Тільки за те, що ті – жінки.
29,11.1966 р.
НЕ СВІТІТЬСЯ, ЗОРІ!
Не світіться, зорі, ви у цю хвилину,
Як лишаю з болем я свою дівчину.
Щоб ніхто не бачив ту на серці рану,
Про яку ще й думать не хотілось рано.
Вітре! Вій же, вій же на мою ти душу,
Вивій мій неспокій, протряси, як грушу.
Дощ іди потопом! Потопи те горе,
Бо воно безмежне, як велике море.
Щоб я більш не думав про кохання ясне,
Бо була надія і остання гасне.
Бо нема на світі вірності в любові,
То ж, нехай живе хоч та любов у – слові.
Я ж своє кохання підніму на небо,
Хай хоч іншим людям світить так, як треба.
Й понесу, як вимпел в – простір, в світ широкий,
Бо ж лишаю з болем облік кароокий.
Як мені це важко, до безтями страшно
З почуттям єдиним розійтись назавжди,
Бо ж я добре знаю: більш кохать не зможу,
І в житті ніколи не знайду пригожу.
І навіщо хлопці свої юні роки
Тратять на троянди, беручись за боки?
О, ти не постійна, нерозумна юність,
Де твої дотепи і стареча мудрість?
Де твоя відвага, і твоя порядність,
Оріони-зірки та далекоглядність?
Але сили волі досить все забути,