Енн із Острова Принца Едварда: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Усім дівчатам з усього світу, котрі хотіли «більше дізнатися про Енн»

Розділ 1

ТІНЬ ЗМІН

— «Жнива минули, скінчилось літо»,[1] — процитувала Енн Ширлі, замріяно споглядаючи скошені поля. Удвох із Діаною Баррі вони збирали яблука в саду Зелених Дахів — а тепер присіли відпочити в сонячному закутку, де невагомі зграйки будякових насінин пливли повз них на крилах вітру, досі по-літньому свіжо налитого ароматами папороті з Лісу Привидів.

Та все довкола вже свідчило про осінь. Звіддалік чувся глухий морський прибій, поля, зарослі на межах золотушником, стояли голі й сухі, у долині коло струмка багряніли айстри, а Озеро Осяйних Вод мерехтіло попід небом синє-синє — і не була то ані мінлива блакить весни, ані бліда голубінь літа. То була ясна, прозора, непорушна синява — мовби вода облишила примхливу гру емоцій та почуттів і поринула в спокійну задуму, якої не могли сколихнути пусті легковажні мрії.

— Гарне було літо, — усміхнулася Діана, крутячи новенького перстеника на лівій руці. — І весілля панни Лаванди стало йому чудовим підсумком. Мабуть, пан та пані Ірвінг зараз біля Тихого океану.

— Здається, вони поїхали так давно, що за цей час могли вже об’їхати цілий світ, — зітхнула Енн. — Не віриться, що вони лише тиждень тому побралися. Тут стільки змін. Пан та пані Аллан теж поїхали. Якою пусткою здається їхній дім із замкненими віконницями! Вчора я проминала його — і мене охопило відчуття, наче всі, хто жив там, померли.

— Не буде в нас більше такого пастора, як пан Аллан, — мовила Діана з похмурою затятістю. — Цілу зиму доведеться слухати всіляких тимчасових заступників, а щодва тижні взагалі ніхто не приїздитиме. І ви з Гілбертом поїдете — тут буде так нудно.

— Зате лишиться Фред, — лукаво нагадала Енн.

— Коли пані Лінд переїде в Зелені Дахи? — поцікавилася Діана так, мовби й не чула останніх її слів.

— Завтра. Я й тішуся — та це ще одна зміна. Учора ми з Маріллою винесли все з кімнати для гостей — і знаєш, мені було так прикро. Дурниця, звісно — але це здавалося святотатством. Ця кімната завжди була для мене, мов храм. Колись я вважала її найпрекраснішою у світі. Пам’ятаєш, як розпачливо мені хотілося переночувати в кімнаті для гостей — та тільки не в Зелених Дахах, о ні! Мене б охопив такий трепет, що я би й повік не стулила. Я навіть пройти тією кімнатою не могла, коли Марілла веліла принести звідти щось — хіба тихенько скрадалася навшпиньках, затамувавши подих, наче в церкві, і таке полегшення відчувала, коли виходила геть. Там обабіч дзеркала висіли портрети Джорджа Вайтфілда[2] та герцога Веллінгтонського[3] — як суворо вони дивилися на мене ввесь час, поки я там була, надто коли зважувалася глянути в тамтешнє дзеркало, єдине в усьому домі, що не спотворювало мого лиця. Я щоразу чудувалася, як то Марілла не боїться там прибирати. А тепер ми її не лише прибрали, а й геть оголили. Герцог і Джордж Вайтфілд опинилися нагорі, у вигнанні. «Так минає слава світова», — засміялася Енн, хоча в усмішці її було знати й нотку жалю. Гірко бачити, як руйнуються наші давні святині, хай навіть ми їх уже й переросли.

— Тут буде так самотньо без тебе, — чи не всоте простогнала Діана. — І ти їдеш уже наступного тижня!

— Але доти ми будемо разом, — жваво заперечила Енн. — Не дозволяймо наступному тижню псувати нам радість цього. Мені й самій тяжко думати про від’їзд — ми ж із домом такі добрі друзі. І ти ще кажеш про самотність! Це я мушу журитися. У тебе тут лишаться всі твої давні приятелі — і Фред! А я буду серед чужих, де не знатиму ані душі.

— Окрім Гілберта й Чарлі Слоуна! — відповіла Діана, дражнячи Енн її власним лукаво-багатозначним виразом.

— Звісно, мене дуже втішить присутність Чарлі Слоуна, — скептично озвалася Енн, і дві безтурботні панночки зайшлися веселим сміхом. Діана чудово знала, якої думки Енн про Чарлі Слоуна, та попри незліченні сердечні розмови, так і не довідалася, якої ж думки Енн про Гілберта Блайта. Утім, цього не знала й сама Енн.

— Хлопці, здається, житимуть на іншій околиці Кінгспорта, — вела далі Енн. — Я тішуся, що їду до Редмонду й певна, що за якийсь час полюблю його — та для цього потрібен не один тиждень. Навіть додому я не зможу приїздити по суботах, як було в семінарії. А до Різдва ще мовби ціла тисяча років.

— Усе змінюється — чи скоро зміниться, — тужливо проказала Діана. — Тепер ніщо вже не буде таке, як раніше, Енн.

— Так, ми підемо різними шляхами, — замислено мовила Енн. — Це неминуче. Як ти гадаєш, Діано, бути дорослими справді так гарно, як здавалося нам у дитинстві?

— Не знаю. У дечому — звісно, так, — відказала Діана, знову гладячи перстеника з усмішкою, від якої Енн почувалася дивовижно самотньою й недосвідченою, — але й дивно теж. Іноді я цього дуже лякаюся, і тоді все ладна віддати, щоб знову стати маленькою дівчинкою.

— Колись ми, напевно, звикнемо бути дорослими, — життєрадісно відповіла Енн. — І згодом несподіванок у цьому для нас поменшає — хоч мені видається, що саме несподіванки й роблять життя цікавим. Нам зараз по вісімнадцять, Діано; а ще за два роки буде двадцять. У десять років я гадала, що двадцять — це хоч і рання, а вже старість. Скоро ти будеш поважною матроною середніх літ, а я — веселою старою панною, тітонькою Енн, що зрідка приїздитиме в гості. Мила Ді, ти ж матимеш куточок для мене, правда? Не гостьову кімнату, звісно, — старим паннам не личить зазіхати на таке, — я буду смиренна, мов Урія Гіп,[4] і цілком удовольнюся комірчиною біля вітальні чи маленькою верандою.

— Не кажи дурниць, Енн, — засміялася Діана. — Ти вийдеш заміж за розкішного й заможного красеня — і жодна гостьова кімната в Ейвонлі не буде гідна тебе. І тоді ти почнеш гнути кирпу перед усіма своїми давніми друзями.

— Боюся, коли почну гнути кирпу, це зіпсує мого носа, хоча він у мене й доволі гарний, — мовила Енн, погладжуючи цю витончену частину свого обличчя. — Небагато в мене гарних рис, щоб я могла безжурно псувати ті, що маю, — тож навіть якщо я вийду за короля з Людожерських Островів — даю тобі слово, Діано, що перед тобою кирпу не гнутиму.

Так сміючись дівчата й розпрощалися — Діана пішла додому, у Садовий Схил, а Енн — на пошту. Там чекав на неї лист, отож, коли Гілберт Блайт перестрів дівчину на містку через Озеро Осяйних Вод, лице їй випромінювало радість.

— Прісцилла Грант теж їде до Редмонду! — вигукнула Енн. — Хіба не чудово? Я цього сподівалася, та сама вона була непевна, чи дозволить їй батько. Але він таки дозволив, і ми житимемо разом. Тепер я можу виступити під хоругвою проти цілого війська — чи то фаланги редмондських професорів, — бо зі мною буде такий друг як Прісцилла.

— Нам буде добре в Кінгспорті, — сказав Гілберт. — Я чув, що це затишне старе містечко, а в ньому — дуже гарний природний парк. Кажуть, там розкішні краєвиди.

— Невже там буде… може бути… краще, ніж тут? — прошепотіла Енн, роззираючись довкола ніжним, захопленим поглядом того, хто довіку вважає рідний дім найпрекраснішим місцем у світі — байдуже, які чарівні краї лежать попід чужими далекими зорями.

Вони стояли біля поруччя на містку, впиваючись красою густих сутінків, достоту там, де Енн була видерлася на палю із човна, у якому пливла до Камелоту безталанна лілейна діва. Небо на заході ще ніжно багряніло під останнім доторком сонця, та з іншого боку сходив місяць, і вода в його світлі мерехтіла казковим сріблястим безрухом. Двоє юних істот поринули в солодкі чарівливо-тонкі спогади.

— Ти така мовчазна, — сказав зрештою Гілберт.

— Я боюся говорити — і навіть поворухнутися, щоб не розвіялася зненацька ця дивовижна тиша й краса, — видихнула Енн.

Раптом Гілберт поклав долоню на тонку білу руку, що спочивала на поручні містка. Карі очі його потемніли, а досі хлопчачі вуста розкрилися, готові вимовити слова про мрію та сподівання, що буяли в його душі. Проте Енн висмикнула руку й швидко відвернулася. Чари сутінків розвіялися для неї.

— Мушу йти додому, — вдавано байдуже кинула вона. — У Марілли нині болить голова, а двійнята напевне вже втнули якусь страхітливу шкоду. Не слід було мені стільки гуляти.

[1] Єремії, 8:20, цит. за пер. І. Хоменка (тут і далі — прим. перекл.).

[2] Джордж Вайтфілд — англійський проповідник, один із засновників руху євангелістів і зокрема методистської церкви.

[3] Артур Велслі, перший герцог Веллінгтонський — англійський полководець і державний діяч, 25-й і 28-й прем’єр-міністр Великої Британії.

[4] Персонаж роману Чарльза Діккенса «Девід Коперфілд», лицемір, що повсякчас наголошував на своїй смиренності.