Пурпурові вітрила (Збірник): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Спи, мила, — мовив він, — до ранку ще далеко.

— Що ти робиш?

— Чорну іграшку я зробив, Ассоль, — спи!

Наступного дня тільки й мови було в капернянців, що про зниклого Меннерса, а на шостий день привезли його самого, умирущого й лютого. Розповідь нещасника швидко облетіла околишні сільця. Меннерса носило до вечора; коли він уже був виснажений до решти, щоразу налітаючи на борти і дно човна, і витримав страшну боротьбу з скаженими хвилями, які вперто загрожували викинути в море збожеволілого крамаря, його підібрав пароплав «Лукреція», який ішов у Кассет. Застуда й зворушення жаху загнали Меннерса на той світ. Бідолаха прожив трохи менш сорока восьми годин, поклявши Лонгрена всіма нещастями, можливими на землі й в уяві. Розповідь Меннерса про те, як матрос споглядав його загибель і відмовився допомогти, промовиста тим більше, що бідолаха ледве дихав й стогнав, уразила жителів Каперни. Не кажучи вже про те, що мало серед них було тих, хто міг пам’ятати образу, тяжчу, ніж ту, що її вчинено Лонгренові, і побиватися так сильно, як побивався він до кінця життя за Мері, — їм було бридко, незрозуміло, вражало їх, що Лонгрен мовчав. Мовчки, до своїх останніх слів, кинутих навздогін Меннерсові, Лонгрен стояв; стояв нерухомо, строго й тихо, мов суддя, виявивши глибоку зневагу до Меннерса — щось більше за ненависть було в його мовчанні, і це всі відчували. Якби він кричав, виказуючи жестами або метушливістю зловтіху, або в якийсь інший спосіб — свій тріумф, зауваживши розпач Меннерса, рибалки зрозуміли б його, але він вчинив інакше, аніж чинили вони — вчинив переконливо незрозуміло й цим поставив себе над іншими, словом, зробив те, чого не прощають. Ніхто вже не кланявся йому, не подавав руки, не скидав на нього знайомим привітним оком. На віки вічні залишився старий осторонь сільських справ; хлопчаки, вгледівши його, кричали навздогін: «Лонгрен утопив Меннерса!». Та він і вусом не моргнув. Так само, здавалося, моряк не помічав і того, що в трактирі або на березі, серед човнів, рибалки замовкали при ньому, сахаючись мов зачумленого. Випадок з Меннерсом закріпив досі неповне відчуження. Сповнившись по вінця, воно викликало пекучу взаємну ненависть, тінь якої впала й на Ассоль.

Дівчинка зростала без подруг. Зо два-три десятки її однолітків, які жили в Каперні, просоченій, як губка водою, грубим родинним началом, за основу якого правив непохитний авторитет матері й батька, перейнятливі, як усі діти на світі, раз і назавжди викреслили маленьку Ассоль зі сфери свого заступництва й уваги. Відбулося це, зрозуміло, поступово, завдяки напучуванню й окрикам дорослих набуло характеру страшної заборони, а потім, посилене пересудами й кривосуддям, перетворилося в дитячих головах на страх до матроської домівки.

До того ж замкнутий спосіб життя Лонгрена дав волю тепер істеричній мові плітки; подейкували, що матрос, мов, десь когось уколошкав, і відтоді його не беруть служити на судна, а сам він похмурий і відлюдькуватий, адже «його гризе нечисте сумління». Граючись, діти гнали Ассоль, щойно дівчинка наближалася до них, обкидали болотом і дражнили, кидаючи в обличчя, що батько її їв людське м’ясо, а нині фальшує гроші. Наївні її спроби з кимось потоваришувати раз по раз закінчувалися гірким плачем, синцями, саднами й іншими проявами громадської думки; врешті-решт дівчинка вже не ображалась, але часом, однак, питала батька:

— Скажи, чого нас не люблять?

— Е, Ассоль, — говорив Лонгрен, — хіба вони вміють любити? Любити треба вміти, а на це вони якраз і нездатні.

— Як це — вміти?

— А ось так!

Він брав дівчинку на руки й міцно цілував сумні очі, що мружилися від ніжного задоволення.

Найчастіше Ассоль розважалася, залізаючи вечорами або у свято до батька на коліна, коли старий, відставивши банки із клейстером, інструменти й відклавши незакінчену роботу, сідав, скинувши фартуха, відпочити, із люлькою в зубах, — й, крутячись у дбайливому кільці батьківської руки, чіпала різні частини іграшок, розпитуючи про їхнє призначення. Так зачиналася своєрідна фантастична лекція про життя й людей — лекція, у якій, з огляду на колишній спосіб життя Лонгрена, випадковості, випадок назагал, — дивовижні, неймовірні й незвичайні події посідали чільне місце. Лонгрен, називаючи дівчинці ймена снастей, вітрил, предметів морського побуту, поступово захоплювався, переходячи від пояснень до різних епізодів, у яких грали свою роль то поземна катеринка, то стернове кермо, то щогла або певний різновид човна тощо, а від окремих ілюстрацій цих переходив до широких картин морських мандрівок, вплітаючи забобони в дійсність, а дійсність — в образи своєї фантазії. Тут з’являлася й тигрова кішка, вісниця кораблетрощі, і наділений даром мовлення морський півень, піти проти наказів якого означало збитися з курсу, і «Летючий Голландець» із шаленим своїм екіпажем; прикмети, примари, русалки, пірати — словом, усі байки, що ними моряки розважаються на дозвіллі в штиль або забившись до улюбленого шинка. Розповідав Лонгрен також про тих, хто вижив у кораблетрощі, про тих, хто здичавів і згубив дар мови, про таємничі скарби, бунти каторжників і про всяку всячину, і дівчинка слухала його уважніше, ніж, далебі, хтось прихиляв своє вухо до Колумба, коли той уперше розказував про новий материк. «Ну ж бо, кажи ще», — просила Ассоль, коли Лонгрен, замислившись, замовкав, і засинала в нього на грудях з головою, повною чудесних снів.

Також за велику, завжди матеріально суттєву втіху дівчинка мала появу крамарчука з міської іграшкової крамниці, що охоче купувала роботи Лонгрена. Щоб загодити батька й уторгувати зайве, чоловік брав із собою для дівчинки кілька яблук, солодкий пиріжок, жменю горіхів. Торгуватись Лонгренові було не до вподоби, отож зазвичай старий просив справжню вартість, а крамарчук зменшував. «Ех, ви, — казав Лонгрен, — та я цілісінький тиждень сидів над цим ботом. (Бот був п’ятивершковий.[1]) Глянь-но, що за міцність, а углиб, а доброта? Бот цей п’ятнадцять чоловік витримає, хоч би у негоду». Кінчалося тим, що тиха метушня дівчинки, яка муркотіла над своїм яблуком, позбавляла Лонгрена стійкості й бажання сперечатися; він ішов на поблажку, а крамарчук, набивши кошик чудовими, міцними іграшками, ішов, посміюючись у вуса. Всю домашню роботу Лонгрен робив сам: колов дрова, носив воду, розпалював грубу, готував, прав, прасував білизну й, окрім усього цього, устигав працювати задля грошей. Коли Ассоль виповнилося вісім років, батько навчив її читати й писати. Тепер іноді він брав дівча із собою в місто, а з часом при нагоді міг послати одну, якщо треба було забрати гроші в крамниці чи занести товар. Це траплялося не часто, хоча Лісс лежав усього за чотири версти від Каперни, але дорога до нього йшла лісом, а в лісі багато чого може налякати дітей, окрім фізичної небезпеки (її, щоправда, важко зустріти так близько біля міста, проте на оці мати-таки не завадить). Тим-то лише в гарні дні, вранці, коли хаща обабіч дороги повнилася сонячною зливою, квітами й тишею, так що вразливості Ассоль не загрожували фантоми уяви, Лонгрен відпускав доньку до міста.

Якось, посеред такої подорожі до міста, дівчинка присіла край дороги, щоб з’їсти шматок пирога, покладеного в кошик на сніданок. Помалу жуючи, перебирала вона іграшки; дві-три з них мала бачила вперше: їх Лонгрен змайстрував уночі. Одна така новинка являла собою крихітну гоночну яхту; біле суденце розпустило червоні вітрила, зроблені з окрайків шовку, що ним Лонгрен обклеював пароплавні каюти, якими судилося милуватися багатому покупцеві. Тут, певно, зробивши яхту, він не знайшов на вітрила нічого кращого за клапті червоного шовку. В Ассоль аж очі розгорілися. Полум’яна весела барва так яскраво палахкотіла у її руці, ніби вона тримала вогонь. Дорогу перетинав струмок, з перекинутим через нього жердяним містком; струмок праворуч і ліворуч ішов у ліс. «Якщо я спущу її на воду трохи поплавати, — міркувала Ассоль, — вона ж не промокне, а потім я її витру». Зайшовши в ліс за місток, за водою, дівчинка обережно спустила в струмок біля самого берега чарівне судно; за мить у прозорій воді зайнявся червоний відбиток од вітрил: прошивши тканину, полохке світло забарвило у рожеве білі камінці на дні. «Ти звідки приплив, капітане? — поважно спитала Ассоль якусь мальовану думкою особу й, відповідаючи сама собі, сказала: — Я приплив… приплив… приплив я з Китаю». — «А що привіз?» — «Що привіз, про це не скажу». — «А, он як ти, капітане! Начувайся, посаджу я тебе назад у кошик». Тільки-но капітан вирішив-таки смиренно відповісти, що пожартував і ладен показати слона, як раптом тихий відплив берегової течії повернув яхту носом на середину струмка, і, наче справжня, на повний хід відштовхнувшись од берега, вона рівно поплила вниз. Миттю змінився масштаб видимого: струмок здався дівчинці широченною рікою, а яхта — далеким великим судном, до якого, мало не падаючи у воду, перелякана й розгублена, простирала вона руки. «Капітан злякався», — подумала дівчина й кинулася за іграшкою, яка пливла від неї, сподіваючись, що її десь приб’є до берега. Поквапом тягнучи неважкого, але незручного кошика, Ассоль повторювала: — «О, господи! Це ж треба таке…» — Вона намагалася не спускати з очей гарненький трикутник вітрил, що повільно віддалявся, раз у раз перечіпалася, падала й знову бігла.

Досі Ассоль не заходила так глибоко в лісові нетрі. Їй, захопленій палким бажанням упіймати іграшку, ніколи було роздивлятися на всі боки; біля берега, де вона метушилася, не бракувало перешкод, на які слід було зважати. Волохаті стовбури полеглих дерев, ями, висока папороть, шипшина, жасмин і ліщина заважали їй щокроку; долаючи їх, вона поступово втрачала сили, зупиняючись дедалі частіше й частіше, щоб передихнути або змахнути з обличчя клейку павутину. Коли потягнулись у ширших місцях осокові й очеретяні чагарі, Ассоль вже була загубила з очей червоне блискотіння вітрил, але, оббігши закрут течії, знову побачила, як вони статечно, а проте невпинно тікають геть. Якось вона озирнулась, і лісова громада з її розмаїттям, коли димні стовпи світла в листі сусідять із темними розпадинами дрімучих сутінків, глибоко вразила дівчинку. На мить злякавшись, вона знову згадала про іграшку й, кілька разів випустивши глибоке «х-у-у-х», щодуху побігла далі.

Така-от марна й тривожна гонитва тривала з годину, аж з подивом і водночас з полегкістю Ассоль побачила, що дерева попереду вільно розсунулися, пропустивши синій розлив моря, хмари і край жовтого піщаного урвища, на який вона вибігла, майже знесилена. Тут було гирло струмка; розлившись нешироко й мілко, так що мріла струмлива блакить каміння, він зникав у зустрічній морській хвилі. З невисокого, поритого корінням урвища Ассоль побачила, що біля струмка, на пласкій каменюці, спиною до неї сидить людина, тримаючи в руках яхту-втікачку, і на всі боки оглядає її з цікавістю слона, який упіймав метелика. Почасти заспокоєна тим, що іграшка ціла, Ассоль сповзла урвищем й, підійшовши впритул до незнайомця, устромила в нього пильний погляд, очікуючи, коли він підніме голову. А проте незнайомець так захопився спогляданням лісового сюрпризу, що дівчинка встигла роздивитися його з голови до ніг, з’ясувавши, що таких людей вона ще зроду-віку не бачила.

Зрештою перед нею був не хто інший, як Егль, — мандрівник, який ходив пішки, знаний збирач пісень, легенд, переказів і казок. Сиві кучері пасмами випадали з-під його бриля; у сірій блузі, засунутій в сині штани, і високих чоботах він був схожий на мисливця; однак білий комірець, краватка, пояс, де сріблилося повно блях, тростина й сумка з новеньким нікелевим замочком виказували в ньому городянина. Його обличчя, коли можна назвати обличчям ніс, губи й очі, що визирали з буйної променистої бороди й пишних, напрочуд рогачкуватих вусів, здавалося б мляво-прозорим, якби не очі, сірі, як пісок, і блискучі, мов чиста сталь, з поглядом сміливим і сильним.

— Тепер віддай мені, — боязко озвалося дівча. — Ти вже погрався. А як ти її впіймав?

Егль підняв голову і випустив із рук яхту, — так раптово пролунав схвильований голосок Ассоль. Старий з хвилину розглядав її, посміхаючись і повільно пропускаючи бороду у великій, жилавій жмені. Не раз прана ситцева сукня ледь прикривала до колін худенькі, засмаглі ноги дівчинки. Її темне густе волосся, сховане в мереживну косинку, збилося, падаючи на плечі. Кожна риса Ассоль була виразно легка й чиста, мов ластівчин політ. Темні, з відтінком важкого питання очі здавалися трохи старші за обличчя; його неправильний м’який овал ушляхетнювала та чарівна засмага, що нею зазвичай вирізняється біла здорова шкіра. Напіврозкритий ротик виблискував лагідною посмішкою.

— Клянуся Гріммами, Езопом і Андерсеном, — сказав Егль, позираючи то на дівчинку, то на яхту. — Це щось особливе. Слухай-но ти, рослино! Твоя штуковина?

— Та уже ж моя, я бігла за нею вздовж усього струмка; думала, що вмру. Вона була тут?

— В акурат біля моїх ніг. Якби не кораблетроща, то я, береговий пірат, не вручив би тобі цей приз. Залишену екіпажем яхту викинув на пісок тривершковий вал — між моєю лівою п’ятою й кінцем ціпка. — Він стукнув палицею. — Як тебе звуть, мацюпко?

— Ассоль, — сказала дівчинка, ховаючи до кошика іграшку, що її подав Егль.

— Гаразд, — вів далі незрозумілу мову старий, не зводячи очей, у глибині яких поблискувала усмішка доброго гумору. — Власне, твоє ім’я мені було ні до чого. Добре, що воно таке дивне, таке однотонно музичне, наче посвист стріли або дудніння морської черепашки: що б я робив, якби ти мала одне з тих благозвучних, але нестерпно звичних імен, далеких од Прекрасного Невідомого? Тим більше я не хочу знати, хто ти, хто твої батьки і як ти живеш. Навіщо псувати зачарування? Сидячи на цій брилі, я переймався порівняльним вивченням фінських і японських сюжетів… аж раптом струмок виплеснув цю яхту, а потім з’явилася ти… Така, як є. Я, любонько, поет у душі — хоч сам ніколи і не віршував. Що в тебе в кошику?

— Човники, — сказала Ассоль, розмахуючи кошиком, — потім пароплав і ще три таких будиночки із прапорами. В них живуть солдати.

— Чудово. Тебе послали продати. По дорозі ти вирішила погратися. Пустила яхту поплавати, а та втекла — еге ж?

— Ти що, бачив? — із сумнівом запитала Ассоль, намагаючись згадати, чи не розповіла вона це сама. — Тобі хтось сказав? Чи ти вгадав?

— Я це знав.

— Звідки?

— Бо я — найголовніший чарівник.

[1] Вершок — давня міра довжини, що дорівнює 4,4 см. — Прим. пер. (тут і далі).