Харитина. Ох!
Цокуль. Що з тобою?
Харитина. Тяжко мені!
Цокуль. Дивно!.. То, може, ти до жидів скучаєш? Іди, я тебе не держу.
Харитина. До жидів?! Нехай бог боронить... Не проганяйте мене, дядечку...
Цокуль. Що ж з тобою? Говори!.. Ну, заспокойся ж, моя ясочко! Ну, ну, годі ж, годі! (Голубить її.) Кажи тов-ком, що трапилось? Не крийся ж передо мною! Бач, який я до тебе щирий! Кажи по правді все, все...
Харитина. Дядечку, голубчику, тілько ви мене жалієте, як батько рідний!.. Простіть же- мені, я так... я нічого... я божевільна... я не знаю сама, що балакаю, не питайте мене.
Цокуль. Ні, так не приходиться. У тебе щось є на душі, нащо ж ти мене обманюєш? Кажи правду.
Харитина. Не можу.
Цокуль. Чом?
Харитина. Стидно.
Цокуль. Чого ж тобі соромиться? Тут нікого нема, кажи.
Харитина. Панас... я з Панасом...
Цокуль. Ну?
Харитина. Я соромлюсь же розказувать...
Цокуль (набік). Угу! Це й добре,— менче клопоту. (До Харитини.) Що ж, він тепер цурається тебе, чи як?
Харитина. Вій каже... що я... з вами живу...
Цокуль. Ревнує? Ха-ха! Ну так що ж? А якби й справді так? Він же від тебе одвертається, він тебе не любе?.. То й плюнь на нього! На біса тобі Панас здався? Люби того, хто тебе любе. (Голубитц її.) А ти знаєш що? Візьми та й полюби мене, на злість йому! А я тебе люблю стократ більше, ніж Панас, я тебе буду жалувать, ти у мене будеш хазяйкою... га? Чого ж голову повісила? Хіба не однаково? Панас від тебе відцурався... -знову, поголоска йде, то хоч заріжся, тобі не повірять. Нехай говорять,— плюнь! Ти бідна дівчина... хто тебе візьме з такою слацрю, а я тебе віддам заміж, дам придане, то й Панас візьме... Ну, повеселішай! Глянь на мене! (Обніма Харитину.) Я давно тебе люблю, щаслива будеш у мене.
Мелашка (яа ганку, набік). Ач, як прилипа! (До Цокуля.) Ідіть у хату, жінка кличе.
Цокуль. Зараз. (До себе.) Ну й бісової пари молодиця! Раз у раз на перешкоді мегіі стає, так і зорить. (До Мелашки.) Чого ж стоїш?
Мела ні к а. Хіба що?
Цокуль. Геть пішла!
Мелашка. Куди ж пак!
Цокуль. Отже, я сьогодня тобі в’язи скрутю.
Мелашка. Чого це ви причепились? Хіба я знала, що у вас тут люба розмова?
Цокуль. Яка люба розмова? ІДо це за речі? (Підсту-па до Мелашки.)
Мелашка (хутко йде в хату). Знаєш добре й сам...
Цокуль (іде за нею). Стривай же, матері твоїй сто чортів, я тебе сьогодня провчу.
ЯВА VII
Харитина (сама). Що ж це зо мною? Спала я, і мені снилося, чи воно й справді так було?.. До пам’яті не дійду, нічого не розберу... Стривай... стривай!.. Що вони... що він мені тут казав?.. Я давно тебе люблю... на злість Панасові полюби мене... щаслива будеш. Так, так... Боже мій! На злість — і щаслива? Так он яке щастя, он яка доля мене голубить, пригортає, одягає?.. А нащо ж ти одігіхнув мене, моє серденько, Панасе мій коханий? Чом же ти серцем своїм не почув, що тебе одного люблю, тебе одного душа моя бажає? Нащо ж одвернувся від мене, покинув мене, безпомошную, на поталу? Що ж мені робить, де шукать порадоньки?.. Не знаю!.. Не знаю!.. Так вимучилась, що ледве стою... у голові пече, наче хто залізо до мозку при-кладає!.. О боже мій, змилуйся надо мною! Невже ж це така у мене доля? А другої, кращої, доброї-—нема?.. Нема! А де ж ти, де? Вернись же до мене, моя пошарпана, знівечена доле, вернись і заспокой мою вимучеду душу.