Тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хто це, Машо? — вона оцінююче пройшлася по моїй фігурі поглядом, не пропустивши, як мені здалося, жодної деталі.

— Зараз довідаюся.

Через секунду вона сказала в трубку:

— Добрий день, я хотіла б довідатися: чи посилали ви в клініку «Нове Світло» вашого співробітника?

Кілька секунд, протягом яких редактор щось їй відповідав, я обливався холодним потом, міркуючи, а чи уточнить Маша назву видання. Бос же не міг знати, що я тут набрехав. Залишалося лише покладатися на його великий досвід в галузі вішання локшини на вуха. Як виявилося, досвіду в нього не забракло, тому що незабаром секретарка попрощалася зі співрозмовником й, повісивши трубку, уже менш скептично подивилася на мене.

— Ну, то хто цей парубок? — нагадала про свою присутність головлікар.

— Ігор Байда, — відповіла секретарка Маша. — Журналіст журналу «Здоров’я».

— Українська редакція, — вставив я, переводячи подих. — І прибув до вас, щоб ознайомити наших читачів з вашою клінікою. Та насамперед взяти у вас інтерв’ю.

— Ну, що ж, — вона суто по-жіночому поправила волосся, — чому б і ні. Проходьте в мій кабінет.

Так я потрапив у серце цієї доблесної установи. Треба сказати, що за рівнем комфорту й устаткування кабінет головлікаря гармоніював із самою клінікою. Меблі із горіха, комп’ютер з ЖК-дисплеєм, і взагалі було присутнє все, що називають «євроремонтом» — власне, що я й повинен був побачити. Кого ж вони тут лікують? Втім, і звичайними пацієнтами вони не цуралися, так що мені нема чого чіплятися. Була б це Європа, я б і в думках не писнув нічого проти. А такий контраст… викликав певні думки.

Інтерв’ю з Тетяною Андріївною не зайняло багато часу. І з’ясував я, взагалі ж, цілком банальні речі. Народилася, вчилася, працювала. Потім запропонували очолити цю клініку для, як вона висловилася, ВІП-персон. Звичайно, вона погодилася.

Після інтерв’ю ми вирушили з нею на екскурсію по клініці. Великий двоповерховий будинок, окремі й групові палати з телевізорами та зручними меблями — причепитися ні до чого. Пацієнти в основному спокійні й пересуваються теж, здебільшого, де хочуть і без супроводу. Деякі палати були, щоправда, зачинені — у них утримувалися пацієнти, яких краще обмежувати в контактах із суспільством. Але таких було зовсім мало.

— Мені стало відомо, що у вас збожеволіла одна із співробітниць, — ніби між іншим запитав я.

— Не знаю, що вам стало відомо, але це зовсім не підлягає обговоренню, — відрізала Тетяна Андріївна строгим голосом.

— А між нами?

— Це не підлягає обговоренню. Але щоб ви заспокоїлися, можу сказати, що співробітниця вже на стадії видужання, й незабаром повернеться до виконання своїх попередніх обов’язків.

— Дякую за відповідь.

Ми верталися на перший поверх, і я помітив, що під сходами є двері.

— У вас є ще й підземний поверх? — Я зупинився й витягнув руку, всім своїм видом показуючи, що хотів би відвідати і його.

— Там зовсім немає чого дивитися.

— Але що там? Секретні лабораторії, де проводяться незаконні досвіди, — спробував я пожартувати, але це не зворушило мою супутницю. Могла б для ввічливості й посміхнутися.

— У кожній медичної установи є свої підсобні приміщення. Саме там вони й розміщені.

— І морг, напевно, — припустив я.

Чесно кажучи, мені вже набридло вдавати з себе журналіста мирного видання «Здоров’я». Не для того я потрапив сюди, щоб пройтися по клініці, розглядаючи її, й відкриваючи де треба рота від подиву й захвату. Найголовнішого я не з’ясував: що ж тут насправді відбувається. Звичайно, одне самогубство й одне невелике божевілля — це ще не бозна-що. А що, коли… Моя газета саме з цього: «а що коли», — й жила. Звичайно, більша частина того, що друкувалося в ній — це стовідсоткові вигадки, а частина, що залишилася, квітла перебільшеннями й непідтвердженими фактами, та все ж зустрічалися й цікаві теми. На жаль, далеко не кожний наш писака міг ними похвалитися, і я теж належав до цього кола. Тим більше мені хотілося розкопати щось дійсно варте того, аби помістити його на сторінках «Погляду зсередини».

— Ні, моргу в нас немає, — після тривалої паузи відповіла Тетяна Андріївна. Якось недобре вона на мене при цьому подивилася. — До чого це ви, юначе, хилите?

— Люди кажуть, що у вас тут різні негаразди. Співробітниця збожеволіла, а інший працівник вашої клініки вчинив самогубство. Це мені теж написати у своєму журналі?

— Ви не із «Здоров’я», — зміркувала Тетяна Андріївна.

— Так, це правда, — не став заперечувати я і навіть відчув полегшення, ніби скинув з себе тяжку ношу. Зараз мені потрібно було витягнути з неї інформацію і не відпускати, тиснучи до останку, не даючи змоги зібратися. А от про «Погляд зсередини» краще зараз не заїкатися. Досвід, хоч і невеликий, давно показав, що ця назва дуже негативно діє на певний сорт людей, до числа яких безперечно належала моя співбесідниця. — Але я справді журналіст, і наша газета виходить великим накладом. У ваших інтересах розповісти мені правду про те, що у вас трапилось. Інакше я напишу те, що вважатиму за потрібне. Повірте, краще розповісти правду.

Звичайно це діяло, але не в цьому випадку. Ми стояли коло сходів одне навпроти одного, обмінюючись прискіпливими поглядами — це теж було частиною психологічної гри — і я зі стурбованістю спостерігав, як її права рука повільно тягнеться у напрямку вхідних дверей. Я здався першим опустив погляд, потім перевів його на її вказівний палець із довгим лакованим червоним нігтем, що вказував на двері. Чомусь здалося, що вона от-от накинеться на мене, й цей довгий ніготь, з легкістю проткнувши око, досягне мозку й… Якась маячня в голову лізе!

— Я простежу, щоб вас вивели за територію клініки, — з ледь стримуваною люттю в голосі вимовила Тетяна Андріївна.