Данило. То скажи Михайлові або батькові, я не знаю.
Най м*и т. їх нема дома.
Данило. А де ж?
Наймит. Михайло пішли у волость — аблакат приїхав, а батько — у церкву.
Данило (про себе). Хто його знає, що й робить! (До наймита). Мюже, біля скирт зайняли бика?
Н а й м и т.. Та ні! Я ж кажу — йшов степом, біля левади.
Данило. То віддай йому бика, бог з ним!
Наймит виходе.
ЯВА III
Данило (один). Скоро через брата так люде зненавидять, що й на улицю не можна буде показаться! Бик полем пройшов — шкода, а яка шкода, спитай його, то й сам не скаже; аби на кому-небудь злість зірвать! Сердиться, що громада не оддала шинка в оренду. А нащо йому шинок: чи наше ж діло шинкувать? Батько йому ввірились: що він скаже, те й роблять, а я у них дурний! Тепер знову, з жидами водиться та з аблакатом'— якісь шинки хоче забрать. І в кого він такий ненажерливий удався? Все йому мало!
ЯВА IV
Входить Федір.
Федір. Здрастуй, з неділею будь здоров.
Данило. Спасибі, дядьку, будьте й ви здорові. Федір. Житіє читаєш?
Данило. Ні, гражданська книга.
Ф е ді р. А я думав — житіє. Люблю слухать божественні книги. Що ж, хоч хлопець і почав там трохи шупить у книжці, коли ж взяв у дяка житіє, та не втне. Свою книгу добре чита, а житіє не втне. А в його книжці, вибачай, таке, що й слухать неохота: про козлика, про котика та півника — нісенітниця, одно слово!
Данило. Повчиться більше, то й житіє тоді розбиратиме.
Федір. Та воно, може, й навчилося б, мовляли, коли ж біда моя — неспроможність далі вчить, бо, коли буде у школу ходить, то помочі від нього не жди; а тут скрут: така біда мені трапилась, що и сказать не можна.
Данило. А що там?
Ф,едір. Спрягся я, знаєш, з Микитою, і виїхали ото ми орать. Тілько що загнали десятину, а тут — на тобі: коняка моя заслабла — бирса, чи що, напала,— і на скотину є усякі хвороби! Било її, било, до вечора й здохла. Тепер з одною конячкою ніхто в супрягу не приймає, хоч сядь та й плач!.. У пана просив — не дає: каже, що вже хазяйнувать не буде; жид дає, але не інакше, як за порукою. Просив твого брата, щоб позичив на одробіток. Найми, каже, хлопця в год, а так, каже, не дам. От тобі й наука!
Данило. То вже краще позичить, ніж хлопця одривать від школи.
Федір. Та воно так, коли ж жид без поруки не дає... Багатий не поручиться, а бідного в поруку не візьме.
Данило (замислившись). Правда, правда.
Федір (помовчав). По правді тобі сказать, то я оце, побачивши, що Михайло пішов до волості, а батько в церкву, прийшов тебе просить, щоб ти поміг, бо більш ні на кого не маю надії-.
Данило. Рад би душею помогти, коли ж не маю сили.
Федір. Всі люде тебе хвалять за добре серце,— поможи! Бог тебе не оставить, ти ж Семенові й Дем’яиові поміг!
Данило. Отож і горе! Я їм поміг, а вони й досі не віддають, та ще й сміються — дурним звуть...
Федір. От бач! Поміг таким луципірам, що, мовляв, ще й сміються, а через них і стоющому чоловікові не поможеш. Я не такий, як другі, спитай кого хочеш...-Поможи, будь ласкав, бо прийдеться знову не тільки хлопця взять із* школи і у найми віддать, а і самому нахватать роботи чужої на шию.
Данило. Не можу, дядьку. Батько довідались за гроші, що я дав Де'м’янові й Семенові, дуже гнівалися на мене, і тепер я ні до чого не мішаюсь; все хазяйство у брата Михайла на руках.
Федір. Так ти підпйшись за мене поручителем у жида! Ніхто не буде знать, а я тобі повік цієї помочі не забуду і всі гроші на Петра 3 віддам, будь певен! У мене є парка бичків, на ту осінь їх можна буде запрягать; коней на Петра продам і гроші віддам.