Тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дівчина стояла на узбіччі сама й через секунду нерішуче пішла до машини. При цьому жодного разу не озирнулася, що вельми тішило. Я дотягся і опустив шибку на вікні справа, і через секунду вона нахилилася, заглянувши в салон. Зовсім ще юна, симпатична. Швидше за все, студентка. Цікаво, що вона робить опівночі на узбіччі дороги.

— Добрий вечір, — привіталася вона. — Ви мене не підкинете… ну, хоча б до найближчого населеного пункту?

Туго міркуючи, я спробував згадати, який в нас за найближчий населений пункт, але так і не зміг. Але ж тільки недавно тримав у руках мапу, прокладаючи маршрут до Лазеньок.

— Це до якого? — здався я. — Я не дуже добре тут орієнтуюся.

— Олександрівка.

— А, так, — здається пригадав я. — Сідай.

Після того, як я набрав швидкість, вона поцікавилася:

— А куди ви їдете? Може, мене й далі підкинете?

— А куди тобі? — у свою чергу поставив запитання я.

— Мені до Лазеньок терміново потрібно… але ви, хтозна. Хоча б…

— Не «хтозна». — Я замовчав, намагаючись осмислити, чи можна випадково зустріти опівночі попутницю, якій потрібно туди ж, куди й мені. А до Лазеньок ще не менш, ніж дві з половиною години. Вона теж мовчала, з надією дивлячись на мене. — Мені теж туди.

— Як добре! Як мені пощастило! — вона навіть застрибала на сидінні, мало не заплескавши в долоні. — А я думала, що не встигну. Я й так не встигаю, але раптом не відмовлять у місці. Стільки домагалася, й от… ледве не спізнилася. Спасибі вам велике.

— Давай на «ти», — ніколи не любив, щоб мені викали, особливо симпатичні молоді дівчата. — То ти на роботу їдеш?

— Так — домоглася, щоб дали місце в псих… ну, в клініці психіатричній. Там приватна стоїть. Відразу після універа туди взяли, а я по дурості ледве все не зіпсувала. Мені потрібно було туди ще вчора приїхати, влаштуватися, а я… Завтра, точніше вже сьогодні, перший робочий день.

— Ясно. А чому в таку глушину? Найближче місто за сорок кілометрів, а Лазеньки…, наскільки я розумію, не те місце, де хотілося б робити кар’єру.

— Зате там приватна клініка, передові методики. Та й зарплату не порівняти з державною лікарнею. Це, якщо чесно, зовсім не той рівень.

— Що, така крута лікарня? — здивувався я. — Навіть таке вже є в Україні?

— Звичайно. А де, по-твоєму, лікуються бізнесмени та їхні родичі, усякі політики?

— За кордоном, — упевнено відповів я.

— Хтось за кордоном, а хтось і тут.

— Тобі видніше, — не став сперечатися я. — То як ти потрапила на дорогу? Поблизу ж ні фіга немає.

— Є, — заперечила вона. — Моє рідне село. Десь за шість-сім кілометрів від того місця, де ти мене підібрав. Шушино називається.

— Не чув.

Ми трохи помовчали, потім я опам’ятався:

— Так, їхати нам ще довго. По-перше, давай знайомитися. Я — Ігор.

— Олена.

— Крім того, — продовжив я, — я сьогодні рано встав, і тепер жахливо хочу спати. Сама розумієш, коли засну, то до Лазеньок ми в цьому житті не доїдемо.

— Який жах, — зобразила переляк Олена.

— Ага. Отже, наші життя у твоїх руках.

— Обіцяю, що зроблю все можливе.