Аблакат. Розумне слово!
П’ють, аблакат їсть.
Михайло. Тепер слухай: шинки візьму на батькове ім’я; батько буде бачить, як я побиваюсь за його хазяйством, як заробляю скрізь і, мов бджола в улик, все несу сюди, до нього в скриню; тим часом... Я вже знаю, що робить, а ти помагай... Приміром: почну що-небудь я казати про Данила, а ти додай від себе; я скажу от стільки, а ти от стільки!.. А далі... зробиться само... Тямиш?
Аблакат. Обстоятельно!
Михайло. Одному не так зручно, удвох же...
Входить Калении.
Кал е ни к. А, слихом слихати! Здрастуйте, П*патон Ка-лістратович!
Аблакат. Здоровенькі були! З неділею вас!
К а л е н и к. Спасибі. (До Михайла.) Куди ти, сину, зібрався їхать? Мені Онисько сказав, що ти велів коні запрягать, так я оставив стару у попа, а сам прийшов оце додому.
Михайло. У Гапонову хочу їхать. Там сьогодня оплатки йдуть, так можна буде задешево людей найнять на десятини.
Кале ник. Хазяїн ти у мене, сину: за все пам’ятаєш!
Аблакат. На всю округу хазяїн! Завидують вам люде, та й є-чому! Щасливий батько, у котрого такий син!
Кале ник. Слава богу, що діждався таких дітей! Тепер сидю собі на печі, а хазяйство йде своїм шляхом.
Михайло. Небагато, тдту, нахазяйнуємо, коли я один буду глядіть хазяйство.
Кале ник. Колись, сину, і я глядів і приобрітав, а тепер несила моя — старий став; кому ж за хазяйством глядіть, коли не вам?
Михайло. Та я не про вас, тату, кажу. Данило нічого не глядить, а тілько розоряє.
Аблакат. Чув, чув, Мота, кажуть?
К а л е н и к. Біда моя! Не знаю, що й робить з ним.
Михайло (до аблаката). Хотів шинк взять у свого общества, вмішався Данило, одговорив громаду — сто рублів у воду ляснуло... Там, знову, їздив у город, продав хліб, а тут підлабузнились до нього Семен і Дем’ян — перві мошенники,— вимантачили п’ятдесят карбованців без розписки. Так небагато нахазяйнуєм: я буду зароблять, а Данило роздавать!
Аблакат. Це погибель. Банкротство!
Михайло. Краще буде, коли ви мене одділите.
Аблакат. Що ти?.. Та він без тебе батька з торбами пусте.
К а л е н и к. Господь з тобою, куди я тебе одділю! Що ж без тебе буде в хазяйстві? Розореніє. Ні, сину, ти вже не кидай мене — орудуй всім. Данилові ж я наказав, щоб він і тріски з двору не брав без тебе, не то що!
Михайло. Так вій і послухає! Сьогодні я звелів занять Миколиного бика, що раз у раз вештається, як приблудний, та скирти обдирає, а сам пішов у волость. Прийшов Микола, знищився, а Данило звелів віддать йому бика без штрапу.
Кал єни к. Наказаніє боже з тим дурнем! Де ж він?
Михайло. Повіявся кудись з Федором. Знову яку-не-будь штуку викине, побачите, бо Федір вже у мене грошей позичав.
Кале ник. Нехай же він із дому вже тоді тікає!
Аблакат. Коли Данило не статкує, то, на мене, я б одного Михайла зробив хазяїном, а то вся праця пропаде.
Кале ник. Та так же воно й є. Михайло один у мене хазяїн, все у нього в руках.
Аблакат. Та воно так! Тілько знаєте, що я вам скажу: Данило не перестане щитать себе таким самим хазяїном, як і Михайло, аж поки ви формально, по купчій, не віддасте всього Михайлові, щоб він знав і бачив, що йому треба робить, а не надіяться на готовеньке... Цим тілько способом ісправите заблудшого.