Пурпурові вітрила (Збірник): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Розкішне художнє полотно! — пошепки крикнув матрос, який любив книжні вислови. — У розмислі обставин є щось привабливе. Я зловив чотири мурени і ще якусь гладку, мов пухир.

— Тихіше, Летико. Тікаймо звідси.

Вони відступили у кущі. Їм слід було б тепер звернути до човна, та Ґрей не поспішав, розглядаючи далечінь низького берега, де на зелень й пісок стелився вранішній дим з димарів Каперни. У цьому димі він знову побачив дівчину.

Тоді він уже рішуче збочив і пішов уздовж схилу; матрос, не питаючи, що сталося, йшов позаду; він відчував, що знову запала обов’язкова мовчанка. Вже біля перших будівель Ґрей раптом сказав:

— Чи не видно тобі, Летико, як на твоє наметане око, де тут корчма?

— Далебі, он той дах, — зметикував Летика, — а проте, може, й не він.

— Що ж такого у цьому даху особливого?

— Сам не знаю, капітане. Голос серця, і все.

Вони підійшли до будинку; то й справді була корчма Меннерса. У відкритому вікні на столі маячіла пляшка; біля неї чиясь брудна рука доїла шпакуватий вус.

Хоча був ранок, в загальній залі трактиру сиділо троє чоловіків. Під вікном сидів вугляр, власник п’яних вусів, які ми вже помітили; поміж буфетом і внутрішніми дверима зали за яєчнею й пивом примостилося двоє рибалок. Меннерс, саженного росту парубок з веснянкуватим пісним обличчям й тим особливим виразом хитрої спритності в присліпуватих очах, яким зазвичай вирізняються всі крамарі, перетирав за шинквасом посуд. На брудній підлозі лежала повна сонця віконна хрестовина.

Тільки-но Ґрей ступнув у смугу димного світла, як Меннерс, шанобливо вклоняючись, вийшов зі свого закапелка. Він миттю розгледів у Ґреєві справжнього капітана — гостей такого ладу йому випадало бачити рідко. Ґрей попросив рому. Накривши стіл пожовклою в людській веремії скатертиною, Меннерс приніс пляшку, але спершу лизнув язиком кінчик відклеєної етикетки. Відтак він повернувся за шинквас, позираючи уважно то на Ґрея, то на тарілку, з якої відколупував нігтем щось присохле.

Поки Летика, взявши шклянку обіруч, скромно шепотівся з нею, зиркаючи у вікно, Ґрей підкликав Меннерса. Хін самозакохано вмостився на краєчку стільця, улещений цим зверненням, і улещений саме тому, що правило за нього просте покивування Ґреєвого пальця.

— Ви, звісно ж, знаєте тут усіх мешканців, — спокійно заговорив Ґрей. — Мене цікавить, як звуть юнку в хусточці, в сукні з рожевими квіточками, темно-русяву й невисоку, років сімнадцяти-двадцяти. Я набачив її недалечко звідси. Як її звуть?

Він сказав з твердою простотою сили, яка не дозволяє відбігти зазначеного тону. Хін Меннерс внутрішньо засовався й навіть злегка усміхнувся, та зовнішньо підхилився характерові звернення. Втім, перш ніж відповісти, він помовчав — єдино від безплідного бажання здогадатися, про що йдеться.

— Гм! — сказав він, зводячи очі на стелю. — Це, мабуть чи не Корабельна Ассоль, інших таких нема. Їй бракує однієї клепки в голові.

— Справді? — байдуже сказав Ґрей, відсьорбуючи довгий ковток. — Як же це сталося?

— Коли так, то слухайте, будь ласка.

І Хін розповів Ґреєві про те, як років сім тому дівчинка розмовляла на березі моря зі збирачем пісень. Звичайно, ця історія, відтоді як жебрак утвердив її буття в тому-таки трактирі, набула обрисів грубого й утертого наговору, та суть лишилася недоторканною.

— Відтоді так її й звуть, — мовив Меннерс, — звуть її Корабельна Ассоль.

Ґрей мимоволі зиркнув на Летику, який і далі сидів тихо і смиренно, відтак його очі припали до курного шляху, що пролягав біля корчми, й він відчув немовби удар — одночасний удар у серце й у голову. Шляхом дріботіла та самісінька Корабельна Ассоль, до якої Меннерс допіру поставився клінічно. Дивовижні риси її обличчя, що нагадували таємницю неперебутньо бентежних, хоча простих слів, постали тепер перед ним у світлі її погляду. Матрос і Меннерс сиділи до вікна спиною, проте, щоб вони часом не обернулися, Ґрей мав мужність відвести зір на руді Хінові очі. Щойно він стрівся поглядом з Ассоль, як уся млявість Меннерсової оповіді розвіялась. А Хін, нічого не підозрюючи, провадив:

— Ще можу доповісти вам, що її старий — закінчений мерзотник. Він утопив мого батька, мов якого кота, хай Бог прощає. Він…

Тут у річ йому впав несподіваний, дикий рев позаду. Страшно поводячи очима, вугляр, струснувши з себе хмільне заціпеніння, раптом гаркнув піснею, ще й так люто, що всі здригнулися:

— Знов ти нажлуктився, вельботе клятий! — заволав Меннерс. — Іди геть!

завив вугляр й, наче ніде нічого, втопив свої вуса у повній склянці.

Хін Меннерс обурено стенув плечима.

— Поганець, а не людина, — мовив він зі страшною гідністю скнари. — Щоразу така історія!

— Більше ви нічого не можете розповісти? — спитав Ґрей.

— Це я? Та кажу вам, що батько її — мерзотник. Через нього я, ваша мосць, осиротів і ще малим довелося мені самостійно дбати про тлінний поживок…

— Ти брешеш! — ні з того ні з сього відрубав вугляр. — Брешеш так огидно й ненатурально, що я аж протверезів.

Не встиг Хін і рота розтулити, як вугляр звернувся до Ґрея: