Пурпурові вітрила (Збірник): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Він бреше. Його батько теж брехав; брехала й мати. Таке поріддя. Будьте певні, вона так само здорова, як оце ми з вами. Я з нею розмовляв. Вона сиділа на моєму возі вісімдесят чотири рази чи трохи менше. Коли дівчина йде з міста на парі власних, а я продав вугілля, то хіба ж я не посаджу її. Хай собі сидить. Я кажу, що в неї ясна голова. Це зараз видно. Тобі, Хіне Меннерсу, вона, зрозуміло, не скаже й двох слів. Та я, добродію, у вільній вугільній справі зневажаю суди й пересуди. Вона говорить, як велика, хай балачка її і дивна. Прислухаєшся — наче все те саме, що сказали б і ми з вами, а в неї те саме, проте не зовсім так. От, приміром, якось зайшло діло про її ремесло. «Я тобі ось що скажу, — каже вона і тримається за моє плече, наче муха за дзвіницю, — моя робота не нудна, хіба що раз по раз кортить вигадати щось особливе. Хочу, каже, так умудруватися, щоб у мене на дошці сам плавав човен, гребці гребли б насправжки; тоді вони пристають до берега, припинають човна і як годиться, мов живі, посідають на березі підживитися».

Я, той, зареготав, мені, виходить, смішно зробилось. Я кажу: «Ну, Ассоль, це ж бо таке твоє діло й думки тому в тебе такі, а роздивися круг себе: всі в роботі, наче у бійці». — «Ні, — каже вона, — я знаю, що знаю. Коли рибалка ловить рибу, то певний, що зловить велику рибину, якої ніхто не ловив». — «Ну, а я?» — «А ти? — сміється вона — Ти, певне, коли насипаєш вугілля в кошик, гадаєш, що він зацвіте». Он яке слово вона сказала! Тієї ж хвилі смикнуло мене, скажу щиро, глянути на порожнього кошика, й так мені увійшло у вічі, наче з лозинок поповзли бруньки; луснули ці бруньки, приснуло листя по кошику і пропало. Я трішки протверезів навіть! А Хін Меннерс як не брехне, так не дихне — знаю я його!

Вважаючи, що розмова перейшла в неприховану образу, Меннерс люто блиснув на вугляра очима і сховався за шинквас, звідки гірко поцікавився:

— Накажете щось принести?

— Ні, — сказав Ґрей і поліз по гроші, — ми встаємо й ідемо. Летико, зостанешся тут, повернешся увечері і мовчатимеш. Дізнайся про все, що можна, і передаси мені. Уловив?

— Найдобріший капітане, — мовив Летика з певною фамільярністю, за якою вгадувалася дія рому, — не вловити це може хіба що якийсь глушман.

— Чудово. Запам’ятай також, що в жодному випадку, який може тобі нагодитися, не можна ні казати про мене, ні згадувати навіть моє ім’я. Бувай здоров!

Ґрей вийшов. Відтоді його вже не полишало відчуття неймовірних відкриттів, подібних до іскри в пороховій ступці Бертольда,[8] — один із тих душевних завалів, з-під яких виривається, виграючи, вогонь. Дух негайної дії опанував його. Він схаменувся і зібрав докупи думки, тільки-но сів у човна. Сміючись, він підставив руку долонею догори, жаркому сонцю, як одного разу вчинив це хлопчаком у льоху для вина; потім відчалив і хутко погріб у бік гавані.

IV. Напередодні

В день перед тією дниною й за сім років по тому, як Егль, збирач пісень, розповів дівчинці на березі моря казку про корабель з пурпуровими вітрилами, Ассоль після одного зі своїх щотижневих візитів до іграшкової крамниці повернулася додому збентежена, із сумним обличчям. Свій товар вона принесла назад. Дівчина зажурилася так, що не відразу заговорила, і лише після того як, скинувши оком на стривожене лице Лонгрена, побачила, що він очікує чогось, значно гіршого від дійсності, почала розповідати, водячи пальцем по віконній шибці, поряд з якою вона стала, і неуважливо блукаючи очима по морю.

Господар іграшкової крамниці почав цього разу з того, що розгорнув рахункову книгу й показав дівчині, скільки вони завинили. Вона здригнулася, побачивши солідне тризначне число.

— Оце ви забрали з грудня, — мовив торгівець, — а ось, диви сюди, на скільки продано. — І він тицьнув пальцем у другу цифру, вже з двох знаків. — Жалісно й прикро бачити.

— Я читала на його обличчі, що він грубий і сердитий. Я радо втекла б, та, слово честі, від сорому не мала сил. І він почав казати: «Мені, любонько моя, нема з цього вже ніякої вигоди. Тепер мода на закордонний товар, його по крамницях повно, а ці вироби не беруть». Так він сказав. Він ще багато про що говорив, та я все переплутала й забула. Напевно, він пожалів мене, бо порадив сходити в «Дитячий базар» й «Аладдінову лампу».

Вимовивши найголовніше, дівчина, обернувши голову, боязко глянула на старого. Лонгрен сидів похнюпившись, зціпивши пальці рук між коліньми, на які він сперся ліктями. Відчуваючи погляд, він підніс голову й зітхнув. Переборовши гнітючий настрій, дівчина підбігла до нього, сіла поруч і, просунувши свою легку руку під шкіряний рукав його куртки, сміючись і зазираючи батькові знизу в обличчя, провадила з удаваним пожвавленням:

— Нічого, це все нічого, ти слухай, будь ласка. От я пішла. Ну, заходжу до великої страшенної крамниці: людей там як оселедців у бочці. Мене затовкли, проте я вибралася й підійшла до чорного чоловіка в окулярах. Що я йому казала — нічогісінько не пам’ятаю; врешті-решт посміхнувся він, покопався у моєму кошику, глянув дещо, потім знову замотав, як було, в хустину й віддав назад.

Лонгрен сердито слухав. Він мовби навіч бачив свою отетерілу доньку в заможному натовпі біля прилавка, заваленого коштовним крамом. Акуратний чоловік в окулярах поблажливо пояснив їй, що він зубожіє, коли торгуватиме нехитрими Лонгреновими дрібничками. Недбало й спритно ставив він перед нею на прилавок складні моделі будівель і залізничних мостів; мініатюрні гарненькі автомобільчики, електричні набори, аероплани й двигуни. Все це пахнуло фарбою і школою. За всіма його словами, виходило, що теперішні діти в іграх тільки наслідують дорослих.

Ассоль була в «Аладдіновій лампі» й у двох інших крамницях, але нічого не домоглася. Закінчуючи оповідь, вона зібрала вечерю; попоївши і випивши склянку міцної кави, Лонгрен мовив:

— Раз нам не таланить, то треба шукати. Я, може, знову піду працювати — на «Фіцрой» або «Палермо». Звісно, вони мають слушність, — замислено провадив Лонгрен, думаючи про іграшки. — Тепер діти не граються, а вчаться. Вчаться вони, вчаться й ніяк не почнуть жити. Все воно так, шкода, їй-бо, шкода. Зумієш ти прожити без мене один рейс? Навіть не уявляю, як можна залишити тебе саму.

— Я теж могла би служити разом з тобою, — скажімо, у буфеті.

— Ні! — Лонгрен прицвяхував це слово ударом долоні до столу, аж здригнувся. — Поки я живий, ти служити не будеш. Утім, є час подумати.

Він пригнічено замовк. Ассоль примостилася поруч з ним на ослінчику; він побачив краєчком ока, не обертаючи голови, що вона намагається втішити його, й мало не усміхнувся. Та усміхнутись — означало наполохати і збентежити дівчину. Вона, примовляючи щось собі під ніс, розгладила його закустрану сиву чуприну, поцілувала у вуса і, затуливши кудлаті батькові вуха маленькими тоненькими пальцями, сказала:

— Ну ось, тепер ти не чуєш, що я тебе люблю.

Поки вона опоряджала його, Лонгрен сидів, міцно скулившись, як людина, що боїться дихнути димом, одначе, зачувши її слова, густо зареготав.

— Ти просто душенятко, — лагідно сказав він і, поплескавши дівчину по щоці, пішов на берег глянути на човен.

Ассоль якусь хвилю замислено стояла посеред кімнати, вагаючись поміж бажанням віддатися тихій зажурі й необхідністю перейматися хатніми клопотами; відтак, помивши посуд, вивчила рештки провізії у шафі. Вона не важила й не міряла, проте бачила, що з борошном не дотягти до кінця тижня, що у бляшанці з цукром вже дно видно; пакунки з кавою та чаєм майже порожні; олії нема, і єдине, що, з певною докукою на виняток, веселило око, був мішок картоплі. Потому вона вимила підлогу й сіла строчити шлярку до переробленої зі старого шмаття спідниці, та відразу ж, пригадавши, що крайки тканини лежать за люстром, підійшла до нього й узяла згорток; потім глянула на своє відображення.

За горіховою рамою, у світлій порожнечі віддзеркаленої кімнати стояла тоненька невисока дівчина, вбрана в дешеву білу намітку з рожевими квіточками. На її плечах лежала сіра шовкова косинка. Напівдитяче, у світлій засмазі, обличчя було живе й виразне; гарні, трохи серйозні як на її вік, очі блимали з боязкою зосередженістю глибоких душ. Її неправильне личко могло зворушити тонкою чистотою обрисів; кожен вигин, кожна випнутість цього обличчя, звісно, прийшлися б до речі силі-силенній жіночих облич, але їхня сукупність, стиль був цілковито оригінальний — оригінально гарний; на цьому ми зупинимося. Для всього іншого не знайшлося б слова іншого, ніж «зачарування».

Дівчина в люстрі мимоволі всміхнулася так само, як і Ассоль. В усмішці було доволі суму; помітивши це, вона стривожилася, наче дивилася на сторонню. Вона припала щокою до скла, заплющила очі й тихо погладила люстро там, де було її відображення. Рій неясних, лагідних думок промайнув у ній; вона випросталася, засміялась і, сівши, заходилася шити.

Поки вона шиє, придивимося до неї пильніше — зазирнемо всередину. У ній дві дівчини, дві Ассоль, що перемішалися в чудовній, прегарній неправильності. Одна була донькою матроса, ремісника, який майстрував іграшки, друга правила за живий вірш, з усіма дивами його суголось і образів, з таємницею сусідства слів, у всій взаємності їхніх тіней і світла, які падали з одного на інше. Вона знала життя в межах, поставлених її досвідові, та понад загальні явища бачила відбитий смисл іншого штибу. Так, вдивляючись у предмети, ми помічаємо в них щось не лінійне, та враженням — безумовно людське, і — так само, як людське, — різне. Щось на зразок того, що (коли поталанило) сказали ми цим прикладом, бачила вона ще понад видиме. Без цих тихих завоювань усе просто зрозуміле було чуже її душі. Вона вміла й любила читати, але й у книзі читала переважно поміж рядками, як жила. Несвідомо, дякувати своєрідному натхненню, вона робила на кожному кроці величезну кількість ефірно-тонких відкриттів, несказанних та важливих, як чистота й тепло. Іноді — й це тривало не один день — вона навіть перероджувалася; фізичний опір життя провалювався, наче тиша в ударі лучка; й усе, що вона бачила, чим жила, що було довкруги, оберталось мереживом таємниць в образі повсякдення. Не раз, хвилюючись, йшла дівчина вночі на морський берег, де, дочекавшись світанку, цілком серйозно виглядала корабель з Пурпуровими Вітрилами. Ці хвилини вона мала за щастя; нам важко так піти в казку, їй було б не менш тяжко відбігти її влади й чару.

Іншим часом, міркуючи про все це, вона щиро дивувалася собі, не вірячи, що вірила; усмішкою прощаючи море й сумно переходячи до дійсності, тепер, зсуваючи шлярку, дівчина пригадувала своє життя. Там було чимало нудьги і простоти. Самотність удвох інколи важким каменем лежала їй на серці, та в ній утворилася вже та зморшка внутрішньої полохливості, та страдницька зморшка, з якою не додати й не отримати пожвавлення. З неї глузували, кажучи: «В неї тямки немає», «не при своєму розумі», — вона звикла й до цього болю; дівчина частенько зазнавала образи, після чого їй у грудях щеміло, немов од удару. Як жінку капернські чоловіки обходили її десятою дорогою, проте багато хто підозрював, хоча дико й невиразно, що їй дано більше, ніж іншим, — тільки іншою мовою. Капернці божествили кремезних, здоровецьких жінок із масною шкірою грубих литок і міцних рук; тут загравали до дівок, ляпаючи по спині долонею і штурхаючи, мов на базарі. Ти п цього почуття скидався на немудру простоту ревіння. Ассоль так само пасувала до цього рішучого середовища, як пасувало би людям вишуканого нервового життя товариство примари, якби та вирізнялася усіма чарами Ассунти[9] або ж Аспазії:[10] те, що від любові, — про це тут годі й думати. Так у рівному гудінні солдатської сурми чарівній зажурі скрипки не до снаги вивести суворий полк з-під впливу його прямих ліній. До того, що сказано в цих рядках, дівчина стояла спиною.

[8] Мається на увазі Бертольд Шварц, першовідкривач пороху.

[9] Мається на увазі картина Тіціана «Ассунта».

[10] Аспазія — друга дружина Перікла. За чутками, вирізнялася неабиякою вродою і розумом, а в її домівці полюбляли збиратися філософи, поети, малярі.