Діалоги: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Що ж тут причиною? А те, що живете — мовби вічно мали жити, ніколи не маєте перед очима своєї крихкості; не дивитесь на те, скільки часу вже спливло — розтрачуєте, черпаючи мовби з чогось по вінця повного, невичерпного, а тим часом ось цей день, що його віддаємо чи якійсь людині, чи справі, — може бути останнім. Боїтеся усього як смертні, а жадаєте всього — як безсмертні.

Прислухайся лишень — і чи не від кожного почуєш: «У п’ятдесят років піду на спочинок, а шістдесятий рік звільнить мене загалом від усіх обов’язків». А хто запевнить тебе, що доживеш до тих літ? Хто подбає про те, щоб усе йшло згідно з твоїми задумами? І хіба не сором, що відкладаєш для себе лиш залишки життя, а для свого вдосконалення приберігаєш лише той час, що не годиться для чогось іншого? Хіба не пізно починати жити тоді, коли закінчувати треба? Що ж то за глупа забудькуватість, коли йдеться про власну смертність — до п’ятдесяти чи шістдесяти років відкладати розумні розмислювання і починати життя з тієї риси, якої мало хто сягає?

Що ж до можновладців, усіх високопоставлених людей, то вони, зауваж, часто прохоплюються похвалами жаданого дозвілля: воно для них, здається, — над усі їхні блага. Іноді вони пориваються опуститися з тих висот, якщо це можна було б зробити безпечно, бо надмірне щастя, хай ніщо й не торкне його ззовні, обвалюється під своєю ж вагою.

Божественний Август^{11}, кого боги обдарували набагато щедріше, аніж інших, не втомлювався випрошувати для себе спокою і відпочинку від державних справ. Про що б не говорив, усе, врешті, зводив до того, як то він прагне спокою; що б не робив — утішав себе солодкою, хай і оманною, надією, що колись таки для себе житиме. В одному надісланому до сенату листі, де він пообіцяв, що його відпочинок не применшить ані гідності, ані колишньої його слави, я натрапив на такі слова: «Звісно ж, усе це набагато краще здійснювати, аніж обіцяти. Але я так уже прагну тієї найжаданішої для мене пори, що, поки ця очікувана радість ще бариться, я вже наперед смакую її, хай лише у розмовах про неї». Ось що таке для нього дозвілля: не в змозі користати з нього в житті — бодай у думці ним насолоджується. Хто бачив, що все на світі залежить лишень від нього одного, хто визначав долі людей і народів, — той вважав, що найщасливішим днем у його житті буде той, коли він складе свою велич.

Із власного ж досвіду знав, скільки поту коштували ті блага, що заблиснули по всіх землях, і скільки не спостережних для ока клопотів приховує той блиск. Змушений змагатися збройно спочатку зі співгромадянами, потім з колегами, насамкінець — із родичами; чимало крові пролив він на морях та суходолах. Пройшовши війною Македонію, Сицилію, Єгипет, Сирію, Азію, обійшовши чи не все узбережжя, він, урешті, повернув втомлені кривавими міжусобицями війська проти зовнішніх ворогів. Поки втихомирював Альпи і приборкував ворога, що таки серед миру вторгся в саме серце імперії; поки відсував її межі за Рейн, Євфрат і Дунай — в самому Римі на нього уже нагострювались кинджали Мурени, Цепіона, Лепіда, Егнація та інших. Не встиг уникнути тієї напасті, як рідна його дочка^{12} з гуртом знатних юнаків, пов’язаних перелюбом тісніше, аніж клятвою, завдали йому, вже втомленому роками, нових тривог. А тут, уже вдруге, — небезпека від тієї грізної жінки^{13} у союзі з Антонієм. Ті гнійники відсік він разом із членами. Але непомітно з’явились інші: так-от у надто повнокровному тілі, то тут, то там, завжди прорветься якась кровотеча. Отож, він прагнув дозвілля; від тієї надії й тієї думки влягались його труди, і це було бажання того, хто мав силу сповнити бажання інших.

Марк Ціцерон, хто змушений був розриватись між Катілінами^{14} і Клодіями з одного боку, Помпеями і Крассами — з іншого, між відвертими ворогами й сумнівними друзями, кого шмагало хвилями враз із республікою, що йшла на дно, а той, не змігши її порятувати, з нею такий потонув; той, хто не мав спокою у щасті, а терпеливості у нещасті, — скільки-то разів він проклинав свій консулат, хоч сам же, якщо не без підстав, то вже, напевно, без міри, й вихваляв його! Які ж то слізні жалі вчуваються в одному з його листів, надісланих Аттікові тоді, коли Помпей-батько уже зазнав поразки, а син в Іспанії знову збирав розпорошену армію. «Запитуєш, — пише він, — що я роблю? Сиджу тут, у своєму Тускулані, не скажу вільний, — напіввільний». Потім додає й інше — оплакує минуле своє життя, нарікає на теперішнє, зневіряється у майбутньому.

Ціцерон назвав себе напіввільним. Але, присягаюсь Гераклом, мудрець ніколи не принизить себе таким словом, ніколи він не буде напіввільним: його свобода завжди цілісна й стійка; ніщо його не в’яже, він сам собі господар і не визнає нічиєї зверхності. Хто ж бо може стати над тим, що піднявся над самою фортуною?

Лівій Друз^{15}, муж запальний і завзятий, внісши нові закони й тим самим накликавши на край велику біду з боку двох Гракхів, оточений юрмами прихильників усієї Італії, все ж не передбачав, як піде розпочата ним справа. Тож далі ані її продовжувати вже не мав змоги, ані, раз уже взявся за неї, кинути не мав права. Отож, проклинаючи від самих початків неспокійне своє життя, прохопився, кажуть, гірким наріканням: один лиш він, мовляв, ще хлопцем, ніколи й не знав, що таке вільний, святковий, день. Ще геть хлоп’я, одягнувши претексту^{16}, він зважився виступити перед судом як захисник звинувачуваних і так уже гарно промовляв на форумі, такий справляв на нього вплив, що не одне рішення було прийняте саме за його словом. Як далеко б могло прорватися те передчасне честолюбство? Вже тоді неважко було припустити, що таке не по-дитячому зухвале завзяття спричинить чималі суспільні й приватні біди. Отож він пізно став нарікати на те, що з самого дитинства, заклопотаний справами форуму, не знав ані розваг, ані відпочинку. Не всі сходяться на тому, що він наклав на себе руки: загинув від однієї лишень рани, завданої в низ живота; тож дехто сумнівається, що смерть його була добровільною, але ніхто — що була вона своєчасною.

Та чи варто й надалі згадувати тих, які іншим видаються чи не найщасливішими, самі ж найправдивіше засвідчують огиду до всього, що робили за роки свого життя. Але тими наріканнями не змінили ні інших, ані себе: тільки-но прохопились тією відвертістю — одразу ж обсіли їх звичні пристрасті.

Хай ваше життя простяглося б і на тисячу років, однак, клянуся Гераклом, звелося б воно до якоїсь крихти: ваші пороки ладні поглинути низку віків. Той відтинок часу, що дала нам природа, хай він і перелітний, але розум ширить його. У вас же він, той проміжок часу, таки неминуче пролітає: ви ж його не ловите, не бережете, не пробуєте зупинити найстрімкіший його перебіг —дозволяєте йому відходити, мовби то було щось таке, чого маєте вдосталь, що будь-коли можна поповнити, поправити^{17}.

Назву передусім тих, у кого час — лише для вина й тілесних насолод^{18}, ніхто ж бо не зайнятий чимось ганебнішим. Інші, навіть ті, кого не відпускає жага оманливої слави, блукають, сказати б, показніше. Ти б міг мені перерахувати тут захланних, гнівливих і тих, хто вже й жити не може без сліпої ненависті до когось та без грабіжницьких воєн, — усі вони щось начебто й від мужності мають. А от піддатись обжерливості й хіті — це вже справжня гидота. Приглянься, на що вони витрачають час: скільки марнують його на всілякі обрахунки та на лихі затії; скільки його згаяно на страх, скільки — на догоду комусь, а скільки — щоб і їм хтось годив; скільки — займає суд, чи то коли свої справи залагоджують, чи коли чужими зайняті; скільки — пишні гостини^{19}, що, власне, вже й стали їхніми обов’язками; приглянься — і ти побачиш, що їм і передихнути не дають ті їхні біди, чи то пак блага.

Врешті, зайнята людина, це вже кожен знає, нічому не може навчитися так, як належить: ані красномовству, ані вільним наукам^{20}, бо ж засмиканий дух нічого не засвоює глибше, а все він, що мовби силою у нього впхано, — тут же й випльовує. Ніщо не є таким недосяжним для зайнятої людини, як ця найприродніша річ — жити: немає ж бо важчої науки. Візьми будь-яку іншу науку — й одразу знайдеш наставника; трапляється, що й хлопчики у деяких науках таких уже досягли успіхів, що й самі можуть бути наставниками. А от жити — все життя треба вчитися; скажу більше (може, здивуєшся) — все життя треба вчитися вмирати. Стільки великих мужів, позбувшись усього, що було їм на заваді, відмовившись від багатств, обов’язків, насолод, аж до глибокої старості тільки й робили те, що вчилися жити; але більшість із них, — що вже про інших казати? — відійшли з життя, визнавши, що так цьому й не навчились.

Хто ж піднявся над людськими хибами^{21}, справді великий муж, — ніколи, повір мені, не дозволить урвати в себе бодай крихту часу. Його життя найдовше саме тому, що увесь той час, коли воно тривало, — був його часом. Жодного його шматочка не залишив необробленим^{22}, запущеним, жодного — в чужі руки не віддав; не знайшов нічого аж такого вартісного, за що б готовий був розрахуватися своїм часом, — найощадніший його сторож і господар. Тому-то йому не бракувало часу. А як же не бракуватиме тим, чиє життя розтягує по шматочках усяк, кому лиш заманеться?

Але не думай, що й самі вони колись таки не спохопляться своїх втрат. От послухай будь-кого з тих, кого привалило його власне щастя, — й почуєш, як такий, чи серед натовпу клієнтів, чи то під час судових засідань, чи при ще якійсь там почесній мороці, час од часу аж зойкне: «Жити не дають!» Ще б пак! Усяк, хто бере тебе за адвоката, — відбирає тобі життя. А скільки днів украв у тебе он той звинувачуваний? Скільки — той кандидат? А скільки он та стара, що вже втомилася хоронити своїх спадкоємців? А скільки той хитрун, що, вдаючи хворого, підживляє жадобу захланних на його гаманець? А скільки той можновладний друг, який тримає вас не задля дружби, а задля показу? Візьмися, кажу, за облік, зроби підрахунок дням свого життя — й побачиш: у тебе їх лише декілька, та й то хіба ті, що іншим людям не знадобилися.

Той, хто марив фасціями^{23} і, врешті, їх отримав, уже хоче скласти їх — нетерпеливиться: «Коли ж то цей рік закінчиться?» Інший влаштував ігри^{24}, покладаючи великі сподівання на щасливий жереб — і вже нарікає: «Коли ж то я позбудусь того?» А ось цей, володар усього форуму, адвокат, кому й кроку ступити не дають, той, хто збирає довколо себе такий тлум, що ледь докрикується до задніх рядів, — «Коли ж то, — зітхає, — настануть вільні від судових справ дні?». Ось так кожен і підганяє, стрімголов жене своє життя, прагнучи завтрашнього, гидуючи — сьогоднішнім.

Хто ж використовує для себе кожну крихту часу, хто кожен день укладає так, мовби у тому дні — все його життя^{25}, той ані не жадає завтрашнього, ані його не боїться. А й справді, яку ще незвідану насолоду може подати йому майбутня година? Все ж — відоме, все, щоб бути ситим, спожито. Про інше, якщо на те їхня воля, хай подбають випадок і фортуна: його життю вже ніщо не загрожує. Можна тут щось додати, але — не відняти: так і ситого на гостині^{26} можна ще чимось почастувати; він візьме з ввічливості, але — не з жадоби. Тому-то, побачивши когось посивілого і зі зморшками на обличчі, не думай, що він довго прожив: міг він не прожити — пробути довго на землі^{27}. Таж не скажеш, що довге плавання відбув той, кого, щойно він вийшов з гавані, шалена буря кидала туди-сюди, а супротивні вітри гонили й гонили тими самими водами по колу? Він, кажу, не плавав — довго метався, забавкою вітрів, між хвилями.

Завжди дивуюся, коли бачу, як то люди просять вділити їм час, і як легко інші на те погоджуються. До того ж і ті, й ті беруть до уваги лише те, для чого потрібен їм той час, і ніхто не зважає на сам час, начебто ті нічого не просили, а ті — не давали. Найдорогоцінніша річ — то наче якась забавка для них. Оманою є те, що ця річ — безтілесна, що бачити її не можна, тож і цінують її найдешевше, радше — ніяк не оцінюють. Люди аж тремтять, настільки це дорого їм, беручи річну чи одноразову платню — вкладають у неї свою працю, старання, наполегливість. Часу ж ніхто не цінує, так уже, направо й наліво, розкидається ним, мовби задарма його отримує. Але глянь на тих людей, коли вони хворі, коли смерть уже на порозі, — коліна лікарів обніматимуть^{28}; глянь на засуджених до страти — готові геть усе віддати, тільки б життя продовжити: така вже непослідовність у почуттях!

Якби кожен міг порахувати роки свого подальшого життя, як минулого відраховує, то як же ж той, кому мало залишилося, тремтів би над тим остатком, заощаджував би його! Та навіть мізерним залишком, якщо точно знаєш, скільки його, розпоряджатися неважко. Особливої ж ощадності потребує те, що будь-коли може вичерпатись.

Але не думай, що люди й не підозрюють, яка то дорога річ — час: звикли ж бо запевняти тих, хто їм найлюбіший, що ладні віддати за них не один рік свого життя^{29}. І таки віддають, але, віддаючи, не розуміють ціни свого вчинку: позбавляють себе того, що їм не йде на користь. Позбавляють себе, так і не знаючи, чого ж вони, власне, позбавили себе. Тому-то так легко сприймають ту втрату, шкоди від якої оком не побачиш. Ніхто не віддасть тобі втрачених років, ніхто тебе — тобі ж не поверне^{30}. Йтиме, раз уже розпочало свій шлях, наше життя — і ходи своєї ні не відкличе, ані не вповільнить. Нічим свого кроку не озвучить, нічим не викаже його прудкості — тихо спливе. Його не продовжить ані владарський наказ, ані народна ухвала: як пустилося воно в хід від першого ж дня, так і бігтиме — ніколи не відхиляючись, ніколи не затримуючись. Ти зайнятий, а життя твоє — збігає. Не за горами — смерть. А вже для неї, хоч-не-хоч, — таки доведеться вділити вільну годинку.

Хіба є щось у світі, що глупотою дорівняло б тим, хто хизується своєю завбачливістю? Їхні заняття аж надто клопітні: коштом свого ж таки життя вони намагаються покращити своє життя. Снують далекосяжні задуми, але ж відкладати щось на майбутнє — хіба це не найрозтратніше марнування часу? Відкладаючи на завтра, забираємо у себе сьогоднішній день, обіцянкою майбутнього позбавляємо себе теперішнього. Найбільшою перешкодою життя є очікування: залежне від завтрашнього, воно втрачає сьогоднішнє. Розпоряджаєшся тим, що перебуває іще в руках фортуни, а втрачаєш те, що у твоїх руках. Куди зазираєш? Куди сягаєш думкою? Таж усе, що має бути, — непевне. Зараз живи! Ось же що промовляє найвеличніший співець^{31} і, наче божеством натхненний, рятівну пісню співає:

«Чого ж баришся? — мовить тобі. — Чому вагаєшся? Не займеш його — втече». А коли й займеш — однак утече. Стрімкості часу маємо дорівняти стрімкістю його використання — черпати, як із рвучкого, але не вічного потоку. А картаючи те безконечне наше зволікання, як же влучно висловився він — не про найкращу пору життя говорить, а про найкращий її день! То що ж ти при такій стрімливій втечі часу, спокійний і байдужий, вишиковуєш поперед себе довжелезний, як того хоче твоя захланність, ряд місяців, років? Про день же йдеться, та й то — про втікаючий.

То хіба сумніватимемося, що втік найкращий з усіх для нещасних людей перший день — для нещасних, себто вічно зайнятих? На їхні душі, що так і залишилися дитячими, навалюється старість, якої вони сягнули непідготовленими, беззбройними. Нічим-бо не запаслися: наче не йшли до неї, а враз у ній опинились — не розуміли, що вона, крок за кроком, щоденно наближується. Як ото бесіда чи якесь читання, а чи напружені роздуми вводять мандрівця в оману: він скоріше зауважує те, що прибув, аніж — що наближувався до кінця своєї подорожі{32}, так і в нашій життєвій, ненастанній і вкрай поспішливій дорозі, яку, і наяву, й уві сні, долаємо таким самим квапливим кроком: постійно зайнятий спохоплюється, лише сягнувши на ній кінцевої межі.

Якби я хотів підкріплювати своє твердження доказами, поділивши його на частини, то під рукою мав би чимало такого, чим міг би доказувати, що найкоротше життя — у зайнятих людей. Але, як то не раз зауважував Фабіан^{33}, філософ справжній, із давніх, а не з тих пустомелів із кафедри, — проти пристрастей треба йти грудьми, напролом, не шукаючи витончених доказів; їхні ряди не відступлять від легких подряпин, а від прямого напору: пристрасті треба скрушити, а не поскубати. Але щоб кожен, хто в полоні пристрастей, сам же їх осудив, його все-таки треба вчити, а не плакати над ним.

Життя ділиться на три часи — на те, що було, те, що є, і те, що буде. Те з них, у якому живемо, — коротке; в якому житимемо — непевне; в якому жили — певне. Тут фортуна вже не застосує свого права, та й ніхто вже не підпорядкує його своїй волі. Ось цього часу й позбавлені зайняті люди: їм ніколи озирнутись на минуле, та якби й мали коли, — не озиралися б: чи ж то приємно згадувати те, що викликає гіркоту каяття?

Тому-то вкрай неохоче повертаються думкою до погано прожитих років. Не зважуються глянути на давні свої пороки, які наче потай підкрадались, ваблячи близькою насолодою, а звіддаля — постають, якими вже вони є. До минулого охоче звернеться лише той, хто всі свої вчинки піддає власному, несхибному, перегляду. Хто ж у марнославстві був пожадливим до всього, у гордості — зневажливим, в осягненні влади — невгамовним, в обманах — вигадливим на підступи, у захланності — хапливим, у розтратності — безоглядним, то як такому не боятися своєї пам’яті? А минуле, зважмо, — це свята, недоторканна частина нашого часу, що поза всіма несталостями людського життя, поза владою фортуни; його вже не торкнеться ані нужда, ані страх, ані навала хвороб; ні потурбувати, ані відняти його вже не можна: поки життя, поти й володіти можемо ним спокійно. Лише день, кожен зокрема, та й то якимись хвилинами присутній у теперішньому. А ті, що проминули, ти їм лишень звели, — постануть перед тобою, і скільки забажаєш, стільки й затримаються, щоб ти міг до них приглянутися. А от у зайнятих людей часу на це немає.

Лише спокійна, не заклопотана душа може собі помандрувати, куди їй заманеться, обширами свого життя, а душі зайнятих людей — мовби під ярмом: ані повернутися їм, ані озирнутись. От і пропадає їхнє життя, мов на провалля натрапивши: скільки не наповнюй бочки, та якщо вона без дна, на якому щось затримується, зберігається, — усе надаремно^{34}; так і їм, скільки не давай часу, — марна справа, бо немає дна, де б він затримувався: падає у їхні пошарпані, діряві душі і — пропадає.

Теперішнє — то щось найкоротше, та й то таке, що дехто загалом заперечує його існування^{35}. Воно — у постійному русі; навіть не спливає — стрімголов рине: ще не настало — а вже втекло. Без жодної зупинки, як увесь світ і його світила, що у невтомному своєму русі ніколи не затримуються на одному місці — й сліду не залишають. Отож зайнятим людям залишається лише теперішній час — такий короткий, що й упіймати його нелегко, тим паче їм, зайнятим, що постійно то за те, то за це хапаються.

Врешті, хочеш знати, як коротко вони живуть? Приглянься, як вони прагнуть довго жити! Геть уже немічні старці вимолюють для себе бодай ще декілька років життя — до чого тільки не вдаються, щоб виглядати молодшими! І так уже задурюють себе тим солодким обманом, що, здається, мають надію одурити й саму смерть. А коли якась недуга таки опам’ятає їх і нагадає їм про смертність людей, то з яким же вони жахом умирають — мовби не відходять з життя, а хтось вириває їх із нього силоміць. Тоді-то й плачуть, примовляючи: якими ж то, мовляв, були дурними, що не пожили собі, а от якщо звільнимось від тієї напасті, обіцяють собі, тоді вже й цінуватимемо дозвілля. Нарешті, задумуються над тим, якими то марними були всі ті нагромаджені статки, з яких і не користали, яким то даремним був увесь їхній труд.

А от чиє життя далеке від клопітних занять^{36} — чому ж не вважати, що воно у них довге? Жодною ж його крихтою не розпоряджається хтось сторонній, не розтрачується воно то на те, то на це, ніщо з нього не йде у руки фортуни, ніщо не пропадає через недбальство, ніщо — через надмірну щедрість, ніщо не залишається невикористаним: усе воно, можна сказати, — прибуткове. Отож, хоч би яким коротким воно було, — буде його достатньо, ще й з лишком. Ось чому кожен мудрець, тільки-но наспіє останній день, — не завагається йти до смерті твердим кроком.

Поцікавишся, можливо, кого я вважаю зайнятими людьми? Не лише тих, кого з Базиліки^{37} можна прогнати хіба що нацькувавши на них собак. Не лише тих, хто аж задихається у юрбі, — чи то з блиском, в оточенні власного почту, а чи скромніше — серед чиїхось клієнтів. Не лише тих, кого зі свого дому женуть усілякі обов’язки — й вони мусять оббивати чужі пороги. Не лише тих, кого карає преторський спис^{38} за нечесне збагачення, що колись, як той гнійник, має виявити всю свою гидь.