближче до природи життя — життя селян. Але, щоб бути щасливим (у глибокому, філософському розумінні слова), мало бути селянином, мало жити на лоні природи, вдовольнятися достатнім і бути «одаль од марудних клопотів» — потрібне «розуміння щастя» (felicitatis intellectus). Саме з такої-от думки визрів знаменитий вірш-оклик у Вергілієвих «Георгіках» (II, 458—459): «Як же щасливо б жили, якби знали, чим володіють, / люди сільські!» В оригіналі під особливим акцентом, наприкінці гекзаметра, — саме ця умова: якби знали (…sua si bona norint). Та чи здійсненна вона?.. Уявімо собі селянина, який, ідучи за плугом, розмірковує, скажімо, над ось такою сентенцією Сенеки: «Дорожу тобою, життя, завдяки добродійству смерті»…

Щастя, як його розуміє філософ, треба виборювати для себе, треба спромогтися на мужність керуватися своїм розумом (Горацієве «Sapere aude!», зважся бути розумним, стало гаслом Просвітницької доби), треба ступити на нелегку, що веде вгору, стежку до мудрості. Такого щастя, та не елітного, не лише для себе, прагнув І. Франко («Я син народа, що вгору йде…»), докладаючи гігантських зусиль у просвітницькій праці. Прагнув — Т. Шевченко: «Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою» («просто» — тобто чесно, не манівцями). Чи були вони, наш Каменяр, наш Кобзар, інші подвижники, щасливими? Перш ніж відповісти, прочитаймо ще одне «резюме» Сенеки: «Отож, справжнє щастя — у чесноті. А що вона тобі радить? Щоб добрим ти вважав лише те, що пов’язане з доброчесністю, а злим — що з пороком пов’язане. Щоб ти був несхитним супроти зла, а добро — щоб наслідував, уподібнюючись, наскільки це можна, до бога. Яку нагороду обіцяє тобі за ті старання? Щонайбільшу, справді божественну: нічого не муситимеш, нічого не потребуватимеш; будеш вільний, безпечний, неушкоджуваний; до нічого не братимешся надарма, на жодні перешкоди не наражатимешся; все задумане вдаватиметься, не буде прикрих випадковостей — нічого, що суперечило б твоїм задумам, твоїй добрій волі» (XVI). Шевченко й на засланні був вільний і неушкоджуваний (хіба може творити людина, яка не виборола для себе внутрішньої свободи?). Франко, хоча в’язав себе путами й ланцюгами, був сповнений тією «суворою», про яку Сенека, радістю життя: «Люди, люди! Я ваш брат, / Я для вас рад жити, / Серця свого кров’ю рад / Ваше горе змити», — наче у відповідь на заклик Сенеки: «Живи для інших, якщо для себе хочеш жити».

Діалог «Про щасливе життя», сказати б, — найдіалогічніший з усіх філософських творів Сенеки. Тут він постійно відповідає своїм уявним опонентам (їх не бракувало) — тим, хто дорікав філософові його величезними статками: вчиш, мовляв, обмежуватися достатнім, жити чесно, а маєш усього без міри. Саме в цьому діалозі Сенека вигострює свій письменницький хист, звертається до різних стилістичних засобів, витончених софізмів та аргументів, щоб донести до читача своє розуміння стосунку людини до багатства; найчастіше ж надає своїй думці афористичного звучання, адже афоризм — переконує, хоча б такий: «Мудрецеві багатство слугує, дурневі — наказує»; «Мудрець серед найбільших достатків — про вбогість найбільше думає». Деякі з таких-от сентенцій викликають усмішку: «Більше багатство — більша змога випробовувати чесноту» (не надто її сьогодні випробовують); чимало схожого знайдемо й у «Листах до Луцілія».

Врешті, Сенека не втомлюється нагадувати, що він — іще не мудрець, ще не сягнув найвищого зразка. «А сягну його, ступивши на намічену вершину, — тоді й вимагай, щоб мої діла не розбігалися зі словами» (XXIV). Втім, як би ми не поставились до тих мудрувань, не можемо не погодитися, що й у цьому діалозі римський стоїк промовляє так, мовби жив у нашу добу, серед нас. Отож, відповідаючи на одвічне нарікання людини «І де те щастя в житті?», Сенека, перифразуючи свій же вислів («Бог поруч тебе, з тобою, в тобі»), міг би сказати так: «Щастя — поруч тебе, щастя з тобою, щастя в тобі», адже, коли знаходимо себе, то знаходимо у собі й щастя, яке зрівнює нас з богами; щастя, для якого ми народжені, до якого й інших маємо провадити.

Початок діалогу «Про спокій душі», пролог, є зразком самоаналізу: Серен (див. прим. до Спок. 1), пильно до себе приглядаючись, у подробицях, як це робить хворий на вимогу лікаря, описує свій душевний стан — хоче почути не лише назву своєї хвороби, а й взятися за лікування. А хвороба не те що важка — невиразна: то він почувається вільним від ненависних йому пороків, то знову їм піддається. Одне слово, для душевного спокою йому бракує найголовнішого — сталості, твердого ґрунту під ногами. Наразі ж є щось протилежне — levitas, легковажність у прямому значенні слова: стоїчне вчення ще не набуло в адептові тієї школи своєї ваги, ще не поставило його твердо на ноги, от він і хитається, як човен на хвилях; звідси — й нудота (nausea), найперша ознака тієї хвороби, яка вражає душу.

Щось схоже, лиш у жартівливому ключі, — у середньовічній «Сповіді» Архіпіїта Кельнського: «Сам до себе сповнений лютості гіркої, / сам себе й караю я — словом не рукою: / створений з матерії частки нетривкої, / для вітрів я забавка, лист гіллі тремкої. / Хоч мета розумного, тим він і примітний, — / класти зруб життя свого на скалі несхитній, — / я ж, пустившись берега, дурень несусвітній, / в світ пливу — щодня мені інше небо світить. / То я — ніби човен той без весла на морі, / то мов птах заблуканий в далі неозорій. / Ключ мене не втримає, прив’язь не впокорить, / той мені за спільника, хто до блуду скорий»… А далі — Поль Верлен, чия поезія є теж своєрідною сповіддю людини, що переживає солодкі муки того нудотного стану (langueur, ennui, nausée) — «страждання без причини»…

В Архіпіїта Кельнського — ті ж самі, що й у стоїків, ключові слова й поняття: virsapiens (в перекладі просто «розумний»); ліричний герой «скипає у своїй душі, як морська хвиля» (aestuat intrinsecus); він — дурень (stultus); його носить по світу (feror); і, що найголовніше, — він сам себе ненавидить (у Сенеки: sibi displicet); він кидає гіркий докір своєму розуму (menti), радше нерозуму: він, той розум, уся душевна структура, не є, як у мудреця, досконалою, доброю (mens bona); далі, у поета-ваґанта, — вже цілковита протилежність до стоїчних засад: ліричний герой, не дбаючи про чесноту (immemor virtutis) «горнеться до пороків» (vitiis), «спраглий насолод» (voluptatis avidus), — «плекає свою шкіру» (curam gero cutis). Середньовічний поет, бачимо, з усмішкою сприймає стилістично вигострені настанови стоїків, зокрема, ось цю: «Справжня насолода — це зневага до насолод». Стисло кажучи, стоїчна «сувора радість» і п’янка, що не пильнує міри, радість ваґантів («Gaudeamus igitur…») — різні речі: що у розумінні Сенеки — «йти за природою», те, з погляду ваґантів («волоцюг»), — «проти природи»…

Але повернімося до «спокою душі». Центральне поняття цього діалогу — грец. «euthymia», добрий стан душі (сковородинське «веселіє серця»); у Сенеки — «tranquillitas», спокій, що одразу в’яжеться з образом спокійної морської поверхні (у нас ця ж метафорика: хвилюватися, обурюватися, заспокоюватися), як її бачить, скажімо, Леся Українка у «Тиші морській»: «…ледве-ледве / Колихає море хвилі». Важливим є тут оте «ледве-ледве»: золота середина між бурею — і повним штилем, коли душа, з природи своєї рухлива, мов ціпеніє, стає інертною, фактично мертвою («мертві душі»); та й сон, що є спокоєм, «розтягнути його на ніч, на день, — матимеш смерть» (із спокійної людина робиться покійною). Серен ще не сягнув того просвітленого стану: його душа, хоч у затишші, але ще «брижиться, як морське чи озерне плесо після бурі» (II), він, скажемо нині, потребує реабілітації, а ще — «віри у самого себе, впевненості у тому, що ступає належною дорогою».

Яка ж причина тієї «морської хвороби», загалом душевного неспокою? Передусім — слабкість здорового глузду (bonae mentis infirmitas), залежність від постійно перемінливих бажань, прив’язаність до всього зовнішнього, неспроможність бути у злагоді з собою, як ліричний герой «Зів’ялого листя», — «сам з собою у роздорі». Невипадково саме у цьому діалозі, як фаховий психотерапевт, Сенека дає точний опис хвороби: «Ось що неминуче стається з тими, хто узалежнює себе від своїх бажань. Усе їхнє життя в постійній невизначеності, все вони насилують себе, вдосконалюючись у недостойних, до того ж і нелегких ділах. А коли їхні зусилля залишаються без винагороди, то проклинають те безкорисне й ганебне діло, але боляче їм не від того, що їхнє бажання було поганим, а від того — що марно старалися… Отож, коли приховуємо причини своєї недуги, сором заганяє всередину всі наші муки, а бажання, затиснуті у глухій без виходу вузині, самі ж себе душать. Тоді-то й тягуча туга підступає, і млявість, і нескінченні хитання розгубленої душі: то вона вагається (братись їй до чогось чи ні), то страждає: за що взялася, те пішло шкереберть. Від того й ті настрої, що спонукають хіба що проклинати своє дозвілля й нарікати на те, що немає їм до чого докласти рук, а ще — заздрість, що вкрай ворожа чиїмсь успіхам, адже знудьгована бездіяльність — то її годувальниця. Такі-от люди прагнуть, щоб усе довкола них валилось, оскільки самі не годні звестись на ноги. Тоді-то, роздратована чужими успіхами, зневірена у своїх, кленучи долю й нарікаючи на часи, душа замикається глибоко у собі, висиджує там, мов у гнізді, свою гіркоту — повна нудьги й відрази до всього» (II) і, нагадаємо ще раз, — до себе самої.

Які ж поради дає Сенека? Передусім — «рухатись, а не ціпеніти…». Рухатись до себе, щоб потім, давши лад своїй душі, й до інших іти, пам’ятаючи про обов’язки громадянина, людини загалом: «не буває ж такого, щоб зусилля доброго громадянина йшли намарно» — всюди є нагода докласти рук. Навіть коли, зважаючи на загальне зіпсуття, доведеться відійти від суспільних справ, — можна й дома виконувати суспільну роботу: «адже корисним для держави є не лише той, хто висуває кандидатів, захищає оскаржених чи судить у справах війни й миру, а й той, хто виховує молодь, хто при такій нестачі добрих наставників оснащує людські душі чеснотами, зупиняє й напоумлює тих, хто поривається до багатств і розкоші»… «Найгірше, що може спіткати людину, — це бути зітертою зі списку живих ще до смерті» (Спок. V). А смерть, якої люди так бояться, яка скаламучує спокій, власне, додає ціни життю, мало того — робить людину безсмертною: видатні мужі саме «через смерть прийшли до безсмертя» (тема життя і смерті, як і тема часу, — наскрізні у Сенеки). Одне слово, менше нарікати, а більше користати з того, що дає життя.

Але й виборюючи для себе спокій, маємо орієнтуватися на природу, вона ж подає нам зразок чергування: світла й темряви, тепла й холоду… Постійна, без перепочинку, праця виснажує; протиприродні — й самотність без товариства, суворість без веселості, мовчазні (в чотирьох стінах) студії — без спілкування з людьми, без вільного простору… Згадаймо насичені схожими настановами пізніші «Дистихи Катона» чи середньовічний «Салернський кодекс здоров’я» Арнольда з Віланови — хоча б таке: «Зранку на гори високі дивись, під вечір — на море». День — наче в обіймах природи-наставниці: зранку намічаємо собі високу мету — стежку вгору, до вдосконалення; ввечері, озираючись на пройдене, звітуючи перед собою, — готуємося до відпочинку («Не спалося, а ніч, як море…»).