Тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Олена виявилася балакучою дівчиною й протягом кількох годин не змовкала й не дозволяла цього зробити й мені. Але, зрештою, і вона втомилася. До Лазеньок залишалося майже нічого, і я не став її будити й нагадувати про дану обіцянку. Крім того, вона так гарно виглядала уві сні. Тільки тепер я добре її роздивився. Брюнетка з витонченими рисами обличчя й високим чолом. Тоненька фігурка, не дуже висока, але й не дуже низька. Просто, але зі смаком одягнена. Саме такі мені найбільш подобалися. І чому я досі ще нежонатий?

Просто під вказівником, що позначав початок Лазеньок, був вказівник на клініку. Я слухняно повернув праворуч, і машина плавно покотила гарною, новою дорогою — мабуть, справи клініки дійсно йшли непогано. Через мить обабіч замигтіли дерева — ми в’їхали в парк або лісочок.

Олена мирно посапувала, схиливши голову в мій бік. Незабаром доведеться її будити, а самому шукати місце, де б зупинитися й влаштуватися в машині на нічліг. Так, посплю я, як мінімум, до десятої годин, або до одинадцятої. Очі знову почали злипатися, у голові давно стояв густий туман. У світлі фар, прямо перед машиною, з’явилася біла людська постать. Вона стояла до мене в профіль, начебто не помічаючи машини, що мчала на неї. Я інстинктивно вивернув кермо вліво, одночасно тиснучи на педаль гальма, коли між нами залишалося не більше десяти метрів — все-таки зреагував я не дуже швидко. Машина небезпечно завалюється на правий бік, нестерпно повільно з’їжджаючи з траєкторії. Я розумію, що не встигаю… трішечки, але все ж не встигаю.

…П’ять метрів.

Її голова різко повертається до мене й розмиті невизначені риси неправдоподібно білого старого обличчя, обрамлені таким же білим волоссям, намертво відбиваються у мене в свідомості. Я стискаю повіки, нездатний дивитися в ці злі очі, що пронизують душу до самого споду.

…Зараз буде поштовх.

Гальма верещать, ніби порося, яке живцем засмажують на рожні. Я вивертаю кермо вправо, сподіваючись, що до дерев на лівому узбіччі ще далеко. Машина розвертається боком і, через кілька довгих секунд руху юзом, оглушливо скрегочучи шинами, зупиняється. Олена падає на мої коліна, злякано і, якось нерішуче, скрикує.

Через кілька секунд я наважуюся подивитися на дорогу. Я повинен був її збити, але поштовху не відчув. Очі нічого не бачать. На дорозі нікого не видно. Шлунок стискується одночасно з мочовим пузирем, коли я усвідомлюю, що якщо її не видно на дорозі, то вона… Можливо, далі — світло фар охоплює лише маленьку ділянку дороги, інше губиться уві тьмі.

— Що трапилось? — Олена повільно, з острахом, виправляється на сидінні, інстинктивно поправляючи руками волосся.

— Здається, я когось збив, — непевно відповів я.

Відстебнувшись, я вийшов з машини й обережно пішов по дорозі назад. Тиша навколо була наче в склепі, якщо не вважати на звук працюючого двигуна. Я відійшов метрів на сто, перш, ніж зрозумів, що так далеко це статися не могло. По дорозі назад до машини я пройшов правим узбіччям, уважно вдивляючись у темряву. Навколо й далі було тихо.

— Ну, що? — запитала Лена.

— Нічого, — я нічого не розумів, однак почав потроху приходити до тями. — Може, здалося…

— Що?!

— Не знаю! Я на когось їхав. Вона стояла прямо на дорозі… Я намагався об’їхати, але не встигав. А тепер нікого немає.

— Ти точно її бачив? — с сумнівом запитала Лена, виходячи з машини.

— Я й дотепер її бачу, — сказав я щиру правду.

— Але ти чув звук удару?

Я побіг до машини й, нагнувшись, уважно оглянув весь передок. Жодної свіжої подряпини. Заставив себе опуститися на коліна і подивився під машину — нікого.

— Нічого не розумію, — я підвівся й сів в машину на своє місце.

— Це я винна, — зніяковіло заявила Олена. — Заснула, а обіцяла тебе розважати. Добре, що не трапилось нічого такого.

— Так, — образ сивої жінки повільно залишав свідомість, залишаючи після себе лише нематеріальний неприємний осад. — Не вини себе, я ж міг тебе розбудити, але не зробив цього. Тепер буду знати, на що здатна моя свідомість. Добре, поїхали.

— А де ми? — запитала дівчини, сідаючи на місце.

— Майже приїхали.

— До Лазеньок?

— До клініки твоєї. До Лазеньок я не доїхав, звернув раніше.

— Дякую.

— Немає за що.

Я висадив її біля воріт, передавши з рук в руки охоронцеві, що вийшов з кабінки. Ми швидко попрощалися, і, розвернувши машину, я повільно попрямував назад до перехрестя. Проїжджаючи злощасну ділянку дороги, сповільнив хід машини й ще раз уважно оглянув все навколо. Але крім чорних смуг від шин на асфальті нічого підозрілого не побачив. Недавня подія залишила досить неприємний осад на душі, втім, я змусив себе звернути перед перехрестям до лісу, щоб влаштуватися на нічліг. Не привида ж я бачив, зрештою. Хоча… Ні — нісенітниці це все!

Проспав я напрочуд спокійно й довго. Ледве не проспавши собою ж встановлений час. Але незручність нічлігу в машині все-таки зробила свою чорну справу, і, змерзлий, з болем у шиї та спині, я нарешті прийшов до тями. Розплющив очі, й здригнувся — на капоті, вкритому краплями роси, лежала біла стрічечка. Через кілька секунд я вирішив для початку роздивитись ситуацію навкруги безпосередньо з машини. Як і слід було сподіватися, нікого й нічого підозрілого не виявив. Ні живих, ні мертвих. У всякому випадку, в радіусі тридцяти метрів. Далі перспектива зникала в ранковому тумані й за стовбурами дерев.