Пурпурові вітрила (Збірник): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тютюн страшенно міцний; немов олія, що її вилили у стрибучий розрив хвиль, приборкує їхній шал, так і тютюн: угамовуючи роздратування почуттів, він зводить їх на кілька тонів униз; вони звучать плавніше й музичніше. Тим-то туга Ґреєва, втративши, врешті, після кількох люльок наступальне значення, перетворилася на замислену знеохоту. Такий стан тривав іще з годину; коли розвіявся душевний туман, Ґрей отямився, захотів руху й вийшов на палубу. Стояла глупа ніч; за бортом уві сні чорної води дрімали зорі й вогні щоглових ліхтарів. У теплому, наче щока, повітрі щирився запах моря. Ґрей, звівши голову, примружився на золоту жарину зорі; за мить крізь запаморочливість миль увійшла в його зіниці вогненна голка далекої планети. Глухий гомін вечірнього міста долітав до вуха з глибини затоки; часом з вітром чутливою водою залітала берегова фраза, що її ніби кинули на палубі; ясно прозвучавши, згасала вона у рипінні снастей; на баку спалахнув сірник, вихопивши з темряви пальці, круглі очі й вуса. Ґрей свиснув; вогонь люльки зірвався з місця і поплив до нього; незабаром капітан уздрів у пітьмі руки й обличчя вахтового.

— Передай Летиці, — мовив Ґрей, — що він поїде зі мною. Хай прихопить вудочки.

Він спустився у шлюп, де хвилин із десять чекав на Летику; меткий, шахруватий хлопець, зачепивши борт веслами, подав їх Ґреєві; потім спустився сам, приладнав кочети[6] і поклав торбину з харчами на корму. Ґрей сів до стерна.

— Куди скажете пливти, капітане? — спитав Летика, змушуючи човен крутитися на місці правим веслом.

Капітан мовчав. Матрос знав, що вставляти слова в цю мовчанку не випадає, тож, і собі замовкнувши, заходився чимдуж гребти.

Ґрей узяв напрямок на відкрите море, тоді вирішив триматися лівого берега. Йому було однаково, куди пливти. Глухо джеркотіло стерно; бряжчали і хлюпали весла; решта була морем і тишею.

Упродовж дня через людину проходить такий безлік думок, вражень, промов і слів, що все це склало б не один грубезний том. Обличчя дня прибирає певного виразу, та сьогодні Ґрей марно вдивлявся в це обличчя. В його невиразних рисах світилось одне з тих почуттів, яких багато, і які, втім, не мають назви. Хай би як їх не назвали, вони залишаться назавжди поза словами й навіть поняттями, схожі на чари пахощів. Під владою таких почуттів перебував тепер Ґрей; він міг би, щоправда, сказати: «Я чекаю, я бачу, я невдовзі дізнаюся…» — та навіть ці слова були чимось на кшталт окремих креслень, якщо йдеться про архітектурний задум. У цих повівах ще вчувалася потуга світлого збудження.

Там, де вони пливли, ліворуч хвилястим згустком пітьми вимальовувався берег. Над червоними шибками вікон літали іскри з димарів; то була Каперна. Ґрей чув пересвари й гавкіт. Вогні села скидалися на дверцята грубки, пропалені дірочками, крізь які видно охоплений вогнем жар. Праворуч був океан, явний, немов присутність сонної людини. Поминувши Каперну, Ґрей завернув до берега. Тут тихо хлюпав прибій; засвітивши ліхтаря, він угледів ями урвища і його горішні, навислі виступи; це місце йому сподобалось.

— Тут ловитимемо рибу, — сказав Ґрей, плеснувши матроса по плечу.

Матрос щось буркнув у відповідь.

— Уперше плаваю з таким капітаном, — пробурмотів він. — Капітан путящий, та несхожий. З перчиком капітан. Але ж люблю його.

Встромивши весло в мул, він прив’язав до нього човна, й обоє піднялися нагору, деручись по камінцях, які вискакували з-під колін і ліктів. Від урвища тяглися хащі. Пролунало цюкання сокири, якою рубали сухий стовбур; поваливши дерево, Летика розклав багаття на урвищі. Рушили тіні й відбите водою полум’я; пітьма сахнулась, і раптом в ній спалахнули трава й гілля; над вогнищем, перенизане димом, виблискуючи, тремтіло повітря.

Ґрей сів біля вогнища.

— Ану, — сказав він, простягаючи пляшку, — випий, друже Летико, за здоров’я непитущих. Між іншим, ти взяв не хінну, а імбирну.

— Перепрошую, капітане, — відказав матрос, зводячи дух. — Дозвольте, я оцим закушу… — Він відгриз відразу половину курчати й, вийнявши з рота крильце, правив далі: — Я знаю, що ви полюбляєте хінну. Та було темно, а я поспішав. Бачите, імбир, він озлобляє людину. Коли мені, бува, треба поскубтись, я п’ю імбирну.

Поки капітан їв і пив, матрос скоса поглядав на нього, а тоді, не стримавшись, мовив:

— Чи правда, капітане, що, кажуть, ніби родом ви зі шляхетної родини?

— Це нецікаво, Летико. Бери вудочку й лови, як хочеш.

— А ви?

— Я? Не знаю, може. Але… не зараз.

Летика розмотав вудочку, примовляючи віршами, на що він був мастак, на превелике захоплення команди.

— З волосіні та лозини зробив собі я довгого прута, тоді гачок вчепивши, свиснув: оце то красота! — Потім він полоскотав пальцем у бляшанці черв’яків. — В землі возився хробачок, не знав нічого, крім пітьми, а нині втрапив на гачок — з’їдять його соми, — нарешті він пішов собі, співаючи: — Тиха нічка, й оковита. Що, злякались, осетри? Начувайся, рибо сита, — вудить Летика з гори!

Ґрей ліг біля багаття, дивлячись на воду, в якій відбивався вогонь. Він думав, але воля в це не втручалась; в цьому стані думка, розпорошено утримуючи оточення, невиразно розрізняє його; вона мчить, наче кінь у тісному натовпі, чавлячи, розкидаючи й спиняючи; навперемінно до неї приєднуються порожнеча, сум’яття і затримка. Воля блукає в душі речей; од яскравого хвилювання перелітає до таємних натяків; кружляє землею і небом, життєво розмовляє з уявними особами, гасить і прикрашає спогади. У цьому хмаристому русі все живе й опукле, й усе нескладне, наче марення. І часто, зводячи дух, свідомість усміхається, зауважуючи, наприклад, як у розмисли про долю раптом навідується на гостину образ геть зайвий: якась зламана два роки тому лозинка. Так думав біля багаття Ґрей, але був «деінде» — не тут.

Лікоть, на який він спирався, відволожився й затерпнув. Блідо світилися зорі, морок посилювала напруга, що передувала світанкові. Капітана поволі хилило на сон, та він не помічав цього. Ґреєві захотілося пити, й він поліз у торбу, розв’язуючи її вже уві сні. Потому сон відступив від нього; наступні дві години були тягнулися для Ґрея щонайбільше стільки ж, скільки й ті дві секунди, коли його голова лежала на руках. За цей час Летика з’являвся біля вогнища двічі, курив і з цікавості зазирав у роти впійманим рибам — що там? Але там, певна річ, нічогісінько не було.

Прокинувшись, Ґрей на мить забув, як потрапив у цю місцину. З подивом бачив він щасливий блиск ранку, берегове урвище поміж цього гілля й полум’яну синю далечінь; над обрієм, але водночас і над його ногами, висіло ліщинове листя. Під урвищем — здавалося, геть під спиною Ґрея, — хлюпав тихенький приплив. Майнувши з листка, холодним ляпанцем розбіглася по сонному обличчю крапля роси. Він підвівся. Скрізь тріумфувало світло. Холодні головешки багаття чіплялися за життя тонкою цівкою диму. Його запах надавав задоволенню дихати повітрям лісової зелені на справжнє блаженство.

Летики не було; він захопився; він, спітнівши, вудив із захватом запального гравця. Ґрей вийшов із хащ у чагарник, яким були вкриті схили пагорба. Курілася й палала трава; вогкі квіти нагадували дітей, силоміць умитих зимною водою. Зелений світ дихав тьмою-тьмущою крихітних ротів, заважаючи Ґреєві йти поміж своєї бучно-веселої тісноти. Капітан вийшов на вільне повітря, де лежав строкатий трав’яний килим, і вгледів тут приспану дівчину.

Він тихо відхилив рукою гілку й зупинився з відчуттям небезпечної знахідки. Всього за п’ять кроків, скрутившись, підібгавши одну ніжку й випроставши іншу, лежала головою на затишно підгорнутих руках зморена Ассоль. Її волосся зсунулось у безладі; біля шиї розстебнувся ґудзик, відкривши білу ямку; розхристана спідниця відкривала коліна; вії спали на щоці в тіні випнутого ніжного виска, напівзатуленої темною прядкою; мізинець правої руки, який був під головою, загинався до потилиці. Ґрей присів навпочіпки, зазираючи дівчині в обличчя знизу й не підозрюючи, що скидається на Фавна з картини Арнольда Бьокліна.[7] Можливо, за інших обставин Ґрей помітив би цю дівчину лише очима, але тут він інакше побачив її. Все зрушилося, все посміхнулося в ньому. Певна річ, він не знав ні її, ні імені її, ні тим паче чому вона заснула на березі; він був цим вельми потішений. Ґрей любив картини без пояснень і підписів. Враження від такої картини незрівнянно яскравіше; її зміст, не скутий словами, стає безмежним, стверджуючи всі здогади й думки.

Тінь листя підкралася ближче до стовбурів, а Ґрей і далі сидів у тій таки не надто зручній позі. Все спало на дівчині; спало темне волосся, спала сукня і збори сукні; навіть трава поблизу її тіла, здавалося, задрімала, перейнявшись співчуттям. Коли враження набуло повноти, Ґрей увійшов у його теплу підступну хвилю й поплив з нею. Давно вже Летика гукав: «Капітане, де ви?» — але капітан не чув його.

Коли він урешті підвівся, схильність до незвичайного заскочила його зненацька з рішучістю й натхненням розлютованої жінки. Замислено поступаючись їй, Ґрей стягнув з пальця старовинну дорогу каблучку, небезпідставно гадаючи, що в такий спосіб, можливо, підказує життю щось істотне, подібне до орфографії. Він обережно настромив каблучку на маленький мізинець, який білів з-під потилиці. Мізинець нетерпляче заворушився й застиг. Глянувши ще раз на це безтурботне обличчя, Ґрей озирнувся й побачив у кущах високо задерті брови матроса. Летика, роззявивши рота, спостерігав за тим, що робить Ґрей, з таким подивом, з яким, певно, дивився Йона на пащу свого умебльованого кита.

— А, це ти, Летико! — мовив Ґрей. — Поглянь на неї. Красуня, еге ж?

[6] Кочет — гніздо для весла.

[7] Бьоклін Арнольд (1827–1901) — швейцарський маляр, найяскравіший представник символізму. Йдеться про його картину «Фавн підспівує дроздові» (Faun, einer Amselzupfeifend, 1863), що зберігається у новій мюнхенській пінакотеці.