Пурпурові вітрила (Збірник): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Весь шматок? — поштиво сумніваючись, спитав гендляр. Та Ґрей мовчки дивився йому в лоба, аж крамар дещо знахабнів. — Якщо так, то скільки метрів?

Ґрей кивнув, просячи заждати, й вирахував олівцем на папері потрібну кількість.

— Дві тисячі метрів, — він із сумнівом оглянув полиці. — Так, щонайбільше дві тисячі.

— Дві? — сказав господар, гарячково підскакуючи, мов підкинутий пружиною. — Тисячі? Метрів? Будь ласка, сідайте, капітане. Чи не бажаєте глянути, капітане, зразки нових тканин? Воля ваша. Ось сірники, ось духмяний тютюнець, будьте ласкаві. Дві тисячі… дві тисячі по… — він сказав ціну, яка стосувалася до справжньої так, як клятьба до простого «так», одначе Ґрей був задоволений, позаяк нізащо не хотів торгуватися.

— Дивовижний, найкращий шовк, — провадив крамар, — товар незрівнянний, тільки в мене знайдете такий.

Коли він урешті зійшов увесь захватом, Ґрей домовився з ним про доставку, взявши на свій кошт видатки, заплатив за рахунком і пішов у супроводі господаря, що вшановував його наче китайського імператора. Тим часом через вулицю від того місця, де була крамниця, мандрівний музика, настроївши віолончель, тихим смичком змусив її промовляти печально й гарно; його побратим, флейтист, засипав спів струн белькотанням горлового свисту; проста пісенька, якою вони наповнили очманілий од спеки двір, долетіла до Ґреєвого вуха, і той одразу ж утямив, що слід робити йому далі. Узагалі всі ці дні він був на тій щасливій висоті духовного зору, з якої виразно помічав усі натяки й підказки дійсності. Почувши звуки, що їх заглушало торохтіння ридванів, він увійшов у центр найважливіших вражень і думок, викликаних, відповідно до його вдачі, цією музикою, вже відчуваючи, чому і як вийде гарно те, що надумав. Поминувши провулок, Ґрей увійшов у домову браму, за якою щойно пройшла музична вистава. На той час музики збиралися йти геть; високий флейтист з виглядом затурканої гідності вдячно махав капелюхом, звертаючись до тих вікон, звідки летіли копійки. Віолончель уже вернулася під пахву свого господаря; той, утираючи спітніле чоло, чекав на флейтиста.

— Чи ба, та це ж ти, Циммере! — сказав йому Ґрей, впізнаючи скрипаля, який вечорами звеселяв своєю пречудовою грою моряків, гостей корчми «Гроші на бочку». — Чого це ти покинув скрипку?

— Високошановний капітане, — самовдоволено заперечив Циммер, — я граю на всьому, що звучить і тріскотить. Замолоду я був музичним блазнем. Тепер мене тягне до мистецтва, і я з горем бачу, що загубив непересічний дар. Тим-то я, мудрий по шкоді, люблю відразу двох: віолу і скрипку. На віолончелі граю вдень, а на скрипці вечорами, себто немовби плачу, ридаю за пропащим талантом. Чи не пригостите винцем, га? Віолончель — це моя Кармен, а скрипка…

— Ассоль, — сказав Ґрей. Циммер не дочув.

— Атож, — кивнув він, — соло на тарілках чи мідних рурках — інша річ. Утім, що мені?! Хай гримасують усілякі блазні від мистецтва — я знаю, що у скрипці й віолончелі завжди спочивають феї.

— А що ховається у моєму «тур-люр-лю»? — підійшовши, спитав флейтист, гінкий паруб’яга з баранячими блакитними очима й білявою бородою. — Ну ж бо, скажи!

— Це дивлячись, скільки ти хильнув зранку. Часом — птах, часом — горілчаний чад. Капітане, це мій компаньйон Дусс. Я казав йому, як ви смітите золотом, коли п’єте, й він заочно закоханий у вас.

— Ще б пак, — сказав Дусс, — я люблю жест і щедрість. Та я хитрий, не вірте моїм огидним лестощам.

— Ну ось що, — сміючись, кинув Ґрей, — часу в мене обмаль, а діло стоїть. Я пропоную вам гарно заробити. Зберіть оркестр, та не з жевжиків з парадними обличчями мерців, які в музичному буквоїдстві або — що ще гірше — в звуковій гастрономії забули про душу музики й тихо мертвлять естради своїми вигадливими шумами, — ні. Зберіть своїх, ті, хто змушує плакати щирі серця кухарок і лакеїв, зберіть своїх бродяг. Море й кохання терпіти не можуть педантів. Я б залюбки посидів з вами й навіть не за одною пляхою, але треба йти. У мене сила-силенна роботи. Візьміть оце і пропийте за літеру «А». Якщо вам до вподоби моя пропозиція, приїздіть під вечір на «Секрет». Він стоїть неподалік від головної дамби.

— Згода! — вигукнув Циммер, знаючи, що Ґрей платить, мов цар. — Дуссе, вклонися, скажи «так» і крути капелюхом на радощах! Капітан Ґрей вирішив одружитись!

— Отож бо, — просто сказав Ґрей. — Усі подробиці я вам повідомлю на «Секреті». А ви…

— За літеру «А»! — Дусс, пхнувши ліктем Циммера, підморгнув Ґреєві. — Але… як багато літер в абетці! Дайте що-небудь і на фіту…

Ґрей дав ще грошей. Музики пішли. Тоді він зайшов до комісійної контори й дав таємне доручення на велику суму — виконати терміново, упродовж шести днів. Коли Ґрей повернувся на свій корабель, агент контори вже сідав на пароплав. Надвечір привезли шовк; п’ять вітрильників, яких винайняв Ґрей, помістилися з матросами; ще не повернувся Летика, й не прибули музики; Ґрей подався погуторити з Пантеном.

Слід зауважити, що кілька років Ґрей плавав з одним складом команди. Попервах капітан дивував матросів примхами несподіваних рейсів, зупинок — навіть по місяцю — в найбільш неторгових і відлюдних місцинах, але потроху вони перейнялися «греїзмом» Ґрея. Він часто плавав тільки з баластом, відмовляючись брати вигідний фрахт лише тому, що йому був не до вподоби запропонований вантаж. Ніхто не міг умовити його везти мило, цвяхи, якісь деталі до машин і всяку всячину, що понуро мовчить у трюмах, викликаючи бездушне уявлення про нудну необхідність. А проте капітан охоче вантажив садовину, порцеляну, звірину, прянощі, чай, тютюн, каву, шовк, цінні породи дерев: чорне, сандал, пальму. Все це відповідало аристократизмові його уяви, витворюючи мальовничу атмосферу; не диво, що команда «Секрету», вихована у такий спосіб, в дусі своєрідності, поглядала трохи згорда на всі інші судна, оповиті димом пласкої наживи. Однак цього разу Ґрей угледів запитання у фізіономіях: найдурніший матрос знав, що немає потреби робити ремонт у руслі лісової річки.

Пантен, звісно ж, передав матросам наказ Ґрея; коли той увійшов, помічник його докурював шосту сигару: очманілий від диму, він тинявся каютою, наштовхуючись на стільці. Надходив вечір. У відчинений ілюмінатор застромилася золотава світляна пасмуга, в якій спалахнув лакований козирок капітанського кашкета.

— Все готово, — понуро кинув Пантен. — Коли хочете, можна піднімати якір.

— Вам, Пантене, слід було б знати мене трохи краще, — м’яко зауважив Ґрей. — Нема таємниці в тому, що я роблю. Щойно ми кинемо якір на дно Ліліяни, я викладу вам усе, й ви не марнуватимете таку купу сірників на кепські сигари. Ідіть знімайтеся з якоря.

Пантен, ніяково посміхаючись, почухав брову.

— Воно то, звичайно, так, — мовив він. — Та я, зрештою, — нічого.

Коли він вийшов, Ґрей якусь хвилю ще посидів непорушно, дивлячись у прочинені двері, потім перейшов до себе. Тут він то сидів, то лягав, то, дослухаючись до торохтіння брашпіля,[12] що викочував гучного ланцюга, збирався вийти на бак,[13] та знову замислювався і повертався до столу, креслячи на цераті пальцем пряму швидку лінію. Удар кулаком у двері вивів його з маніякального стану; він повернув ключа, впустивши Летику. Матрос, важко дихаючи, зупинився з виглядом гінця, який вчасно відвернув страту.

— «Лети-но, Летико», — сказав я собі, — хутко заговорив він, — коли я з кабельного молу побачив, як танцюють довкруг брашпіля наші хлопці, попльовуючи на долоні. У мене око, ніби в орла. І я полетів. Я так дихав на човняра, що чоловік спітнів од хвилювання. Капітане, ви хотіли залишити мене на березі?

— Летико, — сказав Ґрей, придивляючись до його червоних очей, — я чекав на тебе щонайшвидше вранці. Чи лив ти на потилицю холодну воду?

— Лив. Не стільки, скільки було прийнято всередину, проте лив. Усе зроблено.

— Кажи.

— Не варто й казати, капітане. Ось тут усе записано. Беріть і читайте. Я дуже старався. Я піду.

[12] Брашпіль — суднова лебідка з двома барабанами на горизонтальному валу, за допомогою якої піднімають якорі, вибирають троси та швартові канати тощо.

[13] Бак — носова частина судна.