— Ні, — відповів мені Лютий, —
І він став із землі, а сніг почав поволі танути.
З’явився туман.
На душі мені зробилося дуже недобре, я закричав:
— Ну навіщо ж ти?! Чого сніг розтоплюєш?!
— Це здоровий сум і малюсінька тривога! Ось що я відчуваю! — відповів мені Лютий.
— А тепер нам треба потроху вшиватися, — додав він, — бо коли надійде Вечір — надає мені за відлигу люлєй.
— Чого?
— Нічого! Ходімо. Є діла! Є купа справ!
І ми кудись побігли.
Дорогою з Лютого поспадали черевики і шкарпетки, і тепер там, де він ступав, утворювалися купи сміття і собачі висранки.
Коли Лютий помітив це — обтер босі ступні долонями — і з’яви припинилися.
Ми бігли так, поки не дісталися лісу, в якому сніг іще не починав танути.
Лютий задерся на дубочка, зачепився плесном за гілку і звис уздовж стовбура вниз головою.
Його хребет прохрумтів, від чого в лісі одразу значно похолоднішало.
— Ти що виробляєш? — закричав я.
Тоді Лютий підбіг до мене, став спиною до спини і сказав:
— Підніми руки!
Я підняв.
Він обома руками схопив мої долоні і нахилився вперед.
Уся моя спина прохрумтіла, але у лісі від того нічого так і не сталося.
— Менти надходять! — сказав по тому Лю, і ми побігли далі.
Іноді Василій говорив щось або співав, і особисто мене це страхало.
Мама думала, що я боюся, щоб у В. не стався напад, коли ми будемо з ним в хаті лише удвох.
Але я знав, що нападів у чувака не буває.
Він просто завжди був таким, яким був.
І він ніколи не був не він!
І я не боявся, що мені станеться так само.
Я знав, що мені якраз станеться зовсім по-іншому, коли крізь мене пройде інша частина сітки, котра охоплює усіх.
І від думки про те, що має статися мені, мені ставало огидно, як за температури тридцять сім і два.