Просто, раз знайомий випадково стрів,
І на подив власний, випадок не гласний
Він мені, як брату, мила, розповів.
Що зі мною сталося, що з мене лишилось?
Ой, незряча юність! Суперечки, гнів.
Правда, людська правда, радісна і славна,
Вічно з мене хлюпала, як вода із гір.
Обізвись, бо більше вже шукать не в силах,
І не в силах більше я себе тримать,
Бо і так зосталась не душа, а жалість,
Та тобі не знаю, як про це сказать?
Від думок про щастя зовсім збожеволів,
По ночах питаю, що його робить?
Як надалі жити, чи тебе любити?
Чи узяти палицю і себе побить?
Бо забуть не в силах, так говорить серце,
Так говорить розум, ніжні почуття,
Бо у них єдина вся моя надія,
Щастя, справедливість й зміст мого життя.
За любов, за щастя варто поборотися,
А, можливо, навіть й не доспать ночей.
Якщо вить не хочете вовком на болоті,
Й сумувать ночами без отих очей.
Очі ви дівочі, як волошки сині!
Ви неначе мрія: тут були й нема.
Де ж дівались чари із твоєї скрині
Ті, які для мене, ніби берегла?
28.10.1961 р.
ЗАВЖДИ З ТОБОЮ
Серце без серця – душа не на місці,