Чарівну силу можна губити і обрітати знов.
Чарівну силу можна бачити чужу.
Можна брати собі із землі скільки завгодно, коли дерева буяють і день свят.
Свят, свят, свят — так кажуть про ранок, день, вечір і ніч, коли все довкола буяє.
Тому Лютий — зовсім не свят.
Його сила має іншу назву.
Вона всередині води.
Рік назад Йов видав щось подібне.
Ми йшли разом попід лісом, і я роззирався, дивився на засніжені дерева, із кущів крав сніг, зминав і жбурляв у Йова, і кричав:
— Нині зима! Нині — зима!
Той підняв із землі суху гілку, постукав по ній і сказав:
— Зима всередині.
— Де?
— Тут! — Йов постукав нігтем по гілці. — Тобто не саме тут, але всередині. Ти бачиш дерева, кущі і сніг. А не зиму. Зрозумів?
Йов — знаменитий чарівник, він вміє воскрешати мертвих. Тому коли помре, може стати окремою галактикою.
Я ж — просто лежатиму у ямі. І все.
Допоки не просурмить Архангел.
Одна дівка, ім’я їй — Галя, казала, що не прокинеться від архангельських сурм. Тому коли всі повстануть від гроба, хтось окремо до неї підійде і заспіва:
Та дівка родом із Поділля.
Вона каже, що ця пісня і гра саме про те, як мертва стає. І йде до річки.
Ми з Лютим ішли льодом на той берег.
Я сміливо ступав за ним, бо по ріці від тіла Лютого навсебіч розходився мороз.
Якийсь маленький тощий Березень ковзався поряд. І залетів Лютому на плечі, і звісився відти, як мавпеня. Так і їхав.
На середині річки на високій крижині воссідав Водяний Дідок. Закричав на нас:
— Теж мені, моду взяли — туди-сюди шастать! Шляються тут! Прояви!
Лютий із Березнем на нього навіть не озирнулися.
У темряві ми підійшли до пішохідного моста, коли почули зверхи людський крик.
Нам із Лютим нічого не було видно, зате у малого очі в темряві світилися і бачили все.
— Там походжає Високий Бог! — зашепотів Березень.
Ми з Лютим придивилися пильніше і побачили на височенних мостових підпорках малу фігуру, котра походжала там і час від часу щось викрикувала.