Пурпурові вітрила (Збірник): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Поки «Секрет» ішов річищем, Ґрей стояв біля стерна, не довіряючи його матросові, — боявся мілин. Поряд сидів Пантен, у новому сукняному костюмі, в новому блискучому кашкеті, поголений і смиренно пиндючний. Він, як і раніше, не уявляв жодного зв’язку між пурпуровим вбранням і прямою метою Ґрея.

— Тепер, — сказав Ґрей, — коли мої вітрила червоніють, вітер добрий, а в серці моєму більше щастя, ніж у слона, який угледів невелику булочку, я спробую налаштувати вас своїми думками, як обіцяв у Ліссі. Зауважте — як на мене, ви ні дурний, ані впертий, ні; ви — зразковий моряк, а це чимало важить. Одначе ви, як більшість, слухаєте голоси всіх немудрих істин крізь грубе скло життя; вони гукають, але ви не чуєте. Я роблю те, що існує як старовинне уявлення про прекрасне, — те, що не здійснюється і що, властиво, так само здійснюється і що можливе, як прогулянка за місто. Невдовзі ви побачите дівчину, яка не може, не повинна інакше вийти заміж, хіба лише так, як я оце витіваю на ваших очах.

Він коротко передав морякові те, про що ми добре знаємо, скінчивши пояснення так:

— Ви бачите, як тісно сплітаються тут доля, воля і властивість характерів; я приходжу до тієї, котра чекає й може чекати лише мене, а я не хочу нікого іншого, крім неї, можливо, саме тому, що завдяки їй я збагнув одну немудру істину. Вона в тому, щоби робити так звані дива своїми руками. Коли для людини головне — отримати неоцінний п’ятак, то дати цей п’ятак найпростіше, проте коли душа таїть зерня полум’яної рослини — дива, — зроби їй це диво, якщо тобі до снаги. Нова душа буде в нього й нова в тебе. Коли начальник тюрми сам випустить арештанта, коли мільйонер подарує підпискові віллу, опереткову співачку і сейф, а жокей бодай раз притримає коняку заради іншого коня, якому не щастить, — тоді всі зрозуміють, як це приємно, як це невимовно чудесно. Втім, є дива не менші: усмішка, веселощі, прощення і… вчасно сказане путнє слово. Володіти цим — значить, володіти всім. Що ж до мене, то наш початок — мій і Ассоль — залишиться нам назавжди в пурпуровому відблиску вітрил, створених глибиною серця, яке знає, що таке любов. Ви мене зрозуміли?

— Авжеж, капітане, — крекнув Пантен і ретельно втер вуса згорнутою чистою хусточкою. — Я все зрозумів. Ви мене розчулили. Піду вниз і попрошу пробачення в Нікса, бо вчора я насварив за втоплене відро. І дам йому тютюну — свій він програв у карти.

Перш ніж Ґрей, дещо здивований такою швидкою практичною дією своїх слів, устиг що-небудь сказати, Пантен уже загримів униз по трапу й десь віддалено зітхнув. Ґрей озирнувся, глянувши вгору; над ним мовчки смикалися пурпурові вітрила; сонце в їхніх швах сяяло багряним димом. «Секрет» ішов у море, і берег стрімко даленів. Не було жодних сумнівів у дзвінкій душі Ґрея — ні глухих ударів тривоги, ані шуму дрібних клопотів; спокійно, наче вітрило, поривався він до захопливої цілі, переповнений думками, що переганяють слова.

Ополудні на обрії з’явився димок військового крейсера. Крейсер змінив курс і з відстані півмилі підняв гасло: «Задрейфувати!».

— Браття, — сказав Ґрей матросам, — ніхто в нас не стрілятиме, не бійтеся! Вони просто не вірять своїм очам.

Він наказав дрейфувати. Пантен закричав як на пожежу і вивів «Секрет» із вітру; судно стало, за мить од крейсера вже мчав паровий катер з командою і лейтенантом у білих рукавичках; лейтенант, ступивши на палубу корабля, зачудовано озирнувся і пройшов із Ґреєм до каюти, звідки за годину вирушив, дивно махнувши рукою і всміхаючись, ніби одержав чин, назад до синього крейсера. Напевне, цього разу Ґрей мав більше успіху, ніж із простакуватим Пантеном, адже крейсер, зачекавши, ударив у обрій могутнім залпом салюту, стрімкий дим якого, пробивши повітря величезними блискучими м’ячами, розвіявся клоччям над тихою водою. Цілісінький день на крейсері панувало якесь напівсвяткове остовпіння; настрій був неслужбовий, збитий — під знаком любові, про яку говорили скрізь — від салону до машинного трюму; а вартовий мінного відділу, зауваживши, що мимо кудись йде матрос, спитав того:

— Томе, чуєш, ти як оженився?

— Тю, зловив її за спідницю, коли вона хтіла вискочити від мене у вікно, — сказав Том і гордо закрутив вуса.

Певний час «Секрет» ішов порожнім морем, без берегів; ополудні відкрився далекий берег. Узявши прозорну трубу, Ґрей прикипів очима до неї і водночас до Каперни. Якби не низка покрівель, то він розгледів би у вікні одного дому Ассоль, яка сиділа над якоюсь книжкою. Вона читала; сторінкою чимчикував зеленкуватий жучок, зупиняючись і зводячись на передніх лапах з виглядом незалежним і свійським. Уже двічі його без задньої думки здмухували на підвіконня, звідки він з’являвся знову довірливо і невимушено, наче хотів щось сказати. Цього разу йому пощастило дістатися майже до руки дівчини, яка тримала ріжечок сторінки; тут він застиг на слові «дивись», і з сумнівом зупинився, чекаючи на черговий шквал, і справді ледве уникнув халепи, позаяк Ассоль уже вигукнула: «Знову жучок… от дурненький!» — й хотіла рішуче здмухнути гостя в траву, та раптом випадково перевівши очі від одного даху на інший, виявила на синій морській шпарі вуличного простору білого корабля з пурпуровими вітрилами.

Вона здригнулася, сахнулася, завмерла; потім хутко зірвалася, з карколомно падаючим серцем, спалахнувши нестримними слізьми натхненного зворушення. «Секрет» саме огинав невеличкий мис, тримаючись до берега кутом лівого борту; тиха музика лилася в блакить дня з білої палуби під огнем червоного шовку; музика ритмічних переливів, які не надто влучно передають усім відомі слова: «Налийте ж чари по вінця — наразі ми, друзі, п’ємó за любов…» У її простоті з нестримною радістю розгорталось і гримотіло хвилювання. Не пам’ятаючи, як покинула домівку, Ассоль уже мчала до моря, підхоплена нездоланним вітром події; на першому розі вона зупинилася майже без сил; її ноги підломлювалися, дихання зривалося й гаснуло, свідомість трималася на волосинці. Не тямлячись од страху згубити волю, вона тупнула ногою й опам’яталася. Раз у раз то дах, то паркан ховали від неї червоні вітрила; тоді, побоюючись, чи не зникли вони, мов якесь видиво, вона квапилася минути болісну перепону і, знову вгледівши корабель, зупинялася, щоб з полегкістю звести дух.

Тим часом у Каперні творилася така колотнеча, коїлося таке хвилювання, такий загальний розгардіяш, які не поступляться ефектові славетних землетрусів. Ніколи ще великий корабель не приставав до цього берега; на щоглах були ті самі вітрила, ймення яких звучало мов знущання; тепер вони ясно і неспростовно палахкотіли з невинністю факту, що перекреслював усі закони буття і здорового глузду. Чоловіки, жінки, дітвора — всі навперейми гнали до берега, хто в чому; мешканці перегукувалися з двору в двір, наскакували одне на одного, кричали й падали; невзабарі біля води утворилась юрба, і в юрбу цю стрімко увігналась Ассоль.

Поки її не було, ім’я дівчини перелітало серед людей з нервовою й похмурою тривогою, з лютим переляком. Більше говорили чоловіки; здушено, гадючим сичанням схлипували остовпілі жінки, проте варто було котрійсь із них заторохкотіти, як отрута била у голову. Тільки-но з’явилася Ассоль, як усі замовкли, всі зі страхом відсахнулися від неї, й вона лишилася сама серед пустки пекучого піску, розгублена, присоромлена, щаслива, з обличчям не менш червонястим, аніж її диво, безпомічно сягнувши рукою за високим кораблем.

Від нього поплив човен, в якому було повно смаглявих веслярів; поміж ними стояв той, кого, як їй здалося тепер, вона знала, неясно пам’ятала з дитинства. Він дивився на неї з усмішкою, яка гріла і квапила. А проте, тисячі останніх кумедних страхів охопили Ассоль; до смерті боячись усього — помилки, непорозумінь, таємничої та шкідливої завади, — вона забігла по пояс у тепле коливання хвиль, гукаючи: «Я тут, я тут! Ось я!»

Тоді Циммер махнув лучком — і та сама мелодія шарпнула нерви юрми, та цього разу повним, переможним хором. Від хвилювання, плину хмар і хвиль, полиску води й далини дівчина майже вже не розрізняла, що то рухається: вона, корабель чи човен, — усе рухалося, кружляло і спадало. Цієї миті біля неї різко хлюпнуло весло; вона підвела голову. Ґрей нагнувся, дівочі руки вхопилися за його пояс. Ассоль замружилася; потім, хутко розплющивши очі, сміливо всміхнулася його осяйному обличчю й, захекавшись, мовила:

— Точнісінько такий.

— І ти теж, дитя моє! — виймаючи з води мокру перлину, мовив Ґрей. — Ось я прийшов. Чи впізнала ж ти мене?

Вона кивнула, тримаючись за його пояс, з новою душею і трепетно заплющеними очима. Щастя сиділо в ній, як пухнасте кошеня. Коли Ассоль наважилася розплющити очі, гойдання шлюпки, полиск хвиль, борт «Секрету», який наближався, потужно поводячи корпусом, — усе було сном, де світло й вода погойдувалися, кружляючи, немов гра сонячних зайчиків на стіні, яка виливає проміння. І небавом Ассоль побачила, що стоїть у каюті, — в кімнаті, кращої за яку годі вже шукати.

Тоді згори, стрясаючи і поглинаючи серце своїм переможним криком, знову шугнула велична музика. Ассоль знову заплющила очі, боячись, що все це щезне, якщо вона дивитиметься. Ґрей узяв її руки і, знаючи вже тепер, куди можна безпечно йти, вона сховала мокре від сліз обличчя на грудях друга, який з’явився так чарівно. Обережно, хоч зі сміхом, сам приголомшений і здивований тим, що настала недоступна нікому дорогоцінна хвилина, що її годі висловити, Ґрей підняв за підборіддя догори це обличчя, котре бозна-коли примарилося йому, й очі дівчини, врешті, ясно розплющилися. В них було усе найкраще людське.

— Ти візьмеш до нас мого Лонгрена? — сказала вона.

— Авжеж. — І так міцно поцілував її слідом за своїм залізним «авжеж», що вона засміялася.

Тепер ми залишимо закоханих, знаючи, що їм треба побути вдвох. Чимало на світі слів на різних мовах і різних говірках, та всіма ними, навіть і приблизно, не передати того, що сказали вони того дня одне одному.

Тим часом на палубі коло грот-щогли,[14] біля барильця, поточеного хробаками, зі збитим дном, яке відкрило сторічне темне щастя, чекав уже весь екіпаж. Атвуд стояв; Пантен статечно сидів, сяючи так, наче удруге на світ народився. Ґрей підвівся, подав знак оркестрові й, знявши кашкета, перший зачерпнув гранчаком, у пісні золотих сурм, святе вино.

— Ну, от… — сказав він і, випивши все одним духом, жбурнув склянку. — Тепер пийте, пийте всі. Хто не п’є, той ворог мені.

Повторювати йому не випадало. Бо ж, коли повним ходом, під усіма вітрилами «Секрет» ішов собі від назавжди нажаханої Каперни, тіснява біля барила перевершила все, що зазвичай діється у великі свята.

— То що, сподобалося воно тобі? — спитав Ґрей Летику.

— Капітане, — мовив, добираючи слова, матрос, — не знаю, чи сподобався йому я, та враження мої слід обдумати. Вулик і сад!

— Що?!

[14] Грот-щогла — найвища щогла.