Тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Через кілька секунд за нашими спинами тріснула гілка. Васильович різко розвернувся, спрямувавши ліхтарик у той бік. У лівій руці він затис ножа. І коли тільки встиг вихопити? Ми вдивлялися в простір, освітлений променем ліхтаря, кілька секунд. Ні звіра, ні людини не побачили. Однак згодом почувся неясний шум збоку від стежки. Промінь світла, спрямований в той бік, зміг безсило вихопити лише гілки.

— Дочекалися, — прокоментував Дмитро Васильович. У його голосі виразно відчувався страх.

Я із запізненням витяг ніж. Невже дійсно за нами спостерігав перевертень? А може, просто якийсь бездомний собака стежив за нами, не наважуючись наблизитися. Які в біса перевертні, про що я взагалі думаю? Навіть, якщо і є на світі щось незрозуміле й потойбічне, то воно старанно обходить мене стороною. Я занадто реаліст, щоб перевертні, духи, примари й інопланетяни ось так просто підходили до моєї твердолобої особи.

Із темряви долинуло гарчання. Самовдоволене і впевнене.

— Ходімо звідціля, — прошепотів Васильович, і сам боком почав повільно відходити.

Я пішов за ним. Волосся на голові заворушилося, але сторчма так і не встало — напевно, занадто важке. І зовсім мене добив наступний звук, що дійшов до нас із темряви: ніби здорова псина або вовк спробувала засміятися, але з цього однак нічого не вийшло. Може, мені це сниться?

Ми йшли і йшли. Переслідувач, ким би він не був, не поспішав показуватися, тільки зрідка нагадував про свою присутність то гарчанням, то просто хрускотом і шурхотінням. До машини лишалося пройти не так вже й багато, а ми ще не побачили переслідувача. Якщо так піде й далі, то мені зовсім не буде про що розповісти редактору. «А що ти бачив?», — запитає він у мене. І що я йому відповім? Нічого. З іншого боку, мені зовсім не кортіло йти ловити цю звірюку. Судячи з гарчання — це не яка-небудь сільська шавка, що зірвалася з прогнилої мотузки.

Мої вагання розв’язалися самі собою. Коли до машини залишалося пройти якихось п’ятдесят метрів, звір, не ховаючись, із шумом рвонув на нас через зарості. Тепер я зрозумів, що мав на увазі Дмитро Васильович, коли описував лемент цього виплодка пекла. Якщо до цього моменту ще можна було б думати, що нас переслідує собака або вовк, то тепер сумніви розвіялися самі собою. Істеричний, з виразними нотками божевілля, напівкрик-напіврев, що переходить у вереск. Ми побігли наче олімпійці, для яких перемога дорівнювалась життю.

Спочатку я побачив очі: величезні, яскраві, жовтогарячі. Потім з кущів на мене вилетіло велике тіло. Я тільки й встиг, що обернутися обличчям до небезпеки й пригнутися, невміло піднявши над головою руки із затиснутим у них ножем, щоб захистити голову. Тварина зі скаженою швидкістю, ніби ураган, пролетіла наді мною, збивши з ніг. Я впав на землю й врізався спиною в якийсь кущ. Звір приземлився значно далі. Не втрачаючи дорогоцінних секунд, я зірвався на ноги й побіг до машини.

— Двері не відкриваються! — закричав Васильович. Він стояв біля дверей дев’ятки й нервово смикав за ручку.

Звичайно, вони не відкриваються. На бігу я відшукав у кишені брелок й натиснув кнопку розблокування дверей. Дев’ятка змигнула фарами й, коротко пискнувши, підтвердила розблокування. За спиною знову почувся шум, але ми до цього моменту були майже в безпеці. Я перестрибнув через капот і миттю опинився в салоні. Двигун, здавалося, заводився цілу вічність, хоча насправді я рвонув з місця через чотири-п’ять секунд після того, як потрапив до салону. Газ у підлогу, двигун реве, колеса викидають з-під днища жмені землі… ми їдемо!

Удар — і на нас посипалося скло з розбитого бічного вікна, з боку пасажира. Я кинув оком вправо й побачив жахливу морду, що стирчала із дірки у склі. Бліда людська шкіра, палаючі божевільною ненавистю жовтогарячі очі, й здоровенні жовті зуби, що стирчали із широко роззявленої пащі. Це був не собака, не вовк, і навіть не людина, а щось зовсім інше, більше схоже на людиноподібну мавпу або якогось невідомого людського мутанта — створеного в секретній лабораторії послідовниками доктора Франкенштейна. Крім голови я нічого не зміг розгледіти та й, насправді, було геть не до того.

Дмитро Васильович щосили вдарив рукою, у якій був затиснутий ніж. Потрапив у морду, накресливши тонку криваву смужку від носа до вуха. Звір істерично заревів, бризкаючи на нас слиною, і його голова вислизнула з машини назовні. Пролунав сильний удар по корпусу машини. Більше він нас не доганяв і, стрибаючи нерівною дорогою, нещадно розбиваючи підвіску, ми помчали до рятівного села — осередку цивілізації. Лише зупинившись коло будинку Васильовича, ми змогли трохи отямитися.

— Ходімо до хати, — сказав Дмитро Васильович.

— Ага.

Ми вийшли, і я навіть не подумав про те, що в машині пробите скло й до неї тепер можна легко залізти. Було не до того. Вже в будинку, трохи зібравшись із думками, я набрав мобільний номер редактора. На дзвінок довго ніхто не відповідав.

— Так, — невдоволено відгукнувся Сергій Іванович.

— Це я.

— Це я вже зрозумів. Ти знаєш, котра зараз година?

— Ні, але зараз це не важливо. Я його бачив.

— Перевертня? — вже зовсім іншим голосом уточнив начальник.

— Так. Не знаю, що це було — перевертень або ще якась погань, але я його бачив.

— Як це ти не знаєш, якщо його бачив? Ти що, випив?

— Та як я можу знати, як виглядає перевертень?! — не витримав я. А ідея випити — непогана. — Я не фахівець із перевертнів! Бачив звірюку, вона, чорти б її взяли, ледве нас не зжерла! І головою в скло… ущент!

— Добре, добре, заспокойся. Ти маєш рацію, — визнав свою помилку начальник. — Тепер зберися з думками й усе розкажи.

Я розповів. А потім ми з Васильовичем таки випили.

Уранці я швидко зібрався — перекинувшись з господарями кількома словами — і вирушив до Києва, пообіцявши Дмитрові Васильовичеві лише, що обов’язково повернуся. І я сподівався, що не сам.

Проїжджаючи недалеко від того самого місця, де на нас учора напав перевертень, я з’їхав на узбіччя й зупинив машину. Ще десять хвилин назад моїм єдиним бажанням було якнайшвидше забратися із цього села та його околиць, й повернутися як мінімум із озброєною групою підтримки. Але тепер… Над головою світило не по-осінньому тепле сонце, весело цвірінькали пташки, і нічого не нагадувало про те, що трапилось учора вночі. Начебто нічого й не було. Я довго стояв, не знаючи, з чого почати, придивлявся.

— Якого біса?! — нарешті сказав я сам собі.

Я заглушив двигун і вийшов з машини, не наважуючись її закрити. Що я хотів зробити? Піти й переконатися, що вчорашній перевертень був насправді, а не привидівся нам зі страху? Але я знав, що він був — розбите скло й вм’ятина у дверцятах дев’ятки були достатнім підтвердженням, та й божевільним я себе наразі не вважав. Ні, перевертень був реальністю, навіть якщо це був не перевертень, а якийсь мутант. Я посміхнувся: навіть тепер мій мозок намагався знайти раціональне пояснення подіям, що сталися. Не перевертень — а мутант; не містика — а наукова фантастика. Що теж, зрештою, непогано. Для газети, звісно.