Маруся. Ваня! По якій причині ви з Ваніною на ти?
Іван. Я? Хіба я їй говорив ти?
Маруся. Навіть вона сказала тобі ти і поправилась потім на ви.
Іван. Може, може! Звичайні театральні відносини — ніби по-товариськи... Це погано й справді. Я часто даю собі слово держать себе інакше, а проклята привичка звертає на старий шлях! Тобі це неприятно, Марусечко?
Маруся. Ні, не то... А так... Хто його знає, як і сказать! Одиосини на «ти» з молодою красивою женщиною ніби свідчать про якусь близькість, і потім прізвище таке у неї — «Ваніна».
І в а н. О, ха-ха-ха! Це річ звичайна: один сезон — Ваніна, другий — Платонина!.. А ти трошки ревнива...
Маруся. Ні, мій любий! Ні! Поки я вірю, ніщо мене не тривожить, а потеряю віру — ніщо мені віри не верне! Я не здатна ні на ревність, ні на компроміси! Зрада і смерть — для мене одно! Хто мені зрадить, той умирає для мене назавжди, без повороту.
Іван. Чесно... Чесно... Але жорстоко! Пуританізм вийшов в тираж. Без компромісів жити не можна.
Маруся. Ніяких компромісів не розумію; прямота, чесність, чистота — мій девіз.
Мовчать.
Іван (підходе до вікна). Сьогодні буде качать. Глянь, Марусечко, яка краса: море бішено б’є своїми могутніми хвилями об скелі, реве і завиває — мов сердиться, що нема у нього сили розбить предковічну препону, якою натура обмежила його від землі,— і мусить іти на компроміс!.. Іди сюди, Марусечко.
Маруся підходе. Іван обніма її за талію і пригорта до себе.
Марусечко, мені страшно робиться, коли я уявлю собі, яка манюня кузочка чоловік в порівнянні з тією сиЛою, що он так велично розвернулася перед нашими очима і ховається в небесній блакиті... Глянь, який вал горне до берега, ніби хоче розбити свою припону — скелю! Ху! Розбився сам об скелю в машопі краплі, кришталем заблищали краплі на сопці, сяючи квітками радуги... І могутно, і красно, і страшно. (Пригортає Марусю близько до себе і цілує в лоб.)
Маруся. Чого ж страшно? Гарне не страшне, милий... Що з тобою? Ти знервований, увесь тремтиш, очі горять... Ти хворий?
Іван. Ні, моя люба,— я здоровий! А нерви справді піднялися, мов перед виходом на сцену в новій одповідальній ролі... Я розлучаюся з тобою — це компроміс, а ти не признаєш компромісів, і мене смуток обняв.
М а р у с я. Це не компроміс!.. Це обов’язок, який на нас наклало життя і твоя професія. Ти свято виповняєш свій обов’язок до мене, до сем’ї; я виповняю свій — до тебе, до сем’ї; і цим самим не тілько не обтяжаємо один другого, а навіть сприяємо розвою і нашого щастя, і нашого благо-получія в будущині. Ти працюєш, а я, щира твоя паміїцниця, дома з дітьми пильную наше гніздо і готую тобі спокійний одпочивок. Певність, що ми чесно ідем поруч до мети, помагає мені легше переносить скруху, яка часто окутує мене, одиноку. Коли ж зближається час твого приїзду, я оживаю! Тут знову настає весна для мене, і вкупі з тобою я забуваю всі пригоди нашого роздвоєного життя.
Іван (бере її за обидві руки, дивиться на неї). Світла, благородна душа у тебе, безцінна Марусечко! Для тебе житейське море не страшне, а я боюсь його.
Маруся. Чого ж, мій милий?
Іван. Там, в житейському морі, де я повинен плавать— як і в морі води, часто хвилями страшними заливає людей! Воно кидає ними, як малими трісочками, і б’є, і розбиває об ту межу, за яку вони-не сміють переходить, а переходять по немощі своїй...
Маруся. Межі — річ свята, на то вони поставлені предковічною мудростію, щоб здержувать людей від гибелі.
Іван. Ах, моя дорога! Якби ж то для чоловіка були такі міцні і видимі межі, як-от скеля для моря... А коли межі всі в людей духовні, їх не явидко... І присплять тебе бажання злі, якими повна наша кров, і підхоплять хвилі, а вал дев’ятий розіб’є життя обмежу, як зараз він розбив об скелю воду в прах! Тільки компроміси помагають. (Весело.) Слухай, Марусечко! Невже, коли б я тобі зрадив, випадково, без крихти кохання до другої... а так, по-дурному, оставляючи завжди в своїй душі і в серці твою світлу, благородну істоту, невже ж, питаю, ти б не простила?
Маруся (з страхом відступає). Ти мене лякаєш: немов ти зрадив вже і ждеш прощенія від мене?
Іван. Ха-ха-ха! О ні, ні! Це так... теоретична розмова.
Маруся (ласкаво). А ти б що сказав, коли б твій друг. Хвиля всі шість місяців нашого розлучення займав твоє місце?
Іван. Це інча річ. Це паскудство: формальне обдумане життя однії женщини з двома — фі!
Маруся. Ха-ха-ха! І скільки я не чула розмов про це питання, всі мужчини ведуть до того, що їм все можна, а женщині — не можна!.. Ні, мій милий, чого мені не можна робить без потері честі, того й тобі не можна! Знай: я тобі не зрадю ніколи в світі — клянусь! А коли ти зрадиш — я порву навік з тобою!
Дзвінок.
Іван. Хто б де?
Іде в прихожу. Відчиняються двері. Ваніна, сміючись, в прихожій: «Не пускайте його, не пускайте!» Вбігає в кімнату.
Ті жг В а н і н а, а потім Хвиля.