— Виходити або не виходити — ось у чому питання, — пробурмотів я собі під ніс банальність лише для того, щоб розвіяти димку нереальності, що повільно почала мене охоплювати.
Зрештою журналістська й людська гордість узяли гору над страхом, і я обережно вийшов з машини. Ще раз озирнувшись, про всякий випадок, я підійшов до капота й простягнув руку до клаптика тканини. Нічого незвичайного, тканина як тканина: легка й нещільна, з обірваними краями. Швидше за все, раніше була частиною якої-небудь оборки на сукні. Покрутивши її перед очами й навіть понюхавши, я гмикнув і запхав клаптик до кишені. Про всяк випадок.
В’їжджаючи у село, я раптом згадав, що забув взяти із собою чого-небудь поїсти. Збирався хутко, і їжа якось геть вилетіла в мене з голови. Одна надія на гостинність господаря. Як його? А — Дмитро Васильович. А прізвище забув: чи то Кишечко, чи Тисечко. Чорт із ним, із прізвищем, головне, щоб нагодував.
Знайти будинок Дмитра Васильовича було доволі легко. Тільки один раз запитав перехожого, де потрібна мені вулиця, а далі проблем не було. Село виявилося невеликим, і заблукати в ньому не змогла б навіть дитина. Господарство Дмитра Васильовича нічим особливим не вирізнялося з-поміж інших: невеликий одноповерховий будиночок з верандою, літня кухня навпроти, та сарай. Подвір’ям діловито гуляли кури, а кудлатий пес породи «сільська подвірна голосиста» миттю повідомив господаря про гостя. Господар, років п’ятдесяти-п’ятдесяти п’яти, худорлявий, із волоссям, що почало сивіти, й темним, засмаглим на сонці, лицем, з’явився так швидко, начебто цілий ранок мене чекав.
— Ти з газети? — гукнув він, підходячи до воріт, біля яких я стояв.
— Так. А ви Дмитро Васильович гм… шечко?
— Той самий. Ну, що ж, заходь Машину можеш залишити, де стоїть, ніхто її не чіпатиме, — він відчинив хвіртку, що примостилася біля самих воріт зліва, і, запрошуючи, махнув рукою. — Зайдемо в будинок, а то пес не заспокоїться.
«Голосистий» нібито почув останні слова хазяїна й почав гавкати ще з більшим ентузіазмом. Навіть коли двері будинку захлопнулися за моєю спиною, псина ще довго продовжувала надриватися, очевидно насолоджуючись своїм незрівнянним гавканням.
— Я не думав, що так рано, — сказав хазяїн, проходячи до кімнати з телевізором, що мабуть виконувала функції вітальні. — Думав, біля вечора, а то й завтра ранком. Господиня, дружина моя, Настуся, навіть поїсти нічого не приготувала.
— Що, зовсім нічого? — запитав я якомога байдужіше.
— Ну, щось найдеться, звичайно, — все зрозумівши посміхнувся він.
Дмитро Васильович зупинився й уважно подивився на мене. Потім розвернувся й пішов до іншої кімнати. Я мовчки рушив за ним. Через хвилину вже сидів за столом на кухні і наминав хліб з повидлом, запиваючи його незбираним сільським молоком. Дмитро Васильович теж не збирався даремно гаяти час, й відразу заходився розповідати свою історію.
— Як я вже повідомляв вашому редактору, цієї, як її, вашої газети…
— «Погляд зсередини», — нагадав я.
— Ага. Отож, я й кажу: син мій у тій клініці лікується. Вона, клініка, не для простих людей, але місцевих вона зобов’язалася безкоштовно лікувати. Без цього ми не дали б дозволу її побудувати біля нашого села. Психи все ж таки, хтозна що може трапитися.
— Ну, звісно, — поквапив я його.
— То я й кажу, сина провідати йшов. Пішки, ясна річ, мотоцикл у гаражі стоїть, руки все не доходять. Та й недалечко йти. Коли вертався — темно вже було.
— Зовсім темно? — уточнив я.
— Спершу не дуже. Коли почув за собою якийсь шум, ще виднілося. Поганенько, але роздивитись щось було можна. Я відразу подумав, що за мною хтось іде. Людина якась. Обернувся — нікого. Іду далі, знову щось за мною йде. Прикинув собі — не людина, а звір якийсь, людина начебто так не ходить. Знову повернувся, і знову — нічого. Отут мені стало лячно. Я дав ходу, а воно не відстає й не показується. Зважився я та й озвався, зупинився й кричу до лісу. А воно затихло, й нічого не відповідає.
— Так ви ж говорили, що то не людина була, — здивувався я.
— А чорт його знає, може, й не звір, а людина — я ж не знав тоді, — знизав плечима Дмитро Васильович. — А якщо й звір, то голосу має боятися. Якщо не зовсім ручний… Власне кажучи, спробував я втекти, а воно за мною біжить — чути добре як через кущі ломиться. І доганяти почало. Обернувся на бігу, дивлюсь: звірюка якась біжить. Здорова як вовчисько… а може, й більша, ні — точно більша.
— Так, може, це він і був — вовк? Стемніло, напевно, на той час.
— Стемніти стемніло, але ось вовки так не кричать, — Васильович навіть лицем перемінився. Видно було, що він нервує, і тоді перелякався добряче. — Якби не бачив звіра своїми очима, то вирішив би, що людина кричить. Хвора звичайно, але людина. Але я ж бачив… звір то був, звір. А ще це самогубство.
— Яке ще самогубство? — я ледве не підстрибнув від несподіванки — невже тут справді щось було?
— Один працівник тієї самої клініки наклав на себе руки, і ще начебто хтось збожеволів, якась лікарка. Може, й не наклав, але мені саме так сказали. А що там у них насправді трапилося, один Бог знає. Самі ж бо правди не скажуть, якщо не з руки їм ця правда, а сховати нічого не варто.
— І давно це трапилось?
— У тому й річ, що недавно, — Дмитро Васильович приречено махнув рукою. — Одне за другим: відразу охоронець помер, потім, через тиждень, лікарка звихнулася. Здоровий такий чолов’яга. Як саме помер, мені не сказали. Але здається мені, що нечисто там, особливо після того, як я перевертня побачив. Як тепер до сина ходити, ніяк не второпаю. Лячно, а мотоцикл… Ех!
— Хочете, підкину. Однаково туди сьогодні поїду, — запропонував я.
— Чого ж не поїхати? Тільки коли дружина моя повернеться, гаразд?
— Без проблем, — погодився я. — Разом поїдемо. Заодно покажете, де вас цей перевертень ледве не наздогнав. До речі, не наздогнав же? Ледачий якийсь трапився.