Енн із Острова Принца Едварда: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Марілла кивнула. Сторонньому слухачеві твердження, що Слоуни — це Слоуни, здалося б не вельми ясним, але вона зрозуміла. Така родина є в кожнім селі — вони добрі, чесні, шановані люди, та все ж вони Слоуни, і ними лишаться, навіть коли заговорять мовою янголів.

Тим часом Енн і Гілберт, блаженно несвідомі того, що їхнє майбутнє вже наперед визначила пані Лінд, поволі брели між тіней Лісу Привидів. Позаду, під високим блідим блакитно-рожевим небом у бурштиновім світлі вечірнього сонця, ніжилися викошені пагорби. Віддалік мерехтіли побронзовілі соснові ліси, а їхні довгі тіні смугами лягали на верхні луки. А для Енн із Гілбертом виспівував між ялинового гілляччя легкий грайливий вітерець, і було в тій пісні чути нотку осінньої прохолоди.

— Тепер це справжній Ліс Привидів, бо тут живуть давні спогади, — мовила Енн, нахилившись, щоб зірвати гілочку папороті, восково-поблідлу від перших заморозків. — Тут наче й дотепер бавляться малі Діана та Енн — сидять у сутінках побіля Джерела Дріад, часом перестрівають котрогось із духів. Знаєш, я ж досі надвечір не можу пройти цією стежиною й не здригнутися від колишнього дитячого страху. Ми вигадали одного найстрашнішого духа: то був привид замордованої дитини, котрий стиха підкрадався й торкався холодними пальцями твоєї руки. Мушу зізнатися, я й нині мимохіть уявляю його тихі, скрадливі кроки за спиною, коли доводиться бувати тут затемна. Не боюся ні дами в білому, ні безголового чоловіка, ні скелетів — але цієї дитини краще б ніколи нам не уявляти. Як сердилися тоді Марілла й пані Баррі, — сміючись договорила Енн.

Ліс, що оточував верхню частину болота, був там і тут розітнутий багряними просіками, де тріпотіло на гіллі павутиння бабиного літа. Поза темними склепіннями кривулястих смерек та облямованою кленами й зігрітою сонцем долиною було те «дещо», яке шукав Гілберт.

— Ось і вона, — вдоволено мовив хлопець.

— Яблуня… тут! — радісно вигукнула Енн.

— Так, справжня яблуня з яблуками — тут, поміж буків та сосон, за милю від усіх найближчих садів. Я знайшов її навесні, всю в білім цвіті, то й вирішив прийти восени й подивитися, чи вродять яблука. А вродили — бачиш, як рясно. І такі гарні: рудуваті й червонобокі. А зазвичай на таких дичках плоди вдаються зелені й миршаві.

— Вона, мабуть, виросла тут багато років тому з випадкового насіннячка, — замріяно відповіла Енн. — І як розквітла й зміцніла, сама серед чужих, уперта й відважна.

— А ось повалене дерево, і на ньому — подушка з моху. Сідай, Енн. Буде тобі справдешній лісовий трон. А я полізу по яблука. Вони так високо ростуть — адже дерево мусило пнутися вгору, до сонця.

Яблука пречудово їм засмакували. Попід рудуватою шкіркою виявився в них білісінький м’якуш із тоненькими червоними прожилками, а крім звичного яблучного смаку, мали вони ще й присмак — тонкий, лісовий, якого не має жоден садовий плід.

— Певне, навіть фатальне райське яблуко не могло бути смачніше, — мовила Енн. — Але нам час вертатися додому. Щойно три хвилини тому сіло сонце — а онде вже й місяць зійшов. Шкода, що ми не помітили, як це сталося. Але таких митей ніколи не вдається завважити.

— Ходімо Стежиною Закоханих, довкруж болота. Енн, ти досі сердита, як тоді, коли ми щойно вийшли?

— Ні. Ці яблука були, мов манна небесна для голодної душі. Я відчуваю, що полюблю Редмонд і проведу там чотири дивовижних роки.

— А що буде потім — після цих чотирьох років?

— Новий поворот на шляху, — безтурботно відказала Енн. — Не знаю, що виявиться за ним, та й не хочу знати. Краще взагалі про це не думати.

Стежина Закоханих була того вечора дуже гарна й спокійна. Повітря над нею загадково мерехтіло в блідавому місячному сяйві. Енн і Гілберт ішли в приємній, погідній тиші; ішли мовчки, не промовляючи ні слова.

«Якби ж Гілберт завжди був такий, як сьогодні. Тоді все було б так просто й хороше», — міркувала Енн.

Гілберт дивився на Енн, котра йшла побіля нього. Струнка й витончена, у світлій сукні, вона нагадувала йому білий ірис.

«Чи зможе вона бодай колись покохати мене?» — думав він із раптовим гострим болем зневіри.

Розділ 3

ЗУСТРІЧ І ПРОЩАННЯ

Чарлі Слоун, Гілберт Блайт та Енн Ширлі поїхали з Ейвонлі рано-вранці в понеділок. Енн сподівалася гарної сонячної погоди. Діана мала відвезти її на станцію, тож дівчата воліли тішитися цій останній мандрівці. Та в неділю надвечір, коли Енн укладалася спати, довкола Зелених Дахів стугонів східний вітер, що його зловісне пророцтво здійснилося вранці. Вона прокинулася й побачила, як дощові краплі стукотять їй у вікно і вкривають сіру поверхню ставка широкими круглими брижами; пагорбів і моря було не видно за пеленою туману, і цілий світ здавався тоскним і похмурим. Вдягалася Енн у темній світанковій сірості, бо ж виїхати належало рано, щоби встигнути на поїзд, який прибував у Шарлоттаун до потрібного пароплава, і сльози набігали їй на очі попри всі зусилля, яких вона докладала в боротьбі з ними. Вона покидала такий дорогий серцю дім, і щось підказувало їй, що це прощання назавжди. Тепер він буде їй лише тимчасовим прихистком. Колишнє життя вже не повернеться, бо ж приїздити сюди на канікули — це не те саме, що жити тут. А все було їй таке рідне: і ця біла кімнатка, святилище дівочих мрій, і старенька Снігова Королева за вікном, і струмок у долині, і Джерело Дріад, і Ліс Привидів, і Стежина Закоханих — усі незліченні милі місця, де лишалися давні спогади. Чи зможе ж вона бути щаслива деінде?

Сніданок у Зелених Дахах був того ранку сумний. Деві, мабуть, уперше в житті не міг їсти і, нікого не соромлячись, ридав над тарілкою каші. Усі інші теж не виявляли апетиту — окрім Дори, котра незворушно наминала свою порцію. Вона, мов безсмертна розважлива Шарлотта, що «скибку все мастила маслом», коли загиблого Вертера несли повз її дім на віконниці,[7] належала до числа тих блаженних, яких ніщо й ніколи не може схвилювати по-справжньому. Дору, навіть восьмирічну, було геть непросто зворушити. Їй певне було шкода, що Енн їде із Зелених Дахів, та чи могло це відвернути її від яйця-пашот на грінці? Нізащо. І, побачивши, що Деві не здатен проковтнути ні шматочка, вона з’їла і його грінку теж.

У належну годину з конем та бричкою з’явилася Діана; її рум’яне лице сяяло над плащем. Отож, настав час прощатися. Пані Лінд вийшла зі своєї кімнати, міцно обійняла Енн і застерегла, що головне за будь-яких обставин — дбати про здоров’я. Сувора Марілла без сліз легенько цмокнула Енн у щоку й висловила сподівання одержати від неї звістку, щойно дівчина облаштується в Кінгспорті. Сторонньому споглядачу могло б видатися, буцім вона геть не переймається від’їздом Енн, якби він тільки зненацька не зазирнув їй в очі. Дора з бундючним виглядом поцілувала Енн і для годиться витиснула з очей дві сльозинки, проте Деві, що плакав на ґанку, відколи всі підвелися з-за стола, геть відмовився прощатись. Побачивши, що Енн іде до нього, він підхопився, рвонув нагору й замкнувся в шафі, відмовляючись звідти вилазити. Його приглушені ридання були останніми звуками, що чула Енн, від’їжджаючи від Зелених Дахів.

Дощ періщив безугавно, поки дівчата їхали до Брайт Рівер. Прибути належало туди, бо шарлоттаунський поїзд не зупинявся на станції в Кармоді. Чарлі й Гілберт уже чекали на платформі, а поїзд давав сигнал відправлення. В останню мить Енн устигла купити собі квиток і багажну квитанцію, хапливо попрощатися з Діаною й ускочити до вагона. Вона хотіла повернутися разом з Діаною в Ейвонлі й знала, як немилосердно тужитиме за домом. Якби то хоч цей нудний дощ не лляв — так, наче цілий світ журиться за літом і втраченими радощами! Не тішила навіть присутність Гілберта, бо ж поряд стовбичив і Чарлі, «слоунуватість» якого вдавалося терпіти лише в гарну погоду, та коли йшов дощ, вона була просто нестерпна.

Проте, щойно пароплав вийшов із шарлоттаунської гавані, усе змінилося на краще. Дощ поступився місцем сонцю, котре, визираючи з-поміж хмар, щедро вихлюпувало золоте сяйво, запалюючи сіре море мідно-багряними відблисками й підсвічуючи туман, за яким зникли червоні береги острова. Усе це пророкувало світлу й погожу днину. До того ж, Чарлі Слоуна невдовзі здолав такий сильний напад морської хвороби, що він мусив спуститися в каюту, покинувши Енн і Гілберта на палубі самих.

«Добре, що всі Слоуни знемагають від морської хвороби на пароплавах, — безжально подумала Енн. — Я не змогла б „востаннє глянути на землю прабатьків“, якби поряд стояв Чарлі, удаючи, буцім теж сентиментально її споглядає».

— От і поїхали, — несентиментально завважив Гілберт.

— Так, я почуваюся, мов Чайльд Гарольд, хоч дивлюся й не на «рідний берег», — відказала Енн, щосили кліпаючи великими сірими очима. — Я ж народилася в Новій Шотландії. Але справжня рідна земля, напевне, — та, яку любиш найбільше, і для мене це старий добрий Острів Принца Едварда. Я вже не вірю, що не завжди жила тут. Одинадцять років, що минули, доки я сюди приїхала, видаються мені страшним сном. Сім років тому я так само припливла сюди на кораблі з Гоуптона, разом з пані Спенсер. Як зараз бачу себе, у тій жахливій старій шерстяній сукенці й полинялому капелюшку. Так цікаво було розглядати палуби й каюти. Гарний був вечір. Як тоді сяяли попід сонцем червоні береги острова! А тепер я знов перетинаю цю протоку. Ох, Гілберте, я так надіюся, що полюблю Кінгспорт і Редмонд, і так боюся, що цього не станеться!

— Куди поділася твоя життєрадісна філософія, Енн?

— Її цілком затопила велетенська всевладна хвиля самотності й туги за домом. Три роки я мріяла поїхати в Редмонд, а тепер їду — і вже не хочу цього! Та байдуже. Я знов буду веселою і життєрадісною, коли як слід поплачу. Я мушу виплакатися, та із цим доведеться зачекати, аж поки ввечері опинюся в ліжку в якомусь пансіоні. І тоді знову стану колишньою Енн. Цікаво, чи Деві вже виліз із шафи?

[7] Посилання на вірш В. Теккерея «Страждання Вертера» (Sorrows of Werther) — пародію на сюжет роману Й.-В. Гете «Страждання юного Вертера».