Це ж хіба не вавка? Посивієш, люба,
Без пори, без часу, від думок, від сліз,
І, гляди, що станеш ти без часу груба,
То ж, дивись, дівчино, в ту біду не лізь.
Я ж у те не вірю, що перегоріла,
Й що тобі байдуже, кого цілувать!
То ж, прокинсь, ще поки зовсім не змарніла,
Й поки ти ще можеш справжнє щастя мать.
Хай не я, хай інший, тільки щоб коханий,
Пожалій ти душу, пожалій себе,
Бо мені не байдуже, що з тобою буде,
Якщо нас розлучить небо голубе.
Я такий як бачиш. Та не думай – грубий,
Бо в житті сьорбнути всього довелось,
А тому і раджу я тобі, подумать,
Перше, як «коханого» везти у село.
21.10.1961 р.
ОТАК КОЛИСЬ, ПРОХОЖИЙ...
Я знав, що ти лукава, та чомусь думав я,
Що ти така чарівна, як пісня солов’я.
Твої ласкаві руки, усміхнене лице
Були для мене кращими за хліб і за сальце.
Але часи минали, я виріс і змужнів,
І ось, моя кохана, до тебе прилетів.
Минали дні весняні, прийшов і листопад,
Як в серці вмить з’явився – веселий зорепад.
Летіло листя долі, й здавалося мені,
Що то юначу долю хтось топче на стерні.
Яка, неначе шишка, що впала із сосни,
Й чекає свого часу з весни і до весни.