Харитина. Кого?
Мелашка. Та його ж... ха-ха! Зовсім ошаліла. (Пі-тла.)
Харитина /сама). Потішається надо мнбю, згнущае-ться, радіє і повсякчас ріже мене своїми речами!.. А Панас?.. Боже мій! Мовчить, а гляне — усміхнеться... Здається, якби ніж сюди застромив, не так би боліло, як від його усмішки болить... Тяжко мені, гірко мені, душа болить, а за серце мов' гадина смокче... Здається, й кістки болять, оне-мощіла зовсім...
Входе Цокуль і довго дивиться на Харитину.
Цокуль. От зачепив, уже й не рад! Ходе, як тума, сяде — сидить по часу, мов нежива. (Підходе до Харитина.) Харитино!
Харитина (здригнула). Ох!
Цокуль. Це я. Ну й чого ти така смутна?
Харитина. Не знаю.
Цокуль. Повеселіщай-бо! Глянь на себе,— ти зовсім як нежива: кращу в труну кладуть.
Харитина. О, коли б мені умерти скоріще!
Цокуль. Тілько жалю завдаєш Мені. Ну, скажи, чого ти хочеш, я все зроблю...
Харитина. Нічого мені не треба! Я не можу людям у вічі дивиться, силкуюсь — і не можу... на кого не гляну — всі сміються...
Цокуль. Та то тобі так здається! Люде сміються доти, поки до серця приймаєш їх глум; а ти не приймай, дивися їм усім сміливо в вічі, то зараз перестануть.
Харитина. Не можу, не можу! Пече мене отут, пече, я місця собі не знайду.
Цокуль. Та вже ж не вернеш...
Харитина. Не вернеш!.. Знаю... знаю... ох, знаю!
Цокуль. Ну, заспокойся... я зовсім не так думав... ти сама тоді казала... (Про себе.) От ускочив!
Харитина. І Панас зна, зна і сміється...
Цокуль. Панас?.. Ти тілько повеселішай, б*удь умни-ця... Панас тебе посвата...
Харитина. Посвата? Панас? Ха-ха-ха!
Цокуль (до себе). От навіжена!.. Аж страшно... чи не збожеволіла вона?
Харитина. Пізно... пізно... пізно...
Цокуль. Та що ти вигадуєш? Угамуйся... Не ти перша... Ніколи не пізно, тілько розум треба мать... Ти мене слухай. Я Панаса заспокою, він мені повіре. Нащо ж йому казать про те, що він буде знать потім? А я тебе просватаю за нього, як дочку, дам придане... Єй-богу, не брешу, і все обійдеться добре, побачиш!
Харитина, Ні, я його обманювать не буду, я все йому сама скажу... Йому скажу,' жінці вашій скажу, скажу всім людям — нехай заплюють мене, може, мені легше буде!..
Цокуль. О господи! Харитиночко! Одумайся! З якої ж речі ти будеш страмить так і себе, й мене?
Харитина. Гірш не буде. Я тілько правду скажу.
Цокуль. Хто ж в такім ділі правду каже? Послухай же мене, я тобі добра зичу! Я ж тебе люблю, я ж тебе приголубив, я ж тебе од жйдів узяв обшарпану, а тепер глянь на себе...
Харитина. Я все вам кину під ноги, не треба мені нічого вашого! Воно давить мене — дихать не можу. Я була обшарпана, та зате у вічі сміливо дивилася усім,.а ви дали мені одежу гарну, обморочили, одурили мене, знівечили мене, життя моє отруїли,— спасибі за ласку! Нічого мені од вас тепер не треба!.. Не говоріть до мене: кожне ваше слово отрутою падає на мою душу... (Хутко виходе.)
Цокуль (сам). Постой-бо! От біда!.. Був'я в бувальцях, а такого ще не траплялось... Одна надія на Панаса... Це вона згарячу так балака, а як він посвата, то посоромиться признаться, а там обійдеться... Поколотяться, поко* лотяться та й вгамуються!* Ну, рахуба!
ЯВА IV Входе Панас.