Енн із Острова Принца Едварда: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— На Сент-Джон, тридцять вісім.

— О, як чудово! Бо я — одразу за рогом, на Воллес-стріт. Хоча в мене кепський пансіон. Там нудно й похмуро, і вікна в моїй кімнаті виходять на такий бридкий задній двір. Найпаскудніше місце у світі! А щодо котів — ну, хай і не всі кінгспортські коти збираються там увечері, але щонайменше половина з них напевне. Я люблю котів, які тихенько сплять на килимках перед затишними камінами з веселим полум’ям, але коти опівночі на задніх дворах — це геть інші тварини. Я ридала всю першу ніч тут, і те саме робили вони. Якби ви бачили мій ніс уранці! Я тоді так шкодувала, що поїхала з дому.

— І як то ти наважилася їхати в Редмонд, така нерішуча? — весело поцікавилася Прісцилла.

— Господь з тобою, люба, я й не наважувалася. Це тато захотів відправити мене сюди. Так затявся — хтозна-чого. Бо ж уявити лишень — я здобуваю ступінь бакалавра, сміх та й годі. Хоча мені це буде неважко. Розуму в мене тьма.

— О! — непевним тоном відказала Прісцилла.

— Так. Але яка ж то тяжка праця — думати. А бакалаври ж усі, певне, люди вчені, гідні, розумні й мудрі. Ні, я сама не хотіла їхати в Редмонд. Зробила це тільки через тата. Він у мене таке чудо. А якби я лишилася вдома, то все одно довелося б вийти заміж. Мама на цьому дуже наполягала. Вона страшенно рішуча. Але я й думати не хотіла про заміжжя принаймні в найближчі кілька років. Бо спершу варто як слід повеселитися. І хай як смішно уявити мене бакалавром, думка про те, що я можу бути поважною заміжньою дамою, видається справдешнім безглуздям. Мені ж усього вісімнадцять. То я й подумала собі, що ліпше поїхати до Редмонду, аніж іти під вінець. Та ще як мені було обирати, за кого виходити?

— Від женихів спасу не мала? — засміялася Енн.

— Отож. Я страшенно подобаюся хлопцям, правда-правда. Та обирати однаково довелося б із двох. Решта були або надто молоді, або надто бідні. А я, бачте, мушу вийти за багатія.

— Чому?

— Люба, та невже ж можливо уявити мене за бідняком? Я не вмію робити зовсім нічого корисного, а грошей витрачаю достолиха. О, ні-ні, мій чоловік повинен мати їх цілу тьму. Тож і коло женихів звузилося до двох. Але із двох мені обрати не легше, аніж із двох сотень, бо я чудово знаю, що за кого б не вийшла — усе життя шкодуватиму, що не обрала іншого.

— І ти жодного з них… не кохала? — ледь завагалася Енн. Нелегко було їй говорити з незнайомою людиною про величну таємницю, котра назавжди змінює життя.

— Господи, звісно, ні. Хіба я можу кохати? Я й не здатна на таке. Та я й не хотіла б закохатися. Кохання перетворює тебе на рабу — так я вважаю. Дає чоловікові страшенну владу й можливість тебе скривдити. Мене це лякає. Ні-ні, Алек та Алонзо — чудові хлопці, і обидва так мені подобаються, що геть ніяк і вирішити, кого із двох я люблю більше. У цьому й лихо. Алек, звісно, вродливіший — а я просто не можу вийти за негарного чоловіка. І вдача у нього славна, і такі милі чорні кучері. Та він аж надто бездоганний, а я не певна, чи потрібен мені бездоганний чоловік — такий, у якім і жодної вади не знайдеш.

— То чом би не вийти за Алонзо? — серйозно запитала Прісцилла.

— Подумай лишень — вийти заміж за хлопця на ім’я Алонзо! — скрушно відказала Філ. — Такого я, боюся, не стерпіла б. Але в нього класичний ніс, а для мене страшенною втіхою буде мати чоловіка з носом, який не викликає сімнівів. Бо мій такий непевний. Зараз він формується за гордонівським зразком, але мені лячно, що з віком він може перебрати й бернівських рис. Я щодня оглядаю його дуже прискіпливо, щоб пересвідчитися, що він і досі гордонівський. Моя мама з Бернів, і в неї щонайбернівський з усіх бернівських носів. Бачили б ви його. А я так люблю гарні носи! У тебе, Енн, страшенно гарний ніс. І ніс Алонзо майже схилив мене до вибору на його користь. Але ж Алонзо! Ні, я так і не обрала. Якби із женихами можна було, як із капелюшками — поставити поруч, заплющити очі й штрикнути шпилькою, — усе було б набагато простіше.

— А як Алек та Алонзо поставилися до твого від’їзду? — допитувалася Прісцилла.

— О, вони досі не полишили надій. Я сказала, що їм доведеться почекати, доки я прийму рішення. І вони готові чекати. Бачте, вони просто обожнюють мене. А я тим часом веселитимуся. Сподіваюся, у Редмонді я матиму силу-силенну кавалерів, бо інакше мені буде так нудно. А вам не здається, що всі першокурсники тут страхітливо потворні? Гарний мені трапився між них лише один. Але він пішов, доки ви з’явилися. Його товариш кликав його Гілбертом. У цього товариша очі отакі банькаті. А куди це ви, дівчата? Хіба вже йдете?

— Мусимо, — доволі холодно відказала Енн. — Уже пізно, а в мене є ще робота.

— Але ж ви прийдете ще якось до мене, так? — запитала Філіппа, підводячись й обіймаючи їх обох. — І мені дозвольте приходити. Я хочу з вами дружити. Ви мені дуже сподобалися. Вам же ще не зовсім набридла моя легковажність, правда?

— Не зовсім, — засміялася Енн, сердечно обіймаючи Філіппу у відповідь.

— Бо я ж нітрохи не така дурна, якою здаюся. Приймайте Філіппу Гордон, якою створив її Господь, із усіма вадами — і будьте певні, вона вам сподобається. Як гарно тут, на цвинтарі, еге ж? Я б хотіла, щоби й мене тут поховали. А цієї могили я не бачила — оцієї, із залізною огорожею, — гляньте, дівчата! На камені напис, що це могила мічмана, котрий загинув у битві між «Шенноном» та «Чесапіком».[13] Подумайте лиш!

Енн зупинилася біля огорожі, розглядаючи потрощений витертий надгробок. Серце її затріпотіло від раптового хвилювання. Старий цвинтар попід шатром дерев, із довгими рядами тіней, зник із-перед її очей. Натомість бачила вона кінгспортську гавань майже за сотню років перед тим. Поволі з туману виринув величний фрегат з осяйним англійським «прапором-метеором». Позаду виднів іще один — і на палубі його лежала, завинута у свій зірковий прапор, непорушна фігура — тіло відважного капітана Лоренса. Рука часу перегорнула сторінки, і ось уже затокою тріумфально пливе «Шеннон», ведучи за собою переможений «Чесапік».

— Повернися, Енн, повернися, — сміючись тягла її за руку Філіппа. — Ти за сотню років від нас. Повернися!

Енн підкорилася, зітхнувши, із мрійливим блиском в очах.

— Я завжди любила цю стару історію, — відповіла вона, — і хоч перемогу в тій битві здобули англійці, я люблю її через хороброго загиблого командира. Ця могила мовби наближає ту битву до нас і робить її такою реальною. Цьому бідолашному мічману було всього вісімнадцять років. Він загинув «від тяжких ран, котрі дістав у запеклій борні», як сказано тут, в епітафії. Такої лиш може бажати солдат.

Перш ніж піти, Енн відколола від сукні букетик невеличких бузкових стокроток і обережно поклала на могилу хлопця, полеглого у великій морській дуелі.

— То що скажеш про нашу нову приятельку? — запитала Прісцилла, коли Філ пішла.

— Мені вона сподобалася. Є в ній щось чарівне, попри всі її безумні вигадки. Я вірю, що вона, як сама каже, нітрохи не така дурна, якою здається. Миле, зворушливе дитя. Навіть не знаю, чи вона колись виросте.

— І мені вона сподобалася, — упевнено проказала Прісцилла. — Хоч і говорить про хлопців не менше за Рубі Джилліс. Але Рубі мене дратувала чи й викликала нудоту, проте з Філ хотілося хіба щиро посміятися. Чому так?

— Вони дуже різні, — замислено відповіла Енн. — Рубі, я думаю, чинить свідомо: бавиться в кохання й закоханість. Та ще, коли хизується своїми женихами, відчуваєш, як вона хоче тобі дошкулити, що в тебе їх не так багато. Філ же про своїх женихів говорить, як про добрих друзів. Вона справді вважає хлопців своїми друзями, любить, коли вони крутяться довкола неї десятками, любить бути в центрі уваги, і хоче, щоб її всі любили. Навіть Алек та Алонзо — тепер я завжди буду згадувати ці два імені разом — для неї, мов двоє товаришів, які хочуть, щоб вона все життя з ними гралася. Я рада, що ми познайомилися з нею, і рада, що побували на старому цвинтарі. Здається, нині я пустила крихітний корінець у кінгспортську землю. Сподіваюся, це так і є. Не люблю почуватися пересадженою.

Розділ 5

ЛИСТИ З ДОМУ

[13] Битва в Бостонській затоці, що відбулася 1 червня 1813 p., упродовж англо-американської «війни 1812 року». Участь у ній брали британський і американський кораблі — «Шеннон» та фрегат «Чесапік».