Іван. Отака курочка була в роті...
Г а н н а. В чиїм роті?
Іван. У нашій роті, ще як служив на Капказі.
Ганна. Тьфу!
І в а н. Ти не плюй, а ось послухай, які на Капказі кури...
Г а н н а. Та ну тебе к бісу з тим Капказом, ти вже надоїв мені ним! І носиться з своїм Капказом, як дурень з ступою. Чого ти притисся сюди? Перебив мені лаяться; тілько що почала так гарно лаять, а він і перебив, тепер у мене аж всередині труситься.
І в а н. Та буде вже, угамуйся! І курка того не варт, щоб за нею так убиваться. *
Г а н н а. Не варт?! Отже, ти мене розпалиш, і я тебе виштапую на всі боки! Курка не варт? Ач який багатир!
А курка яйце знесе, а з яйця курчата, а курчата он у городі тридцять копійок пара. Не варт? Тобі, мабуть, і вилаяться важко! • . *
За коном чуть гомін далеко.
О! Чуєш! Чуєш? Ото вона знов пащекує щось на мене! Не видержу, єй-богу, не видержу! Піду долаюсь, бо й не засну! (Іде хутко і кричить кілько слів на кону, а потім і за коном.) Хто? Хто? Я? У тебе горстку конопель узяла? Брешеш! Бодай тебе трясця взяла, як я брала, то кума Яв-доха взяла, і Олена бачила! А як ти позаторік у мене картоплі викопала цілу миску, то я ще тебе за це й не позивала. Що? Я? Хіба я така, як ти? Ти ще дівкою...
Голос зника.
ЯВА VII
Іван (один). Отакий у нас був підхвебель на Капказі!.. Як причепиться, то тілько стоїш та слухаєш, а він тобі на-гада й позаторішнє! А не дай бог переб’ють йому, покличуть до ротного — ще гірше! Оце вернеться нескоро, вже й забудеш, заснеш, а він зараз розколотить тебе і таки долає... Одначе мені здається, що від Ганни і він би утік! На що вже я терплячий, а хотів тікать, та ще потерплю — жаль дочки. Так, мабуть, на роду написано: коли не один, то другий підхвебель виварює воду... (Пішов у хату.)
ЯВА VIII
Входе Варка, тихо озирається.
Варка (одна). Знов нема Гната!.. Чого ж він не виходить?.. Вчора прождала вечір у леваді, як на голках: вітер шерхне листом або пташка спросоння крилом порсне, а в мене серце заб’ється і душа замира — думаю, він,— а його нема... Вернулась додому, мов у ступі стовчена, і дома не спала до світа, ждала, чи не прийде. Миш гризне, а мені здається — підійшов. Схоплюсь, ноги й руки дрижать, до вікна... нема... і не було!.. Сама сьогодня його звала... жду знову, горю вся, як у вогні, а його нема... Ох! Нещаслива моя доля: ні молодиця, ні вдова! Нащо ж спізнала я ті хвилі пекучого кохання? Краще б дівкою зосталась, легче б мені було б!.. Ой! Хтось іде... Він, Гнат! Звідкіля ж це? Чи не був у мене дома?.. Притаюсь. (Ховається за кущем.)
Гнат іде до хати, а потім Варка.
Гнат. Тепер мені не страшно! Ну, Цимбал! Зашив у ганчірочку якесь зілля, почепив мені сам на шию і як подув на вид, так наче щось зсунулося з мене, і так мені легко стало, мов на світ народився.
4 Варка (тихо підходе). Гнате!
Гнат. Варка?!
Варка. Я, мій голубчику. Ждала тебе — не йдеш, скучила і прийшла сама. (Кладе на нього руку.) Чого ж ти не виходиш?
Гнат. Дай мені спокій.
Варка. Ти чогось, мабуть, розгнівався на мене?
Гнат. Чого мені на тебе гніваться...
Варка. А коли не гніваєшся, то глянь же на менб, глянь мені в вічі, глянь так, щоб серце в’януло від погляду.
Гнат. Чого тобі треба?
Варка. Тебе, мій Гнаточку. Чого ж ти такий знов чудний?
Гнат. Я... спать хочу.
Варка. Ха-ха! Брешеш ти! Ти чогось слини розпустив, як баба Горпина, що пасе панських гиндичат! Ха-ха! Спать він хоче... (Шепче.) Ну, ходім.