Діалоги: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З поступовим пригасанням живого інтересу до моральної філософії, що була у такій шані в добу Відродження, послаблюється увага й до неостоїцизму; у покажчиках імен, що додаються до літературних та наукових творів, дедалі рідше зустрінемо ім’я найвідомішого мораліста — Сенеки. Та це не означає, що з інтелектуальної, духовної сфери було вилучено його творчий спадок: ідеї, образи, висловлювання автора «Моральних листів» продовжують живити думку багатьох діячів європейської, у тому числі й української культури; власне «живити» у прямому значенні слова: тепер це не безпосередні запозичення, не цитування, а найчастіше ремінісценції, які вже нелегко відмежувати від оригінальної думки того, хто пише (згадаймо: «Все, що гарно кимось сказане, — стає моїм»). Так, скажімо, тип нової людини-борця С. Руданський змальовує в образі могутнього дуба («Нехай гнеться лоза…»), навіяного аналогічним образом з «Енеїди» (IV, 445—446) — твору, в якому Вергілій віддав належне римському стоїцизмові:

Чи не відчуваємо у цих рядках поезії С. Руданського екзальтації автора «Моральних листів», який любив порівнювати стоїчного мудреця з богом — «всесвітнім розумом». Хіба, приміром, за знаменитими Франковими фразами «…в праці сконать», «Лиш боротись, значить жить» не вгадуємо сконденсованих Сенекою стоїчних настанов: In actu mori — «Умерти на полі діяльності» та Vivere est militare — «Жити — це наче у війську служити». А хіба в такій же характерній для Франкового завзяття строфі:

не присутні засади стоїків, зокрема, слова Сенеки, який ганить тих, кого «несе течією». А в тексті із первісної версії гимну України на слова П. Чубинського «А завзяття, праця щира свого ще докаже» — хіба не вчувається відлуння карбованої, із «Листів до Луцілія», фрази Сенеки: «Нічого немає такого, чого б не могла здобути завзята праця, напружене й пильне старання»?

Та й у народних приповідках чимало суголосного з настановами стоїчного зразка, скажімо: «Узявся за гуж — не кажи, що не дуж» («Відступати перед тягарем — ганебно» — у Сенеки). Втім, навіть саме ім’я Сенеки зустрічаємо у зібраних і виданих у Відні (1841 р.) Г. Ількевичем «Галицьких приповідках»: «Казав Сенека: стій собі здалека та потакуй» (ця приповідка існує в різних варіаціях).

Та не тільки гортаючи книжки, натрапимо на місця, які приведуть нас до Сенеки чи, як в останньому випадку, нагадають нам про нього. Сліди його проникливої думки у вигляді стислих написів — також на речах, які оточують людину. Таким є, для прикладу, напис, що його карбували на давніх механічних годинниках: Omnes vulnerant, ultima necat — «Усі (тобто години — А. С.) ранять, остання — вбиває». Тут мовби загострено (годинникова стрілка — меч) думку Сенеки: «Помираємо щоденно». На ренесансовому будинку, що під номером 28 Ринкової площі Львова, — вкарбований у камінь діалог, який вмістився у рамках одного рядка гекзаметра, — думка, яку постійно акцентує Сенека: Quis dives? Qui nil cupiat. Ouis pauper? Avarus — «Хто багач? Хто жагу подолав. Хто ж убогий? Захланник» (пізньолатинський поет Авзоній наводить ці слова як сентенцію одного з «семи мудреців» грецького філософа Біанта). Нині, на жаль, небагато людей відчитує ті майже згладжені часом слова, і вже геть мало хто в тих лаконічних відповідях упізнає й голос Сенеки: «Вбогий не той, хто мало має, а той, хто більшого прагне» (II, 6). Мало хто, бо послабився, а в роки тоталітаризму свідомо був перерваний такий жвавий у наших предків діалог з античністю.

Отож, дев’ятнадцяте століття не принесло Сенеці належного пошанування в Україні. Це пояснюється ще й зростанням впливу німецької філології, яка, на відміну від романомовного світу (передусім Іспанії[11] та Франції), не надто вділяла увагу представникові «нового стилю». Дедалі частіше акцентувалось на тому, що Сенека — письменник післякласичного (а не класичного, як Ціцерон) періоду римської літератури; згадувалась невідповідність його життя із стоїчними настановами, його «аморальність» тощо. Сенека не входив до числа авторів, що їх читали в класичній гімназії; його, врешті, й не перекладали. Дещо з «Листів до Луцілія», щоправда, переклав класичний філолог, педагог, довгорічний член головної управи Товариства «Просвіта» у Львові Іларіон Огоновський[12]. Одинока спроба І. Огоновського донести до українського читача нетрадиційну, багату асоціаціями і ремінісценціями прозу Сенеки лиш увиразнює прогалину в системі тодішньої гімназійної освіти, яка, пильно акцентуючи на знанні мов та реалій класичної давнини, нерідко залишала без належної уваги часто приховану за текстом, особливо поетичним, емоційну, душевну глибінь — те, що, власне, й споріднює людей віддалених епох, як гарно про це сказав хтось із давніх японських поетів:

Ця «близька душа» — також у «Листах» Сенеки, мислителя, який чи не найглибше відчув, наскільки нелегко і водночас — наскільки це важливо йти дорогою до себе самого, бути осторонь життєвого виру, а водночас — бути людиною серед людей.

Сенека, людина, — й серед нас, сьогоднішніх людей. Римський стоїк не помилився, стверджуючи, що він працює для прийдешніх поколінь. Сенека — і в нашому дневі; він промовляє до нас, закликає до стійкості в боротьбі проти зла, застерігає від зневіри (Стійк., XIX): «І навіть якщо ворог натискатиме, якщо нестерпним стане його напір, то однак відступати — ганебно: не здавай місця, яке тобі визначила природа. Запитаєш мене, що це за місце? Місце мужа […] Не будьте ворогами своєму ж таки добру, і поки змагаєте до правди, плекайте в душах надію на успіх. З любов’ю сприймайте корисні настанови, підсилюйте їх власними думками й молитвою. Мусить же бути хтось нездоланний, хтось такий, кому нічого не може заподіяти фортуна, — ось що конче потрібно для держави роду людського!». Ось що, уточнімо цю думку, — конче потрібно для України!..

Андрій Содомора

Луцій Анней Сенека

Д і а л о г и

Про короткочасність життя

*

Про щасливе життя

*

Про спокій душі

*

Про дозвілля

*

Про стійкість мудреця

Переклав з латинської

Андрій Содомора

Про короткочасність життя

Більшість людей, Павліне^{1}, нарікають на злобливість^{2} природи: мовляв, скупиться нам на життя, адже народжуємося на світ усього на якусь крихту часу, та й ті відпущені нам крихти, наші дні, пролітають так уже швидко, що, окрім хіба небагатьох із нас, саме тоді, коли збираємося жити, — вона забирає нам життя. І від тієї біди, а її вважають спільною для всіх, постогнує не лише простий, нетямущий люд: від такого настрою — невдоволення навіть славетних мужів. Звідси й відомий оклик найвидатнішого з-поміж лікарів^{3}: «Життя коротке, а шлях мистецтва довгий». Звідси — й в Арістотеля, що вступив у суперечку з природою^{4}, не надто відповідне для вченого мужа звинувачення: тварини, мовляв, з її ласки можуть жити по п’ять, а то й по десять поколінь, а от людині, народженій для стількох важливих справ, накреслено у житті таку близьку межу… Часу ж маємо не мало — багато його втрачаємо. Життя доволі довге й щедро дане нам для того, щоб використати його для великих справ, — тож мусимо добре ним розпорядитися^{5}. Але коли воно спливає у розкошах та бездіяльності, коли не йде на жодне добре діло, ось тоді, врешті, ступаючи на останню рису, — відчуваємо, що воно пройшло, а що воно йшло — не розуміли^{6}.

Так воно є: короткого життя не отримуємо — робимо його таким; не вбогі ми на нього — розтратні. Як величезні царські багатства, тільки-но потраплять до рук поганого господаря, тут же розпорошуються, а скромні, якщо передані в добру опіку, примножуються вжитком, так і життєвий час для доброго розпорядника — чимало дає простору.

Чому ж нарікаємо на природу? Вона — прихильна до нас: життя, якщо вмієш користати з нього, — довге. Цього — не відпускає невситна жадоба, того — вперте у непотрібних трудах завзяття; той від вина не просихає, цей — нерухоміє від лінивства; того — вимучує честолюбство, що постійно залежить від думки інших; цього — на злам голови всіма суходолами й морями, сподіванням зиску, жене сліпа жага виторгу; деякі, змордовані постійною тягою до війни, то інших у небезпеки вганяють, то їх самі бояться; є такі, хто виснажується у добровільному рабстві^{7} невдячного запобігання перед можновладцями; багатьох заполонило або захоплення чужою красою, або — плекання власної. Але більшість людей загалом не має якоїсь видимої мети, от ними й кидає то туди^{8}, то сюди хистка й непевна, сама собі ж огидла легковажність: то за те вони хапаються, то за це. Є ж і такі, які воліють не обирати жодної, якої трималися б, дороги, от і застукує їх остання година у млявій нехоті й зіванні. То хто б тут засумнівався у віщій прозорливості того вислову, що належить найвеличнішому з поетів^{9}: «Живемо лише крихітною часткою життя». Саме так: бо все інше — не життя, а час, в якому перебуваємо.

Звідусіль обсідають людей пороки; не дають їм ані випрямитись, ані звести погляд, щоб побачити правду, — навалюються на них, затягають їх на дно, мовби прицвяхованих до пристрастей. Тож не мають жодної змоги вихопитися і повернутися до самих себе. Та коли раптом і випаде їм якась хвилина спокою, то й тоді вони не втихомирюються, — як ото море, що й після бурі ще неспокійне, — не дають їм перепочити їхні пристрасті.

Гадаєш, кажу про тих, чиї біди — на видноті? Глянь на інших, чиє щастя збирає довколо їхньої особи цілі юрмища: вони задихаються під своїми ж благами. А скільки таких, для кого багатство — великий тягар! А скільком псує кров красномовство й щоденне хизування своїм розумом! Скільки-то люду виснажується у постійних насолодах! А скільки таких, кому й дихнути не дають натовпи клієнтів^{10}! Та, врешті, переглянь їх усіх, знизу й доверху: той шукає адвоката, той вже зайняв його місце; того звинувачують, той захищає, а той судить; ніхто ж — себе для себе не відсуджує, кожен не на себе, а на щось інше розтрачує своє життя. Поцікався тими, чиї імена не сходять з уст — і побачиш, чим вони такі примітні: той опікується тим, а цей тим, ніхто ж — собою.

Є ж і такі, — а це вже справжнє божевілля, — які обурюються тим, що вельможі погорджують ними: не знаходять хвилини часу, щоб їх прийняти, нехтують їхньою просьбою. Треба ж мати таке зухвальство — нарікати на чиюсь гординю, коли сам для себе не знаходиш часу! На тебе, який вже ти є, хай звисока, він колись таки гляне, таки зволить вислухати, допустить до себе, — ти ж ніколи не спроможешся приглянутися до себе, вислухати себе. Що ж тоді дорікати комусь неувагою до себе: ти ж домагався її від інших не тому, що хотів з ними побути, а тому — що з собою не міг.

У тому одному погоджуються всі, хто б лиш не зблиснув коли-небудь світлим умом, — не перестають дивуватися, як то на людей може находити таке затуманення: ніхто ж не дозволить, аби хтось посягнув на його володіння: досить дрібної суперечки за межу — хапається за камінь та зброю; а от інших у своє життя впускають безперешкодно, ба й самі запрошують і майбутніх його розпорядників. Не знайдеш такого, хто б хотів ділитися своїми грошима, а своє життя кожен так і розтринькує направо й наліво! Трясуться над батьківським майном, а коли дійде до трати часу, то тут розтратам немає меж, а це ж те, єдине, у чому скупість — найпохвальніша.

Варто взяти першого-ліпшого з юрби сивоголових і запитати: «Бачиться, ти сягнув крайньої межі людського життя — зо сто років тобі або й більше. Спробуй-но підсумувати прожите. Вичисли, скільки з того часу взяв у тебе кредитор, скільки подруга, скільки патрон, скільки клієнт; скільки розтрачено на сварки з жоною, на покарання рабів, скільки — на всяку біганину у ділових справах; додай хвороби, що їх самі на себе накликаємо, додай просто змарнований час — і побачиш, що прожив ти набагато менше років, аніж є їх за рахунком. Згадай і те, коли ти бував господарем своїх задумів; назви, який із днів ти провів так, як задумав його провести, і коли ти самим собою міг розпоряджатися; коли погідним було твоє обличчя, а душа — не стривожена; згадай, на яке справжнє діло ти спромігся за свій довгий вік і скільки-то тих, хто попросту розікрав твоє життя, а ти й не здогадувався, що втрачаєш. Згадай, скільки життя забирали у тебе марні страждання, глупі веселощі, постійно спрагла жадоба, влесливі розмови, а як мало залишилось твого — для тебе. Ось тоді й зрозумієш, що смерть твоя буде передчасною».

[11] Цікаво, одначе, що в наш час саме німецький автор видав містку монографію про Сенеку в Іспанії: Blüher К. A. Seneca in Spanien. — Bern u. München, 1969. Не менш цікавою і потрібного нині була б книжка «Сенека в Україні».

[12] Рукописи перекладів І. Огоновського зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у Львові (ф. 309, оп. 1, спр. 1844).