Енн із Острова Принца Едварда: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Упродовж наступних трьох тижнів Енн і Прісцилла почувалися чужинками на чужині. Потім зненацька все владналося: Редмонд, професори, аудиторії, студенти, навчання й розваги. Життя більше не складалося з розрізнених фрагментів, а линуло суцільним потоком. Першокурсники з юрми не пов’язаних між собою осіб перетворилися на єдину групу із власним духом, гаслом, інтересами, амбіціями й антипатіями. У щорічному Гуманітарному конкурсі вони виграли в змаганні з другокурсниками й відтак здобули повагу решти студентів та глибоку впевненість у власних силах. Досі три роки поспіль перемога діставалася другокурсникам; цьогорічною ж звитягою першокурсники завдячували майстерному керівництву Гілберта Блайта, котрий, розробивши нову хитромудру тактику, призвів до нищівної поразки суперника й тріумфу своєї команди. Нагородою за заслуги стало для нього обрання старостою курсу — місце почесне й відповідальне, принаймні з точки зору новачка, про яке багато хто міг лише мріяти. Також його запросили долучитися до «Ягнят» — редмондське слівце на позначення студентського товариства «Лямбда тета»[14] — честь, якої зрідка удостоювався першокурсник. Посвячення в члени товариства вимагало ініціації: упродовж цілого дня Гілберт мусив ходити центральними й найжвавішими вулицями Кінгспорта в крислатому жіночому капелюшку й широченному яскравому кухонному фартуху із квітчастого ситцю. Усміхнений Гілберт весело походжав містом, раз по раз чемно піднімаючи капелюшка при зустрічі з котроюсь зі знайомих дам. Чарлі Слоун, котрого «Ягнята» до своїх лав не запросили, сказав Енн, що не розуміє, як може Блайт це робити, і що він, у свою чергу, нізащо до такого б не принизився.

— Уяви Чарлі Слоуна в капелюшку та фартуху, — сміялася Прісцилла. — Він мав би вигляд, точнісінько як його бабуся. А Гілберт і в жіночому вбранні був чоловіком — геть як у власному звичному одязі.

Невдовзі Енн і Прісцилла опинилися в самісінькому вирі редмондського життя. Великою мірою це сталося завдяки Філіппі Гордон. Філіппа була дочкою знаного й заможного чоловіка, і належала до старої родини «синьоносих» аристократів. У поєднанні з її вродою та чарівністю, котру завважували всі її знайомі, це відкривало перед нею двері кожного студентського клубу, гуртка й товариства; і всюди, де вона бувала, її супроводжували й Енн із Прісциллою. Філ обожнювала своїх нових подруг — а надто Енн. Вона була доброю товаришкою, вільною від будь-яких упереджень. «Любиш мене — люби й моїх друзів» — таке, здавалося, було її неусвідомлене гасло. Отож вона легко ввела їх у своє дедалі ширше коло знайомств, і для двох ейвонлійських дівчат шлях до редмондського товариства виявився легким і приємним, на подив і заздрість інших першокурсниць, які, позбавлені підтримки Філіппи, мусили впродовж першого року навчання лишатися на периферії усіх важливих подій.

Для Енн і Прісцилли, з їхніми серйознішими поглядами на життя, Філ була тим самим милим, зворушливим дитям, яким здалася під час їхньої першої зустрічі. Утім, як сказала сама Філіппа, розуму в неї була «сила-силенна». Де й коли вона знаходила час на уроки, лишалося таємницею, бо її постійно просили до участі в різного роду «розвагах», і домашні її вечірки завжди були велелюдні. «Женихів» вона мала, скільки душі хотілося, позаяк дев’ять із кожних десяти першокурсників і значна частина старших студентів змагалися між собою за саму лиш її усмішку. Вона цим щиро тішилася й про кожну свою перемогу радісно оповідала Енн і Прісциллі, вдаючись при цьому до коментарів, від яких у бідолашного закоханого вуха запалали би справдешнім багрянцем.

— Проте Алек та Алонзо, здається, досі не мають собі жодного серйозного суперника, — жартівливо завважила Енн.

— Жодного, — підтвердила Філіппа. — Я щотижня пишу їм обом і все розповідаю про своїх тутешніх хлопців. Я впевнена, їх це тішить. Хоч, звісно, того, хто подобається мені найбільше, ніколи я не здобуду. Гілберт Блайт не звертає на мене уваги, хіба часом гляне так, наче я — маленьке миле кошенятко, яке хочеться погладити. І причина мені відома. Я заздрю вам, королево Анно. Я мала б довіку на тебе образитись, а натомість люблю тебе просто нестямно, і гірко мучуся, коли не бачу тебе щодня. Ти така несхожа на решту моїх знайомих дівчат. Коли ти дивишся на мене цим своїм особливим поглядом, я почуваюся дрібною, легковажною істотою, і дуже хочу стати кращою, мудрішою й сильнішою. Та всі мої шляхетні наміри вибиває з голови перший-ліпший гарний хлопець. Правда, чудове життя в коледжі? Аж смішно згадати, що першого дня мені було так маркітно. А втім, якби не це, я, певне, так і не познайомилася б із вами. Енн, прошу тебе, скажи, що ти малесеньку краплиночку любиш мене. Я вмираю, як хочу це почути.

— Я люблю тебе велику краплиночку, і думаю, що ти чудове, миле, ніжне, пухнасте й лагідне… кошенятко, — засміялася Енн, — але не розумію, коли ти встигаєш учити уроки?

Проте Філ, очевидно, встигала, бо серед першокурсників мала найвищі оцінки з усіх предметів. Навіть старий буркотливий викладач математики, який не терпів студенток і виступав категорично проти прийому дівчат у Редмонд, ніколи не міг загнати її на слизьке. Вона випереджала своїх однокашниць в усьому, окрім англійської мови й літератури, де Енн Ширлі лишила її далеко позаду. Самій же Енн навчання на першому курсі видавалося дуже легким, головним чином завдяки самостійним заняттям, що їх вони з Гілбертом трималися впродовж попередніх двох років в Ейвонлі. Це дозволяло більше часу присвятити спілкуванню й знайомствам, яким вона віддавала належну увагу. Проте ніколи, ані на мить, не забувала вона Ейвонлі й тамтешніх друзів. Щотижня найщасливішими днями для неї були ті, коли приходила пошта. Доки надійшли перші листи, Енн і гадки не мала, що зможе бодай колись полюбити Кінгспорт і відчути його своїм домом. А доти до Ейвонлі, здавалося, були тисячі неосяжних миль; листи ж зробили його ближчим і переплели старе життя з новим так тісно, що з них виткалося одне суцільне існування замість двох безнадійно непов’язаних між собою періодів. У першій пачці було шість листів — від Джейн Ендрюс, Рубі Джилліс, Діани Баррі, Марілли, пані Лінд та Деві. Джейн писала каліграфічним почерком, охайно розставляючи всі крапки над «і» та виводячи дашок над кожною «т»; утім, лист її не містив жодної цікавої фрази. Вона ні словом не згадала школи, про яку Енн до нестями хотілося почути, і не відповіла на жодне із запитань, які поставила їй Енн у своєму листі, розповівши натомість, скільки ярдів мережива вона останнім часом виплела, яка погода в Ейвонлі, яку сукню вона збирається шити і як саме переживає головний біль. Рубі Джилліс у своєму довжелезному листі гірко побивалася за Енн, переконуючи, як бракує її товариства в усьому, допитувалася, які в Редмонді хлопці, і насамкінець звіряла власні тривоги й сумніви, пов’язані з численними її кавалерами. То був порожній, нешкідливий лист, із якого Енн могла б хіба посміятися, якби не постскриптум. «Гілбертові, судячи з його листів, Редмонд сподобався, — писала Рубі. — Чарлі ж, здається, не в захваті».

Отже, Гілберт пише Рубі. Чудово! Звісно, він має на це повне право. От лише..! Енн не знала, що першого листа Рубі написала сама, а Гілберт відповів на нього просто із чемності.

Дівчина презирливо відкинула листа Рубі вбік. Проте всю гіркоту, котру здійняв їй у душі той постскриптум, геть-чисто змив веселий, радісний, повний таких жаданих новин лист Діани. Подруга, може, трішки забагато писала про Фреда, та все ж не оминула увагою жодної справді цікавої теми і, читаючи, Енн мовби знову опинилася в Ейвонлі. Марілла писала сухо й безбарвно, і ніяких пліток, ані виявів почуттів не було в її листі. Проте від нього віяло духом простого й безпечного життя в Зелених Дахах, незмінного спокою й любові, котрі завжди чекали там на Енн. Лист пані Лінд був повен церковних новин. Вільна від хатніх клопотів, пані Лінд могла тепер присвятити церкві більше часу, усією душею вболіваючи за перебіг тамтешніх справ. У листі вона обурювалася бідолашними «заступниками» пастора, одного з яких належало обрати на тимчасово вакантну ейвонлійську кафедру.

«Певне, зараз у священики йдуть самі бевзі й нетями, — писала з гіркотою пані Лінд. — Бачила б ти цих кандидатів. А що вони мелють у своїх проповідях! Чи не половина з того — просто вигадка, а найгірше те, що в жодного з них немає міцної теологічної позиції. Та не було ще серед них жахливішого, ніж той, що його ми слухаємо зараз. Бере собі текст із Біблії, а проповідь каже геть про інше. Та ще заявляє, буцім не вірить, що жоден язичник не увійде в Царство Небесне. Треба ж таке! Тоді, виходить, усі гроші, котрі ми пожертвували на місіонерські служіння, були витрачені намарне, от що! У неділю каже, мовляв, наступного тижня читатиме проповідь про сокиру, що плавала. Краще взявся б ретельніше за Біблію, та й не чіпав сенсаційних тем. Коли вже пастор не може в Святому Письмі знайти собі теми для проповіді, то все геть сходить на пси, будь певна! Яку церкву ти відвідуєш, Енн? Сподіваюся, ти робиш це регулярно. Люди часом занедбують церкву, живучи далеко від дому, і я гадаю, студенти коледжів щодо цього великі грішники. Я чула, що дехто з них навіть уроки вчить у неділю! Сподіваюся, Енн, ти ніколи не впадеш так низько. Пам’ятай, як тебе виховували. І пильнуй з тим своїм новим товариством. Хтозна, що за набрід там по коледжах учиться. Зовні вони, може, як гроби побілені, а всередині — хижі вовки, будь певна. І краще навіть не розмовляй із жодним хлопцем, коли він не з нашого острова.

Я забула тобі розказати, що сталося того дня, коли пастор приходив до нас. У житті не бачила нічого кумеднішого. Я й Маріллі сказала: оце б Енн посміялася, якби тут була. Навіть Марілла сміялася. Бач, він — низенький гладун, і ноги в нього криві. А до нас тоді забрів той старий велетенський кнур пана Гаррісона, зайшов у задні двері — та ще ж саме в ту хвилину, коли пастор вийшов на поріг. Кнур кинувся геть, але не мав як вибігти, хіба поміж ніг пастора. Проте був він такий великий, а пастор такий низький, що його він і поніс на власній спині. Капелюх у пастора полетів в один бік, а ціпок — в інший, саме в ту мить, як ми з Маріллою вибігли з кухні. Ніколи не забуду, як він змінився на виду. Та й бідолашний кнур на смерть перелякався. Тепер щоразу, коли я читатиму в Біблії про знавіснілих свиней, що кинулися із кручі в море, буду згадувати, як кнур пана Гаррісона мчав схилом, несучи на собі пастора. Він, мабуть, подумав, що то Нечистий замість вселитися в нього, скочив йому на спину. Добре, хоч двійнята ніде поблизу не крутилися. Не слід їм бачити пастора в такім непоказнім становищі. А він зіскочив — чи то впав із кнурової спини вже перед самісіньким струмком. Кнур собі, як навісний, кинувся через струмок просто в ліс. Ми з Маріллою підбігли до пастора, помогли йому підвестися й обтрусити пальто. Він, хоч і не забився, та дуже розсердився. Винуватив нас із Маріллою в усьому, хоч ми йому пояснили, що то кнур не наш, і що нам самим він дошкуляв ціле літо. Та й чого пастор пішов до задніх дверей? Пан Аллан ніколи так не робив. Нескоро вдасться нам знайти такого пастора, як був пан Аллан. Та нема лихого, щоб не вийшло на добре. Опісля цього випадку ми ніде не бачили ані сліду цього кнуряки, і я певна, що вже й не побачимо.

В Ейвонлі життя минає спокійно. Зелені Дахи виявилися геть не такі відлюдні, як я страшилася. Хочу взимку почати плести ще одну бавовняну ковдру. У жінки Сайласа Слоуна є гарний новий візерунок із яблуневими листками.

Для розваги я тепер читаю в бостонській газеті, що її надсилає мені небога, колонку про суди над убивцями. Досі я ніколи не читала таких речей, але часом буває цікаво. Жахливе місце, напевно, ці Штати. Сподіваюся, Енн, ти ніколи туди не поїдеш. Але як тепер дівчата вештаються по всьому світі — страх та й годі. Я завжди згадую сатану із Книги Йова — як він ходив туди й сюди, униз і вгору. Не вірю я, що такий був Господній задум для нас, от що.

Деві поводиться незле, відколи ти поїхала. Тільки раз утнув якусь шкоду, і Марілла покарала його, змусивши цілий день носити Дорин фартушок, то він пішов і порізав їх усі на клапті. Я його за це відшмагала, а він тоді пішов ганяти мого півня й заганяв до смерті.

У моєму домі оселилися Макферсони. Вона вправна господиня й любить усюди наводити лад. Повисмикувала всі мої лілеї, бо каже, що з ними сад має страшенно занехаяний вигляд. Ті лілеї висадив Томас невдовзі по нашім весіллі. Її чоловік, здається, милий і добрий, та вона ніяк не відвикне бути старою панною, от що.

Не мордуй себе уроками і неодмінно вдягай теплу білизну, коли надійдуть перші приморозки. Марілла за тебе дуже хвилюється, та я кажу, що здорового глузду в тебе стало куди більше, ніж я колись припускала, і що ти даси собі раду».

Деві розпочав свого листа з нарікань.

«Дорога енн, будь ласка напиши маріллі хай непривязує мене до поручча на мосту як ми рибалимо бо з мене хлопці сміюця коли вона так робе. Тут бестебе сумно але вшколі весело. Джейн ендрюс сердитіша ніж ти. Вчора я злякав пані лінд ліхтором з гарбуза. Вона теж дуже росердилася і ще сердилася що я заганяв її півня і він сдох. Але я нехотів щоб він сдох а чого він сдох скажи енн я хочу знати, пані лінд викінула його свиням а могла продати панові блеру він хорошого дохлого півня тепер купля за 50 сентів. Вчора я чув пані лінд просила пастора молитеся за неї а що такого поганого вона зробила скажи енн я хочу знати, а ще енн у мене є повітраний змій с таким роскішним фостом. Вчора мілті болтер ушколі росказав мені таку історію і цевсе правда. Що старий Джо Мозі з Леоном грали на тому тижні вечері вкарти у лісі. Карти лижали на пні а з лісу раптом вишов виликий чорний чоловік вижчий за дерева і забрав карти і пень і зник с таким звуком наче то гром гуркотів. Мабудь вони страшно налякалися. Мілті каже що чорний чоловік то був диявол, це правда скажи енн я хочу знати, пан кімбел зі спенсервейла дуже форий і мусить їхати в ликарню вибач зараз я спитаю маріллу як це пишиця. Марілла каже що він мусить їхати не в ликарню а в боживильню. Він думає що в середині вньому змія, а як це коли в середині втебе змія скажи енн я хочу знати, і пані бел теж форіє. пані лінд каже то все тому що вона багато думає про своє нутро».

— Цікаво, — мовила сама до себе Енн, складаючи прочитані листи, — якої думки була б пані Лінд про Філіппу.

Розділ 6

У ПАРКУ

— Що ви сьогодні робитимете, дівчата? — запитала Філ, з’явившись у кімнаті Енн одного суботнього пообіддя.

— Ми йдемо на прогулянку до парку, — відказала Енн. — Хоч я мала б лишитися вдома й дошити блузку. Але в такий день я шити зовсім не можу. Щось бринить у повітрі — хвилює мою кров, а душа співає осанну всьому сущому. Пальці тремтітимуть і шов удасться кривий. Отож — у парк, до сосон!

— Твоє «ми» охоплює не лише тебе й Прісциллу?

— Так, воно охоплює ще Гілберта й Чарлі, і я дуже втішуся, якщо охопить і тебе теж.

— Але тоді, — зажурилася Філіппа, — доведеться йти без пари, а це щось нове для мене.

— Новий досвід робить нас мудрішими. І ти навчишся співчувати бідолахам, які незрідка мусять проводити час на самоті. А де ж поділися всі жертви твоїх чарів?

— О, я так від них усіх втомилася, і просто не хочу, щоб вони мені сьогодні докучали. А ще мені трохи сумно — зовсім трошечки. Дрібниці, нічого серйозного. Минулого тижня я писала Алекові й Алонзо. Вже вклала листи до конвертів і написала адреси, та ще не заклеїла. А тоді сталося дещо кумедне. Тобто Алек би зі мною погодився в цьому, а от Алонзо — навряд. Я похапцем витягла з конверта лист до Алека — так мені здалося — і дописала постскриптум. А тоді відправила обидва листи. А сьогодні вранці одержала відповідь Алонзо. Ох, дівчата, цей постскриптум я дописала до його листа, і він так розлютився. Він переживе це, звісно, — а коли й ні, то байдуже, — але я на цілий день зажурилася. От і прийшла до вас, мої хороші, — розважитися. Бо коли відкриється футбольний сезон, у мене всі суботи будуть зайняті. Я страшенно люблю футбол. Вдягатиму на матчі таку гарну шапочку й светр у кольорах Редмонду. Хоча звіддалік я й нагадуватиму ходячу рекламу перукарні. Енн, а ти знаєш, що цей твій Гілберт став капітаном команди першокурсників?

— Так, він казав нам учора ввечері, — мовила Прісцилла, помітивши, що обурена Енн відповідати не збирається. — Гілберт і Чарлі приходили до нас у гості. Ми чекали на них і так старанно намагалися прибрати геть усі подушки панни Ади. Оту найгарнішу, з об’ємною вишивкою, я сховала за стільцем — думала, там вона буде в безпеці. Але — ти не повіриш — Чарлі Слоун підійшов до того стільця, побачив подушку, так урочисто витяг і просидів на ній увесь вечір. Пані Ада аж змінилася на виду! Сьогодні вона запитала мене, — усміхнено, як завжди, але, ох, із яким докором, — чому я дозволила гостям сидіти на її подушці. Я відповіла, що не дозволяла, і що це доля зійшлася докупи з невиправною «слоунуватістю», а проти цієї комбінації я виявилася безсила.

— А мене ці подушки дратують, — зізналася Енн. — Минулого тижня панна Ада вишила їх іще дві: натовкла й розцяцькувала так, що аж місця на них не лишилося. Їх більше ніде неможливо було покласти, то вона притулила їх до стіни, на сходах. Вони щоразу падають, а ми, коли тими сходами піднімаємося чи спускаємося в темряві, то замалим не котимося вниз, перечепившись. У неділю в церкві, коли доктор Девіс виголошував молитву за всіх, на кого чатує небезпека в морі, я подумки додала: «І за всіх, хто живе в будинках, де аж надміру люблять подушки». Ну от і все. Ми готові, а онде й хлопці цвинтарем ідуть до нас. То чи згодна ти пов’язати свою долю з нашою, Філ?

[14] Гра слів: англійське слово lamb (ягня) співзвучне з назвою грецької літери «лямбда», котра дала ім’я студентському товариству.