Михайло. Закуси. Тепера сам посуди: батько старий, Данило нестаткує, виходить, я один роблю й хазяйство держу, я один стараюсь; з якої ж речі мені' побиваться і день
1 ніч, коли це не моє, не власне хазяйство?
Аблакат. Це правда.
Михайло. Пора мені подумать і про себе. Що ж, я цілий вік на других робитиму, чи як?
Аблакат. Резон.
Михайло. От і тепер: жидам не можна держать шинків по селах, і я взяв п’ять шинків. Жиди вернуть всі розходи, дадуть добру рату, посадять там баб шинкарками, а самі, ніби мої повірені, будуть одбирать бариші. Нехай торгують.
Аблакат. Розумно придумано, розумно!
Михайло. Мені вже Лейба дає за два таких шинки в Конотопівці двісті карбованців, а дасть двісті п’ятдесят, бо там п’яниця на п’яниці. Хіба батько або Данило
придумають таку комерцію? Зроду не придумають,, а "бариші треба класти вмісті! Виходить, що я своєю головою чужі кишені набиватиму. Вип’ємо. (Налива.)
Аблакат. Комерчеська голова.
П’ють.
Михайло. Так, бач, задумав я хазяйство все перевести на себе!
Аблакат. Геніяльно!
Михайло. На всяке діло сміливіще йдем, коли поміч є!.. Та таки у мене така натура: у важному ділі совіту-ваться, знаєш, як то кажуть: свій розум май, людей питай!
Аблакат. Предусмотрительно!
Михайло. Так будеш ти мені совітувать і‘помагать?
Аблакат. А гонорарій, значить, плата?
Михайло. Не журись, заплатю.
Аблакат. Одначе?
Михайло. Півсотні дам.
Аблакат. Скупо... Сто!
Михайло. А ще й приятель! І не гріх же тобі так дерти?
Аблакат (перестає їсти і довго дивиться). Гріх?!
Михайло. Атож.
Аблакат. Що ж то я у бога теля з’їв, чи як, що мені гріх за труди взять? (їсть.)
Михайло. Який же це труд?
Аблакат. Тим живу.
Михайло. Дам три четвертних.
Аблакат. Почнеш торгуваться — буду оборонять від твоїх замірів Данила.
Михайло. Чи ти не здурів? Ну, згода! Дам, як ти кажеш. (Налива.) Тепер могорич!