Діалоги: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Людська душа, за своєю природою, і справді дійова, схильна до руху: мила їй будь-яка нагода розрухатись і розважитись; а стосується це передусім людей не надто шляхетної вдачі, тих, хто залюбки зуживає себе у будь-якому ділі. Як ото деякі гнояки прагнуть, собі ж таки на шкоду, щоб їх раз по раз торкалася рука, а для гидкої корости розкішшю є все те, що її роз’ятрює, так і для тих, чиї душі, наче тими гнояками, прориваються різними пожаданнями, насолодою є труд і тягота.

Є й такі рухи, які, хай і з якимось болем, а все ж наче догоджають тілу. Так, буває, крутимося на ліжку, обертаємось, хоча й не залежались іще, з боку на бік, усіляко змінюючи положення, провітрюємо своє тіло. Як той Гомерів Ахілл^{140}: то він лежить на животі, то вже на спині, горілиць, і так, і сяк укладається. Подібно й хворі: до всього у них короткий терпець; будь-яка зміна — то для них ліки. Звідси — ті безкорисні подорожі, ті блукання узбережжями, ота непосидющість, яка, постійно ворогуючи з теперішнім, випробовує себе то на морі, то на суходолі. Гайда в Кампанію! Заледве там — уже набридає тонка мальовничість місцевості. Глянути б на щось суворіше… А майнімо-но в Бруттій, в Луканію! Але й тут, серед того запусту, чогось би такого, на чому спочило б наше вибагливе око, натомлене спогляданням тієї понурої дикості. Мерщій у Тарент, у ту знамениту гавань, під лагідне й узимку небо, до тих осель, що доволі багатими були й для давнього люду! Але пора й до Риму повертатися: надто довго наші вуха відпочивали від ревища й оплесків — пора й людською кров’ю насолодитися!.. Подорож за подорожжю, видовище — за видовищем… Добре мовить Лукрецій: «Кожен, як може, так і тікає постійно від себе^{141}». Та що з того: від себе ж не втекти. От він і йде своїм же слідом, невідступний, прикрий супутник самого себе. Тож мусимо знати: гнітить нас не якоїсь місцевості вада, а наша, що у нас самих^{142}. Надто слабкі ми, щоб довго терпіти будь-що, хай це труд, хай насолода, хай наше щось, хай чуже. Дехто й до самогубства вдається, бо раз по раз міняючи наміри, повертається до того, з чого почав, — на щось нове й надії не залишається. Немилим стає для нього життя, ба й увесь світ. От і прохоплюється розкошолюб розпачливим: «І доки ж то день-денно — одне й те саме?»

Який засіб, запитуєш мене, вважав би я помічним при тій нехоті до життя. «Найкращим було б, як радить Атенодор^{143}, зайнятися вирішуванням усіляких справ, зокрема й державних, не полишати й громадські обов’язки. Адже, як ті, хто з дня на день, на сонці, вправляються, зайняті своїм тілом, головне ж бо для атлетів більшість часу присвячувати силі рук і кріпості м’язів, що, власне, і є їхнім ділом, — так і для нас, хто готує свій дух до суспільних змагань, хіба не найпохвальніше постійно бути в дії? Бо хто поклав собі за мету прислужитися своїм співгромадянам, загалом людям, той і трудиться, і користає водночас, якщо входить у саме скупчення справ і по змозі дає їм лад — і приватним, і громадським». — «Але, — додає він, — зважаючи на хворобливе людське марнославство, на повсюдну брехливість, що споганюють навіть найкращі наміри й ставлять під загрозу будь-яку щирість, перед якою замість успіхів одні лише перешкоди поставатимуть, — потрібно відійти від форуму й суспільних обов’язків. Однак і в домашньому затишку великий дух має змогу розгорнутися. Як леви й інші звірі навіть у клітках не втрачають свого пориву, так і люди в усамітненні стають особливо дійовими. З тим-бо й усамітнюємося, щоб усюди, де б не знайшли собі той спокійний сховок, ми могли б бути помічними усім і кожному зокрема — своїм хистом, словом, порадою. Адже корисним для держави є не лише той, хто висуває кандидатів, захищає оскаржених чи судить у справах війни й миру, а й той, хто виховує молодь, хто при такій нестачі добрих наставників оснащує людські душі чеснотами, зупиняє й напоумлює тих, хто поривається до багатств і розкоші, і навіть якщо він нічого іншого не робить, то принаймні притамовує той їхній порив — у себе вдома, виконує суспільну роботу. То чи більше важить той урядовець, який промовляє між чужинцями і громадянами, чи той міський претор, який повторює присутнім слова асесора, аніж той, хто вчить, що таке справедливість, почуття обов’язку, терпеливість, мужність, зневаження смерті, розуміння богів чи усвідомлення того, який то щедрий дар — чисте сумління? Отже, якщо студіям додаси наче викрадений у суспільних занять час, то це не означає, що ти залишаєш позиції чи занедбуєш обов’язки. Адже воює не лише той, хто стоїть у військовій шерезі, захищаючи праве й ліве крило, а й той, хто чуває при міських брамах, хто відповідає за позиції, хай і не такі небезпечні, та аж ніяк не маловажні, хто відбуває нічні сторожі й пильнує склади зі зброєю. Усі ті служби, хоча не коштують крові, прирівнюються в оплаті до військових служб.

Отож, віддавшись студіям, уникнеш усього того, що викликає відразу до життя. Знуджений днем, не очікуватимеш ночі, не будеш тягарем для себе самого, завадою — для інших; навпаки: багато хто шукатиме приязні з тобою, гарні люди так і спливатимуться до твого дому. Бо чеснота, хай і в тіні, ніколи не залишається непоміченою, вона наче випромінює властиві їй ознаки, і кожен, хто виявиться гідним, може ступити в її слід. А коли відмовимося від будь-якого спілкування, відвернемося від людської спільноти й житимемо, замкнувшись у собі, то ця порожня самотність призведе, врешті, до цілковитої бездіяльності. То ми беремося зводити якусь одну будівлю, то іншу якусь зносимо, то море відганяємо від берега, то всупереч усім перешкодам, що їх висуває місцевість, робимо прохід для води^{144} — марнуємо час, який дала нам природа в ужиток. Одні скупляться на той дар, інші — розтрачують його. Одні, користуючись ним, ведуть рахунок своїм витратам^{145}, інші поводяться так, що залишаються, врешті, без нічого. Тож не знайдеш чогось бридкішого, аніж обтяжений літами старець, у якого, окрім того довголіття, немає іншого доказу, що він довго прожив на світі».

Мені ж видається, найдорожчий мій Серене, що Атенодор аж надто піддається обставинам, заскоро відступає. Іноді, не заперечую, доводиться відступати, але це маємо робити непомітно, повільним кроком, зберігши знамена й військову гідність. Більше поваги і безпеки мають у своїх ворогів ті, хто здається на волю переможця зі зброєю в руках. Ось як, на мою думку, має поводитись чеснота й вихованці чесноти: якщо гору бере фортуна й унеможливлює дію, то негоже одразу ж, повернувшись до ворога спиною, накивати п’ятами, без зброї, шукаючи якогось схову, начебто є таке місце, де фортуна не досягла б утікача; треба й за таких обставин братися до скромніших занять і, розглянувшись, обрати щось таке, у чому б можна бути помічним своєму краєві. Немає змоги воювати? Є громадські почесті. Треба жити приватним життям? Є ораторська діяльність. Мовчанка приписана? Можна й неголосними порадами сприяти співвітчизникам. Годі й на Форум безпечно ступити? Є просто доми, вистави, гостини — там є нагода виявити себе добрим товаришем, вірним приятелем, скромним гостем. Позбавлено громадянських обов’язків? Виконуймо обов’язки людини.

Тому-то ми, стоїки, з висоти нашої мислі, не обмежуємо себе мурами міста — спілкуємося зі світом^{146}, визнаємо його своєю вітчизною, щоб дати чесноті ширший для дії простір. Не маєш доступу до суддівського крісла, заборонені мовниці й зібрання? Озирнися довкола себе — які то незмірні обшири відкриваються перед тобою, скільки-то всюди різного люду! Хай якої частини світу не позбавили б тебе — більша однаково залишатиметься перед тобою. Гляди лишень, щоб в усьому цьому не було твоєї вини. От ти не хочеш займатися державними справами інакше, аніж у ролі консула, притана, окличника або суфета. То що? Відмовишся й воювати, не будучи імператором чи військовим трибуном? Інші, скажімо, займатимуть перший ряд, для тебе ж доля визначила третій; там, отже, й воюй — голосом, закликами, прикладом, самим серцем. Ба, й руки втративши, можна спромогтись на якусь користь: варто бодай встояти на ногах, бодай голосом підбадьорювати своїх.

Так-ото й ти можеш діяти, якщо доля відсторонила тебе від чільних державних посад — твердо стій на ногах, голосом допомагай, а схоплять за горло — однако залишайся стояти, допомагай мовчки. Не буває такого, щоб зусилля доброго громадянина були безкорисними: слух, зір, обличчя, рухи, мовчазна його стійкість, сама хода — все може прислужитися. Як деякі засоби здатні зцілювати, коли й не торкаємось їх, не вживаємо, — самим лише запахом, так і чеснота, навіть прихована, звіддаля, розсіває своє добро — чи то здатна ширитися, користаючи зі свого права, чи, натрапляючи на нелегкий доступ, змушена згортати вітрила; та чи бездіяльна вона й німа, наче замкнена у тіснинах, а чи на свободі, в якому стані не була б, — вона завжди помічна. Втім, гадаєш, мало корисним є приклад доброго дозвілля? Нічого розумнішого немає, аніж до занять домішувати дозвілля щоразу, коли або якісь випадкові перешкоди, або й державний стан завадять дійовому життю. Ніколи ж бо не буває такої безвиході, де б не знайшлося місця для якогось благородного вчинку.

Чи знайдеш на світі щось нещасливіше, аніж те давнє місто афінян, що його шматували тридцять тиранів? Вони вбили тринадцять сотень найкращих горожан, але й на тому не стало: у тій жортокості ставали ще жорстокішими. Був у тому місті Ареопаг, священний суд, де збирався сенат і подібний до сенату народ; щоденно засідала там сувора колегія катів, і те понуре приміщення було затісне для тиранів. Чи могло мати спокій місто, в якому скільки тиранів було, стільки й їхніх поплічників? Не було й жодних сподівань на те, щоб відзискати душевний спокій; не видно було чогось такого, що могло б зарадити такій навалі зла. Де ж бо те нещасне місто могло знайти для себе достатню кількість Гармодіїв^{147}?

А проте був там, на видноті, Сократ, який розраджував засмучених сенаторів, підбадьорював тих, які вже зневірилися щодо держави, а багатіям, які переживали за свої нагромадження, докоряв запізнілим каяттям за небезпечну захланність, а тим, хто хотів його наслідувати, подавав великий приклад, вільно ступаючи серед тих тридцяти повелителів. І ці ж самі Афіни вбили його у в’язниці; особистої свободи того, хто глузливо дивився в обличчя цілій юрбі тиранів, не могла стерпіти суспільна свобода. Отож, маєш знати, що й у пригнобленій державі для розумного завжди залишається нагода виявити себе; втім, навіть у державі щасливій, процвітаючій — свої, дарма що без зброї, тирани: гроші, заздрість, безліч інших пороків.

Так от, відповідно до того, в якому стані держава і як розпорядилася доля, маємо або розгортатись, або згортатися, головне — рухатись, а не ціпеніти у путах страху. Справді-бо: мужем буде той, хто серед націлених у нього звідусіль небезпек, серед оружжя й ланцюгів не зрадить своїй стійкості, не заховає її. Та й не повинен: зберегти ж себе хоче, а не закопати. Курій Дентат^{148}, якщо не хиблю, казав, що воліє таки бути мертвим, аніж жити мертвим. Найгірше, що може спіткати людину, — це бути зітертим зі списку живих ще до смерті^{149}. Та коли ти опинився в не вельми сприятливій для держави добі, потрібно виборювати час для дозвілля й занять і, як у небезпечному плаванні, якомога скоріше завертати у гавань: не сподівайся, що справи дадуть тобі спокій — сам залиши їх у спокої.

Спочатку треба приглянутися до себе самих, відтак — до справ, за які беремося, а ще — до тих, задля кого й з ким маємо займатися тими справами. Але передусім мусимо себе ж оцінити, бо частенько нам здається, що ми спроможні на більше, аніж можемо. Хтось, наприклад, перебільшує свої можливості у красномовстві; хтось інший обтяжує свій спадок витратами, які перевищують його спромогу, а ще хтось вимучує і без того слабке своє тіло аж надто втомливою діяльністю. Дехто, надто скромний, не надається до громадських справ: там потрібно твердого, впевненого чола. Декого, через зухвалість, не підпускають до високих порогів. Той не може опанувати свого гніву: найменша прикрість — і вже він проривається необачними словами. А цей — дає волю своїй дотепності, не може стримати соленого, тим і небезпечного, словечка. Для таких-от усіх кориснішим є спокій, аніж діяльність: ті, хто поривної, невгамовної вдачі, мали б уникати подразнень небезпечної для них свободи.

Потрібно оцінити й те, до чого беремося, і приміряти свої сили до тих речей, якими маємо займатися^{150}. Адже більше сил має бути в того, хто підіймає тягар, ніж у самому тягарі; якщо ж їх більше у тягарі, то він неодмінно гнітитиме носія. А ще ж бувають справи не так важливі, як плодючі — породжують чимало інших справ. Тому-то слід уникати усього того, що стає початком безлічі нових занять. Не варто також в’язати себе тим, з чого потім нелегко вив’язатися. Берися за те, що можеш чи то довести до кінця, чи принаймні з певністю на це сподіватися, а полишай — що, попри твоє старання, триває й не зупиняється там, де ти намітив.

Важливо також, добираючи людей, добре поміркувати, чи гідні вони того, щоб ми присвятили їм частину свого життя, чи самі, бува, не скористаються часом, який ми витратили. Адже деякі вважають, що це ми перед ними в боргу за ті послуги, які їм надаємо. Атенодор каже, що й на обід не пішов би до того, хто б не почувався через це його боржником. Гадаю, розумієш, що він тим паче не пішов би до тих, які своїми обідами розраховуються за послуги своїх друзів, а страви, що їх подають на стіл, — то для них як розподіл продуктів, начебто аж так нетерпеливляться вділяти почесті іншим. Забери у них свідків і глядачів — і їм не смакуватиме прихована від сторонніх очей харчівня. Зважити треба й на те, чи за своєю вдачею ти придатніший до ведення справ, чи до занять на дозвіллі й до споглядання — маєш хилитися до того, куди тебе спрямовує вроджений хист^{151}. Ісократ^{152} не вагався таки силою відволікти Ефора від адвокатських занять, був певен, що той більше надається для писання історії. Хистові, якщо він під примусом, мало що вдається^{153}.

Ніщо так не втішає душу, як вірна й солодка дружба^{154}. Яке ж бо то щастя — зустріти добре підготовлені серця, куди безпечно може увійти будь-яка таємниця, чиє сумління тебе менше тривожить, аніж твоє, чия мова розраджує у журбі, думка — допомагає у рішеннях, а сам вид — розвеселяє! Добираймо ж собі якомога більше таких щирих, що позбулися пристрастей, друзів. Адже пороки розповзаються й наче перестрибують на когось найближчого й шкодять при самому спілкуванні.

Отож, як і при всякій заразі, потрібно стерегтися, щоб навіть не присісти біля постелі того, хто, вражений недугою, вже палахтить усім тілом, бо накличемо біду й на себе, вдихнемо її. Так само й при доборі друзів маємо докладати всіх старань, щоби зближуватися з якомога менше зіпсованими. Бо варто змішати хворе зі здоровим — і вже маєш початок моровиці.

Та не думай, що раджу тобі ступати лише за мудрецем, лише з ним товаришувати. Де ж бо його знайдеш — того, за ким шукаємо цілими століттями? Найкращим є той, хто найменше поганий^{155}. Ледве чи вдасться тобі похвалитися кращим вибором, якщо шукатимеш доброго мужа серед Платонів і Ксенофонтів, і серед того покоління, що веде свій початок від Сократа; або, якщо б тобі випала для тих пошуків доба Катона^{156}, що видала на світ стількох гідних мужів, які народилися саме у тій, Катоновій, добі, — як і багатьох, яких лише світ бачив, негідників, творців щонайбільших злочинів. Треба було чимало і таких, і таких, щоб Катона могли зрозуміти: він мусив мати й добрих, щоб заслужити їхнього схвалення, й лихих, щоб випробувати на них свою силу. Нині ж, коли так бракує добрих, не таким клопітним є вибір. Уникаймо передусім похнюплених, які постійно на щось нарікають, тільки й шукаючи якоїсь причини, щоб із приємністю поплакати. Хай хтось із таких був би й зичливий, і вірний, але з таким плаксивим, стурбованим попутником, ворогом спокою, ти мав би вічну мороку.

Але перейдімо до багатства, що є найщедрішим джерелом людських бід. Якщо зіставиш усе те, що бере нас за горло, — смерть, хвороби, страхи, жалі, тягарі хвороб і трудів, — з тими нещастями, що їх накликають на нас гроші, то останні — значно переважать. Подумаймо, що не так боляче не мати, аніж втратити, — і зрозуміємо: наскільки менше матимемо того, що можемо втратити, настільки менших мук завдаватиме нам убогість. Помиляєшся, якщо думаєш, що багаті стійкіше переносять втрати: велике тіло чи мале, а рана болить так само. Гарно сказав Біон^{157}: «Вискубнути волосок однаково боляче і для лисого, й для того, хто з чуприною». Вважай, що це стосується вбогих і багатих — рівно мучаться і ті, й ті: кожному свій гріш дорогий, і годі вирвати його безболісно десь аж з-під самого серця.

Отож, як я вже сказав, і терпиміше, й легше не набувати, аніж втрачати: веселішими побачиш тих, кого доля оминула, аніж тих, кого покинула. Добре розумів це Діоген^{158}, людина великого духу, от і постарався нічого не мати, щоб і не втрачати нічого. Називай це вбогістю, нуждою, скрутою, хоч якими назвами не принижуй цю його безпеку, — але я не вважатиму Діогена щасливим лише тоді, якщо знайдеш мені ще когось такого, хто б не боявся, що від нього щось можуть відібрати. Або я помиляюсь, або таки володарем є той, хто серед стількох захланників, шахраїв, розбишак, викрадачів — одинокий, кому неможливо нашкодити. Хто сумнівається, що Діоген щасливий, то хай має сумніви й щодо безсмертних богів, чи можуть за свого стану бути щасливими: не мають же ані посілостей, ані садів, ані полів, що їх обробляють захожі поселяни, ні великих доходів із торговиці. Не сором тобі так от умлівати перед багатствами? Глянь он, кажу, на всесвіт: побачиш богів голими, дають вони все, не мають — нічого. То ким є, на твою думку, вбогим чи подібним до богів — той, хто позбувся всього випадкового? Чи, може, вважаєш щасливішим Помпеєвого відпущеника Деметрія, що не посоромився стати багатшим від самого ж Помпея? Щодня подавали йому список його рабів, як імператорові — його війська, йому, для кого ще вчора багатством були два помічники й трохи просторіша комірчина. А Діоген, коли від нього втік єдиний, який був у нього, раб, і коли його розшукали, навіть не завдав собі труду повернути втікача. «То як? — сказав, — Ман може жити без Діогена, а Діоген без Мана не може?» А мені вчувається таке: «Займайся своїми справами, фортуно, у Діогена нічого вже немає твого! Втік від мене раб? Не втік, радше пішов собі, вільний. Челядь і вдягати треба, й годувати; чимось постійно наповнювати невситні шлунки, купувати одяг, не спускати ока з хапливих рук, у щоденних послугах залежати від тих, хто оплакує й ненавидить свій стан. Наскільки ж то щасливішим є той, хто нікому нічого не винен, хіба що тому, кому й відмовити легко, себто самому собі! А що для цього в нас замало сил, то треба поскромнювати своє майно, щоб менше наражатися на удари долі. Не такими вразливими є дрібної будови люди, що ховаються за своєю зброєю, аніж ті, чиї тіла наче за краї переливаються, і та великість звідусіль відкрита для ран. Найкраща міра багатства — це коли воно ні до вбогості не скочується, ані надто далеко від неї не відбігає.

Ця міра подобатиметься нам, якщо раніше подобалась ощадливість, без якої, хай яких зажий статків, — не будуть вони ні достатніми, ані обширними; надто, коли під рукою у нас помічний засіб і коли, при ощадності, сама вбогість може стати багатством. Звикаймо цуратися пишнот й виміряти усе не блиском, а вжитком. Їжа хай втамовує голод, напій — спрагу, хіть — лиш необхідним обмежується. Вчімося керувати своїм тілом: поживу й одяг стосуймо не до новітніх вподобань, а до звичаїв предків, до їхньої ради дослухаймося. Вчімося примножувати поміркованість, гамувати розкіш, долати обжерливість, гнуздати гнівливість, байдуже дивитися на вбогість, плекати ощадливість (навіть якщо соромно буде дешевшими засобами заспокоювати природні потреби), а непогамовні надії і спрямовані у прийдешнє думки — тримати наче у путах, одне слово, жити так, щоби своїми надбаннями завдячувати радше собі, аніж долі.

Неможливо, кажу, щоби при таких жорстоких, таких підступних її ударах сухими з води виходили ті, хто безпечно розпускає усі вітрила; мусимо наче згорнутись у малому просторі, щоб ті її удари повз нас пролітали. Вигнання й інші лиха, що нерідко трапляється, стають застережними засобами, а великі біди — ліками для малих, коли, не дослухаючись до настанов, розум позбавляє себе можливості м’якшого лікування. То чому ж ніщо йому не служить наукою — ані вбогість, ані ганьба, ані руїна геть усього? А тому, що одне зло протиставляємо іншому злу. Звикаймо ж обідати, не оточуючи себе цілими юрбами — вдовольняймося нечисленною прислугою, в доборі одягу зважаймо лише на вжиток, задля якого він винайдений, поскромнюймо наше помешкання.

Не лише в перегонах та змаганнях у цирку, але й на життєвій дорозі треба пригальмовувати на поворотах. Навіть ті найпочесніші витрати, що йдуть на студії, доти оправдуватиму, доки вони в межах розумного. Що з тих книгозбірень, що з того шерегу книг, якщо їхній власник за все своє життя заледве самі заголовки поперечитує? Юрба наставників обтяжує, а не навчає. Набагато краще довіритися лише декільком авторам, аніж блукати серед багатьох^{159}. В Александрії^{160} згоріло чотириста тисяч книжок — пишний пам’ятник царського багатства. Були такі, серед них і Лівій^{161}, що схвалювали той надмір, — ось, мовляв, знамените свідчення царського смаку й високої турботи. Але, як на мене, не був то смак чи турбота, а радше вчена розкіш, ба, й не вчена, бо не для студій, а для показу творили цю книгозбірню. Це щось подібне до того, як для необізнаних у літературі навіть найнижчої проби книги слугують не для набування знань, а для окраси їхніх їдалень. Отож книги треба набувати за потреби, а не для того, щоб хизуватися ними. Розумніше, кажеш, витрачати гроші таки на книги, аніж на коринтські вази чи на малюнки? Пороком, відповім, є все те, що над міру. Що ж то робить тебе таким вибачливим до того, хто й не уявляє собі, як би то він жив, не маючи полиць із кедрового дерева чи зі слонової кістки, не обклавши себе творами невідомих або й геть зневажуваних авторів; до того, хто серед стількох тисяч томів позіхає аж до сліз, милуючись хіба що оздобними титулами й полірованими краями своїх сувоїв^{162}? Серед таких-от найгниліших нероб знайдеш усе, що маємо від ораторів чи істориків, варто лиш озирнути полиці, які сягають ген аж стелі. Нині вже й у лазнях, у термах — книгарні, що вже казати про доми, де книжки стали невід’ємною прикрасою стін. Я, певна річ, дивився б на це крізь пальці, якби причиною тут був палкий потяг до знань. Та ба! Нині розшукують ті справді знамениті, сповнені божественного духу твори, прикрашені зображеннями авторів, щоб оздобити ними стіни свого помешкання.

Але ти потрапив у складне становище: певно, й не зчувся, коли чи то якась поза домом, чи домашня біда накинула на тебе петлю, яку ні розґудзувати несила, ані розірвати. Подумай, одначе, про закованих у кайдани: з тим залізом спочатку їм ледве вдається пересувати ноги, та коли замість обурюватися вони вирішили терпіти, то потреба вчить їх переносити той тягар мужньо, а звичка — легко. Як би там не склалося життя, ти завжди знайдеш у ньому і приємність якусь, і відпруження, й насолоду, звісно, якщо, постійно нарікаючи на життя, врешті, його не зненавидиш.

Природа нічим так гарно нам не прислужилася, як тим, що, знаючи, для скількох прикростей ми народжені, вона, щоб полегшити ті наші біди, винайшла звичку; завдяки їй ми скоро зживаємося навіть з найважчими бідами. Ніхто б не витримав натиску тих бід, якби вони тривали з такою гостротою, з якою вразив їх перший удар.

Усі ми — на прив’язі в долі. Для одних той ланцюг золотий і дещо вільніший, для інших — залізний, бридкий. Втім, яка різниця? Всі ми — в одній в’язниці. На прив’язі навіть ті, хто пов’язав інших; не думаєш хіба, що ланцюг, який у тебе на лівій руці, — легший^{163}. Того в’яжуть почесті, а цього — багатства; тих обтяжує знатність, цих — безвісність. Одні вгинаються під чиєюсь тиранією, інші — під своєю ж. Ті прив’язані до однієї місцевості вигнанням, інші — жрецьким станом. Усяке життя — рабство. Тож мусимо звикати до своїх умов, якомога менше на них нарікаючи, а якомога більше користаючи з будь-яких наявних там переваг. Нічого ж не буває аж таким жорстоким, у чому б урівноважений дух не міг знайти якоїсь розради. Часто якась невелика площа хистом будівничого давала простір для різного вжитку, а вдале розміщення робило придатним для житла якийсь крок забудови. Є труднощі — розум застосуй. Може й твердь зм’якшитися, вузина розширитись, а тягар, якщо вміло його нести, — полегшати.

А щодо наших бажань, то їм не треба давати волі, щоб поривалися хтозна-куди; хай собі походжають десь поблизу, раз уже не можемо, непосидющих, замкнути у собі. Отож, відмовившись від неможливого чи важкого до виконання, тримаймося того, що, сказати б, під рукою і що підтакує нашій надії. Але знаймо, що всі ті речі, хай якими не були б різними зовні, загалом не варті уваги: всередині вони — однаково порожні. Не зиркаймо заздро на тих, хто вивищився над нами: що видається висотою — є урвищем. А щодо тих, кого лукава доля помістила на хисткому, то вони будуть у більшій безпеці, коли, знявши пиху з того, що з природи є пишним, розмістять свою долю на якомога нижчому рівні.

Є чимало й таких, які цупко тримаються свого високого становища, і звідти їм не зійти, хіба що — впасти. Але й вони стверджують, що найбільшим тягарем для них є те, що змушені обтяжувати інших і що вони не піднесені, а радше підвішені^{164}, а своєю справедливістю, лагідністю, людяністю законів і щедрістю заробляють собі на те, щоб не таким важким було їхнє падіння; з тією надією безпечніше почуваються над тим урвищем. Своєму душевному неспокою найбільше зараджують тим, що раз по раз пересувають межі свого зросту; не слухаючи й долі, якій вирішувати, де їм зупинитися, — самі собі за порадників: зупиняються ген за щораз дальшою межею. Так подразнюють душу й інші бажання, але вони не безконечні, тож не тягнуть її у щось непевне, безмежне.

У тих своїх міркуваннях я звертаюся до людей недалеких, які ще не сягнули досконалості й ще не цілком здорові, а не до мудреця. Йому ж бо личить не боязка, не повільна, крок за кроком, хода: такий він уже впевнений у собі, що не завагається піти й проти долі, ніколи й не уступить їй. Та й звідки б у нього той страх перед нею? Таж не лише раби, статки, почесті, а й своє тіло, свої очі руки, загалом усе, що робить життя дорогим для нас, врешті, й себе самого він зараховує до речей, що дані нам на тимчасове користування. Тому-то й живе він мовби позиченим життям, готовий віддати його без нарікань на першу ж вимогу. Та це не означає, що він упосліджує себе через те, що не належить собі. Ні, він робить усе так старанно, так завбачно, як богобоязлива, що шанує богів, людина звикла берегти довірену їй річ. А коли буде велено віддати, не нарікатиме на долю, а скаже: «Дякую за те, що було в моїх руках, чим я володів. Дорого мені коштувало те пильнування твого майна, та коли велиш — поступлюся радо, зі щирого серця. Якщо хочеш залишити в мене іще щось свого, пильнуватиму й далі, а вирішиш інакше — ось усе срібло, і в монетах і в різьбі, мій дім, моя челядь, геть усе, що взяв, те й віддаю в твої руки». А покличе нас природа, що була першою нашою вірителькою, скажемо і їй: «Візьми-ось душу, кращу тепер, аніж коли ти її давала^{165}, я ж не вагаюся, не тікаю; від свідомого, з його доброї волі, отримуй те, що давала ще несвідомому».

А й справді, хіба то важко повернутися туди, звідки прийшов? Погано живе, хто не вміє добре померти. Потрібно передусім знизити ціну свого існування і вважати, що й життя — не що інше як служба. Серед гладіаторів, сказав Ціцерон, нікчемами вважаємо тих, хто тремтить над своїм життям; наші улюбленці — ті, на чиїх обличчях читаємо зневагу до смерті. Не інакше, маєш знати, й щодо нас; іноді причиною смерті стає страх перед смертю. Доля забаву собі з нас робить: «Навіщо б то, — каже, — я берегла тобі життя, тремтлива, боязка істото? Не вмієш підставляти горло — значить, ще глибшими будуть рани, ще більше їх буде! А ти, хто не здригнувся перед мечем, не відвертався, не виставляв поперед себе дрижачих рук, а мужньо пішов на вістря, — ти і житимеш довше, і смерть матимеш миттєвішу!» Хто боїться смерті, від того й не жди гідного живої людини вчинку. Хто ж знає, що йому роковано, той відповідно до того вироку й житиме — гартуватиметься, сильний духом, так, щоб ніщо для нього не було несподіванкою. Бо якщо, мовби прозираючи майбутнє, передбачаємо те, що може статися, то в такий спосіб пом’якшуємо удар будь-якого нещастя.

Для того, хто в постійній готовності, для передбачливого, поганих новин не буває; бувають — для безпечних, хто плекає надію лише на щось добре. Хвороба, ув’язнення, завал, пожежа — все може статися. Не було то для мене новиною, в яку буряну оселю мене помістила природа. Скільки-то разів, по сусідству, я чув голосіння над померлими! Скільки-то разів, таки перед своїми дверима, я бачив похоронні факели й вогні передчасного похоронного ходу! Не раз аж здригався від гуркоту — чийсь дім обвалювався. Скільки-то тих, кого збирали довкола мене чи то форум, чи сенат, чи просто бесіда, скільки-то їх уже ніч забрала! Скільки-то порозлучала вона з’єднаних у дружньому потиску рук! То чи дивуватимусь, коли й на мене будь-коли впаде щось із того, що постійно наді мною кружляє?

А проте більшість, пускаючись у море, про бурю й не помишляє. Ніколи не соромлюся для доброї справи скористатися словами поганого автора. Бо ж і Публілій^{166}, найвидатніший серед трагічних і комічних поетів, тільки-но полишив мімічні жарти й звернені до останніх лав амфітеатру словечка, озвучив між іншим таке, що перевищує не лише комедію, а й котурни^{167}: «У що хтось потрапив — будь-кому притрапиться». Хто перейметься тією правдою, хто, щоденно маючи перед очима чужі нещастя, — а їх і не злічити, — думатиме про те, що їм відкрита дорога й до нього, той озброїться скоріше, аніж зазнає удару. Коли вже сталася біда, пізно привчати свій дух стійко їй протистояти. «Ніколи не думав, що таке може бути! Ніколи не вірив, що таке може статися!» А чому ні? Де той достаток, за чиєю спиною не ступають убогість, голод, жебрацтво? Де та висока посада, за чиїми відзнаками — претекстою^{168}, авгурським жезлом, ремінцями патриція^{169} — не йшли і приниження, й вигнання, і наруга, й незчисленні обмови, і крайня зневага? Де такий володар, якому не вготовані падіння, й топтання, і новий володар, і кат? Між тими перемінами не якісь там великі відстані: година часу, бува, відділяє володарський трон від колін переможця^{170}.