Енн із Острова Принца Едварда: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Утім, очі вона так і лишила розплющеними, бо приводів для цього на цвинтарі не бракувало. Дівчата пройшли крізь вхідні ворота попід простою масивною кам’яною аркою, увінчаною великим англійським левом.

процитувала Енн, із трепетом дивлячись на лева.

На тінистому, прохолодному, зеленому цвинтарі радісно шурхотіли вітерці. Дівчата блукали довгими порослими травою стежками, читаючи химерні, пишні написи на могильних плитах, вирізьблені в тому столітті, коли вільного часу люди мали більше, ніж тепер.

— «Тут лежить прах Альберта Крофорда, есквайра, — прочитала Енн на понівеченій сірій плиті, — що багато років обіймав пост начальника артилерії Його Величності в Кінгспорті. Він служив у армії до підписання мирної угоди 1763 року, опісля чого вийшов у відставку через кволе здоров’я. Він був відважним офіцером, найкращим із чоловіків, найкращим із батьків, найкращим із друзів. Спочив 29 жовтня 1792 року у віці 84 літ». О, Пріссі, це чудово! Тут справді багато простору для уяви. Скільки пригод було, напевне, у такому житті! А щодо його людських чеснот — то другого такого велемовного панегірика в цілому світі не відшукати, я певна. Цікаво, чи казали вони йому за життя, що він був найкращим із батьків, чоловіків та друзів?

— А ось іще одна, — відповіла Прісцилла. — Слухай. «Пам’яті Александра Росса, що спочив 22 вересня 1840 року у віці 43 літ. Нехай цей надгробок послужить даниною любові тієї, кому впродовж 27 років він був вірним слугою, для кого був другом, гідним найглибшої довіри й ніжності».

— Яка гарна епітафія, — замислено мовила Енн. — Годі й бажати кращої. Усі ми певним чином — слуги, і коли те, що ми вірні, можна щиро вирізьбити на нашому надгробку, то й додавати вже нічого не треба. А ось маленька сіра і така сумна плита — «Пам’яті наймилішої дитини». І ще одна — «Пам’яті того, хто похований деінде». Цікаво, де та незнана могила? Еге ж, Пріс, нинішні цвинтарі ніколи не будуть такі цікаві, як цей. Ти правду казала — я сюди незрідка зазиратиму. Я вже люблю це місце. Бачу, ми тут не самі: онде наприкінці алеї дівчина.

— Так, і, здається, це та сама дівчина, що її ми бачили зранку в Редмонді. Я дивлюся на неї вже п’ять хвилин. Точнісінько півдюжини разів вона мовби поривалася підійти до нас, і щоразу спинялася на півдорозі. Чи то страшенно сором’язлива, чи то має нечисте сумління. Ходімо, познайомимося з нею. Мені здається, на цвинтарі це буде легше, ніж у коледжі.

І дівчата рушили довгою трав’янистою алеєю до незнайомки, що сиділа на сірій плиті попід велетенською вербою. Була вона й справді вродлива — живою, незвичною, чарівливою вродою. Коси мала каштанові й гладенькі, мов шовк, а круглі щічки її вкривав легкий рівний рум’янець. Над великими оксамитово-карими очима були в неї чорні широкі брови з дивно загнутими кінчиками, а червоно-рожеві вуста вигиналися химерно й вередливо. Був на ній елегантний коричневий костюм; на ногах видніли модні туфельки, а капелюшок із темно-рожевої соломи, прикрашений золотаво-коричневими маками, невловно й беззаперечно свідчив, що це — витвір справжнього митця своєї справи. Зненацька Прісциллу боляче шпигнуло усвідомлення, що її власний капелюшок виготовила сільська модистка, Енн тим часом стривожено міркувала, чи не здається блузка, яку вона сама пошила, а пані Лінд підігнала їй по фігурі, простацькою та сільською поряд із вишуканим убранням незнайомки. На мить обом дівчатам закортіло піти геть.

А проте обидві вони вже підходили до сірої плити. Тікати було пізно, бо ж кароока дівчина, очевидно, виснувавши, що вони йдуть до неї, підвелася і, простягнувши руку, ступила вперед, усміхаючись весело й дружньо, — і не було в тій усмішці знати ані тіні нечистого сумління чи сором’язливості.

— Я так хотіла довідатися, хто ці двоє дівчат, — радісно вигукнула вона. — Просто до смерті хотіла. Я бачила вас уранці в Редмонді. Там було жахливо, еге ж? Я навіть пошкодувала, що не лишилася вдома й не вийшла заміж.

Від цієї несподіваної заяви Енн і Прісцилла щиро й невимушено розсміялися. Засміялася слідом за ними й кароока дівчина.

— Це правда. Адже я могла вийти заміж. Ну ж бо, сядьмо на оцій плиті — і познайомимось. Це буде неважко. Я знаю, ми будемо дуже одна одну любити — і я вже знала це, щойно побачила вас уранці в Редмонді. Як мені хотілося підійти й обійняти вас!

— Чому ж ти не підійшла? — запитала Прісцилла.

— Бо просто не могла зважитись. Я ніколи й ні на що не можу сама зважитись і завжди від цього мучуся. Варто лиш мені зробити вибір, як усім єством я починаю відчувати, що правильним буде геть інше. Страшне лихо — але така вже я народилася, і марно винуватити мене за це, як то робить дехто. Тому я й не наважилася підійти й заговорити з вами, хоча дуже страшенно хотіла.

— Ми думали, що ти соромишся, — мовила Енн.

— О ні, люба, ні. Сором’язливість не належить до вад — чи то чеснот Філіппи Гордон, або ж, коротше, просто Філ. Будь ласка, кличте мене Філ. А вас як звуть?

— Це Прісцилла Грант, — показала на подругу Енн.

— А це — Енн Ширлі, — так само вчинила Прісцилла.

— І ми обидві з Острова Принца Едварда, — одноголосно повідомили дівчата.

— А я з Болінброка, що в Новій Шотландії, — відповіла Філіппа.

— З Болінброка! — вигукнула Енн. — Я ж саме там народилася.

— Правда? Тоді ти теж «синьоноса».[11]

— Ні, — відказала Енн. — Хтось — здається, Ден О’Коннелл,[12] — писав, що не конче той, хто народиться в стайні, буде конем. Я питома острів’янка.

— Нехай. Все одно я рада, що ти народилася в Болінброку. Це робить нас мовби землячками, еге ж? Я тішуся, бо тепер, коли звірятиму тобі свої таємниці, не почуватимуся так, наче все розповідаю чужинці. А мені доведеться їх тобі звіряти. Я не вмію берегти таємниці — і старатися годі. Це найгірша з моїх вад — і ще нерішучість, як я вже казала. Ви не повірите, та сьогодні зо півгодини я не могла вибрати, в якому капелюшку йти сюди — сюди, на цвинтар! Спершу хотіла в коричневому з пером, та коли наділа його — подумала, що цей рожевий пасуватиме краще. А приколола його, — і тоді коричневий мені сподобався більше. І врешті-решт я поклала їх обидва на ліжко, заплющила очі й штрикнула шпилькою навмання. Влучила в рожевий, то й пішла в ньому. Він мені личить, правда? Скажіть, що ви думаєте про мою зовнішність?

На цю наївну, проте цілком серйозну вимогу Прісцилла знов розсміялася. Енн, утім, поривчасто стиснувши руку Філіппи, відповіла:

— Ще вранці ми подумали, що ти — одна з найгарніших дівчат в усьому Редмонді.

Вигнуті вуста Філіппи розквітли чарівливою нерівною усмішкою, що відкрила дрібні білосніжні зуби.

— Я теж так подумала, — пролунала ще одна дивовижна заява, — та все ж хотіла, щоб хтось мене в цьому підтримав. Бо сама я не маю певності навіть щодо власної вроди. Вирішу, бува, що я гарна, аж тут-таки й почну картатися, що насправді все зовсім не так. Та ще в мене є жахлива стара двоюрідна бабуся, котра завжди так тяжко зітхає й каже: «Яке ж гарненьке було дитя. Дивно, як то змінюються діти, коли виростають». Я страшенно люблю своїх тітоньок, але терпіти не можу двоюрідних бабусь. Тому ви, будь ласка, кажіть мені частіше, що я гарна. Це завжди така радість для мене. А я вам, коли схочете, віддячу — я можу це зробити з абсолютно чистим сумлінням.

— Дякую, — засміялася Енн, — та ми із Прісциллою і так певні своєї вроди, і тому ще якихось підтверджень нам не треба. Тож не переймайся.

— Ти смієшся, бо думаєш, що я огидно марнославна, та запевняю тебе — це не так. У мені немає ані краплі марнославства. І я не шкодую компліментів іншим дівчатам, коли вони на те заслуговують. Як добре, що ми з вами познайомились. Я приїхала в суботу, і вже ледь не вмерла, так за домом скучила. Правда ж, це страшне відчуття? Бути в Болінброку славетною особою, а тут стати просто ніким! Часом я так тужила. А де ви живете?

[11] Прізвисько жителів Нової Шотландії, однієї з канадських провінцій. У 1921 році дало назву збудованій там само шхуні Bluenose.

[12] Ден О’Коннелл — ірландський політичний діяч, лідер національного руху.