Пурпурові вітрила (Збірник): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пурпурові вітрила

Повість-казка

I. Провість

Ось і Лонгрену, матросові «Оріона», міцного трьохсот-тонного брига, на якому він прослужив десять років і який любив більше, ніж син інколи любить рідну неньку, довелося кинути службу.

А сталось усе так. Одного разу, навідавшись вряди-годи додому, моряк не побачив, як завше ще віддалік, на порозі будинку свою дружину Мері, що сплескувала руками, а тоді щодуху кидалася назустріч. Натомість, біля дитячого ліжечка — нової речі в маленькій Лонгреновій домівці — стояла схвильована сусідка.

— Три місяці я ходила за нею, старий, — мовила вона, — поглянь на свою донечку.

Серце Лонгренові завмерло, коли чоловік схилився над ліжком й побачив восьмимісячне створіння, що зосереджено споглядало його довгу бороду, потім сів, спустив очі й заходився крутити вуса. Вус був мокрий, як у зливу.

— Коли вмерла Мері? — запитав він.

Жінка розповіла сумну історію, раз у раз замовкаючи, щоб зворушливо побавити дівча, й щокроку запевняючи, що Мері в раю. Варто було Лонгренові заглибитись у подробиці, як рай видався йому трохи світлішим за якусь дровітню, тож подумав моряк, що вогонь звичайної лампи — коли б вони наразі були разом, утрьох — правив би за незамінну втіху для жінки, яка відбула до незнаного краю.

Місяців три тому господарські справи у молодої матері були вкрай кепські. З грошей, залишених Лонгреном, добряча половина пішла на лікування після важких пологів, на турботи про здоров’я немовляти; нарешті втрата незначних, але необхідних для життя коштів змусила Мері попросити в борг грошей у Меннерса. Той тримав трактир-крамницю, і його вважали багачем.

Мері пішла до нього о шостій вечора. Годині о сьомій оповідачка перестріла її на дорозі до Лісса. Заплакана й засмучена Мері сказала, що йде до міста заставити обручку. Вона докинула, що Меннерс погоджувався дати грошей, але ж за це вимагав кохання. Отже Мері нічого не домоглася.

— У нас удома порожнісінько хоч покотися, — кинула вона сусідці. — Сходжу-но я в місто, і ми з дівчам сяк-так перебудемося, доки не повернеться чоловік.

Погода того вечора була холодна й вітряна; дарма оповідачка переконувала молодицю не ходити до Лісса на ніч: «Ти змокнеш, Мері, мрячить, а вітер, так і дивись, принесе зливу».

Щоб сходити до міста з приморського села, потрібно не менше трьох годин швидкої ходи, та Мері не послухала оповідачку. «Досить мені колоти вам очі, — зауважила молодиця, — вже й без того нема майже жодної родини, де я не позичила хліба, чаю чи борошна. Заставлю каблучку, та й годі».

Вона сходила, вернула додому, а назавтра занедужала: жінка лежала у гарячці й марила; негода й вечірня мжичка вбила її двостороннім запаленням легенів, як сказав міський лікар, нагодившись на виклик добротливої оповідачки. Вже за тиждень одне місце на двоспальному ліжку Лонгрена порожнювало, а сусідка переселилася в його будинок глядіти й годувати дівчинку. Їй, самотній удові, це було завиграшки. До того ж, — додала вона, — без такого нерозуменяти нудно.

Лонгрен поїхав до міста, звільнився, попрощався з приятелями й вирішив плекати маленьку Ассоль. Доки пискля не трималось як слід на ногах, удова жила в матроса, заступаючи сирітці мати, аж ось прийшла мить, коли Ассоль уже не простяглася на долівці, занісши ніжку через поріг, і Лонгрен рішуче оголосив, що тепер він сам усе робитиме для дівчинки, і, подякувавши вдові за невгамовне співчуття, зажив самотнім життям удівця, зосередивши всі помисли, надії, любов і спогади на маленькій істоті.

Грошей по десяти роках мандрівного життя на руках у чоловіка лишилося негусто. Він став до справи. Незабаром у міських магазинах з’явилися його іграшки — майстерно зроблені маленькі моделі човнів, катерів, однопалубних і двопалубних вітрильників, крейсерів, пароплавів — одне слово, того, що він близько знав, що, з огляду на характер праці, почасти заміняло йому гуркіт портового життя й мальовничий труд плавань. У такий спосіб Лонгрен заробляв стільки, щоб жити в межах помірної економії. Нетовариський з природи, він, після смерті дружини, ще більш замкнувся й дедалі частіше тікав од людей. Іноді на свята його бачили в трактирі, але бувалий моряк ніколи не сідав, а похапцем перехиляв за стійкою склянку горілки й ішов геть, коротко кидаючи навсібіч «так», «ні», «здрастуйте», «прощай», «нічогенько собі» — на всі звертання й кивки сусідів. Гостей він не терпів, тихо спроваджуючи їх не примусом, а такими натяками й вигаданими обставинами, що відвідувачеві не залишалося нічого іншого, як вимислити якийсь привід, аби, бува, не засидітися.

Зрештою, він і сам ні до кого не ходив; отож між ним і земляками постало холодне відчуження, і коли б робота Лонгрена — іграшки — залежала від справ села більше, на плечі йому лягли б значно важчі наслідки таких взаємин. Товари і харчі купував він у місті — Меннерс не міг би похвалитися навіть пачкою сірників, купленою в нього Лонгреном. Так само він сам порався по господарству й терпляче проходив невластиве чоловікові складне мистецтво вирощування дівчинки.

Ассоль було вже п’ять років, і батько посміхався чимраз м’якіше й м’якіше, поглядаючи на її нервове, добре личко, коли, сидячи в нього на колінах, дівча трудилося над таємницею застебнутого жилета або потішно виспівувало матроських пісень — диких ревовіршиків. Передані дитячим голосом ці пісеньки, в яких до того ж частенько бракувало «р», наводили на думку про танок якогось ведмедя, прикрашеного блакитною стрічечкою. У цей час сталася подія, тінь якої, впавши на батька, лягла й на дочку.

Була весна, рання й сувора, як зима, проте по-інакшому. Тижнів на три припав до холодної землі різкий береговий норд.

Повитягувані на берег рибальські човни лежали на білому піску кілем догори, наче величезні риби, що світили своїми спинами. У таку погоду жодна душа не наважилася б рибалчити. Хіба вряди-годи погляд вловлював посеред єдиної вулиці якогось бідолаху, що вийшов з дому; холодний вихор, вганяючись із берегових пагорбів у порожнечу обрію, перетворював «відкрите повітря» на суцільну тортуру. З усіх димарів Каперни з ранку до вечора курило, тим-то на круті дахи лягав дим.

Але ці дні норду виманювали Лонгрена з його теплого будиночка частіше за сонце, що за доброї години закидає море й Каперну покривалами повітряного золота. Лонгрен виходив на місток, який спочивав на довгих рядах паль, і край цього дощатого молу довго курив люльку, роздмухувану вітром, дивлячись, як оголене біля берегів дно димиться сивою піною, а та щосили квапиться слідом за валами, гуркотливий біг яких до чорного, штормового виднокраю наповнює простір табунами фантастичних гривастих істот, які мчать у розгнузданому лютому розпачі до далекої розради. Скиглення й клекіт, ревуча стрілянина величезних злетів води й, здавалося, зримий струмінь вітру, який смугує околиці, — таку силу мав його рівний пробіг, — давали змученій душі Лонгрена ту притертість, приголомшення, що, зводячи горе до неясного суму, діє до пари глибокому сну.

Одного такого дня дванадцятирічний син Меннерса, Хін, помітивши, що батьків човен б’ється під кладками об палі, ламаючи борти, пішов і сказав про це батькові. Тільки-но почався шторм; Меннерс забув витягти човна на пісок. Отож він зараз же подався на берег і побачив край молу Лонгрена: той курив, стоячи спиною до нього. На березі, крім них двох, не було ані душі. Меннерс рушив кладками, спустився на середині в сповнену скаженого плюскоту воду і відв’язав шкот; стоячи в човні, відчайдух вирішив пробиратися до берега, хапаючись руками за палі. Про весла він забув, і тієї ж миті, коли, заточившись, Меннерс не встиг схопитися за найближчу палю, сильний удар вітру жбурнув ніс човна від кладок у бік океану. Тепер навіть, витягнувшись на всю довжину тіла, Меннерс не дістав би найближчої палі. Вітер і хвилі, гойдаючи човен, несли його у згубний простір. Опинившись на слизькому, Меннерс хотів було кинутися у воду і поплисти до берега, але припізнився з рішенням, — човен-бо вертівся вже геть поряд із кінцем молу, де немала глибина води й лють валів обіцяли неминучу загибель. Між Лонгреном і Меннерсом, що його несло в буремну далечінь, був щонайбільше десяток сажнів ще рятівної відстані, адже на кладках під рукою в Лонгрена висів, згорнутий у моток, канат з уплетеним в один його кінець грузилом. Тим канатом послуговувалися у негоду, коли треба було пристати, — тоді-таки його просто кидали з кладок.

— Лонгрене! — закричав смертельно наляканий Меннерс. — Чого стоїш, як пеньок? Бачиш, мене несе; кидай причал!

Лонгрен мовчав, спокійно дивлячись на метання Меннерса в човні, хіба що дим з його люльки жбухнув іще сильніше, і він, забарившись, вийняв її з рота, щоб краще бачити, що діється.

— Лонгрене! — волав Меннерс. — Хіба ти мене не чуєш, я гину, рятуй!

А проте, Лонгрен і пари з рота не пустив; здавалося, він не чув розпачливого крику. Поки човен не віднесло ген-ген, так що слова-крики Меннерса ледь-ледь долітали, він навіть із ноги на ногу не переступив. Меннерс ридав від жаху, заклинав матроса бігти до рибалок, благати на допомогу, обіцяв гроші, загрожував і сипав прокльонами, але Лонгрен лише підійшов ближче до самого краю молу, щоб не відразу спустити з ока метання й стрибки човна. «Лонгрене, — зачув він глухе, як, сидячи всередині, хтось розібрав би, що йому кричать з даху, — рятуй!» Тоді, набравши повітря й глибоко вдихнувши, щоб вітер не вкрав жодного слова, Лонгрен крикнув:

— Вона так само просила тебе! Думай про це, поки ще живий, Меннерсе, і не забудь!

Тоді крики стихли, і Лонгрен пішов додому. Ассоль, прокинувшись, побачила, що батько сидить перед тьмяною лампою в глибокій задумі. Почувши голос дівчинки, що кликала його, він підійшов до неї, міцно поцілував і прикрив збитою ковдрою.