Надокучили вже гості — ніколи й погулять.
Пріська. Сьогодні вже всі, слава богу, роз’їжджа-ються.
Катря. А бідна Марія Даниловна зостанеться з дітьми сама! Сумно буде.
Пріська. Чого сумно? Менше роботи, та й тільки. Я без роботи ніколи не сумую! А прийде твій коваль, а мій Мах-метка — і буде нам весело! Може, ще Махметка сторожем у наш двір стане.
Катря. Та я не про нас. Я кажу, що пані нашій буде сумно.
Пріська. А моряк?
Катря (дивиться на Пріську мовчки). Хіба?
Пріська. Атож!
Катря. Диви!
Мовчать.
Що ж це його давно так не видко?
Пріська. Жде, поки Іван Макарович виїде.
Мовчать.
Коли чоловік та жінка, як от наші, надовго розрізняються, то обоє розвагу знайдуть... Так скрізь... Думаєш, що Іван Макарович там десь буде сумовать?
Катря. А може, й буде, він сильно любе паню.
Пріська. Любе, а сумовать не буде! Якраз, такий він! Ще жінка, розрізнившись з чоловіком, буває, що зостається вірною йому; а чоловік — ніколи в світі. Вони гірші нас, я їх за це ненавиджу!
Катря. А Махметка?
Пріська. Такий же! Татарська собака!.. Ще позавчора бачила, як присідав біля Мотрі... Ну й зацідила ж я його в мордяку, аж зубами клацнув!
Катря. Ха-ха-ха!.. І нічого?
Пріська. Вишкірив зуби, промовив: раз, два!—та й годі! Я, Катре, зла буваю, як собака, на увесь світ зла: правди нема! От і зараз: яка це правда? Вони пішли на проходку, а ми їм готуй снідання. Хіба, ти думаєш, трудно панею бути?
Катря. Певно, трудно. Треба учитись багато!
Пріська. Нічого не треба! Треба тілько гарно одягатись — і пані... Я служила в Одесі, в гостиниці, з одною дівчиною,— її теж Катрею звали,- - а потім я у неї служила за горничну! (Клаца язиком.) От і знай!
Катря. Кому яке щастя!
Пріська. Правда, що вона гарна була, як намальована; пани їй проходу не давали... Вони страх люблять гарних дівчат; хто б вона не була — їм все одно, аби гарна! Єй-правда! І взяв її якийсь панич. Потім, через год, чи що, наймаюсь я до пані. Дивлюсь — аж то Катря, тільки вже не Катрею зветься, а Ларисою., Розряджена в шовк, черевики на високих корках, голова як куделя, на все гіхека... А сміятись вивчилась так гарно - прямо як канарейка співає; навіть я любила слухати її приятний сміх. Отам я надивилась... Тьфу! Паничі їй руки цілують, а вона їх по морді б’є.
Катря. Бий їх сила божа! І нічого?
Пріська. Нічого! Вдаре по морді і заллється своїм гарним сміхом, а вони й собі сміються.
Катря. Шкода, Прісю, що ми(, з тобою не такі гарні, як та Лариса.
Пріська. Я б не хотіла! Противне життя, паскудство! Гіршого нема в світі: краса злиняє, від роботи одвикне!.. Спершу москалі будуть бить по морді, а потім з торбою ходитиме!..
ЯВА IV
Хвиля і Маруся. Дівчата виходять.