Тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Можете не турбуватися, — зітхнув я і поплентався у зазначеному напрямку.

Похвально, що вона більше нічого не додала. А я вийшов і, як і обіцяв, прямим ходом попрямував до своєї машини, по дорозі міркуючи, що скажу редактору. Звичайно, він не зрадіє. Але що я ще міг зробити? Якщо людина принципово не хоче чогось говорити, то вона цього й не скаже.

— Це я, — сказав я в трубку, коли зручно влаштувався на сидінні робочої дев’ятки.

— Ну, як? — весело відгукнувся Сергій Іванович. Напевно, сподівався на гарний результат.

— Шампанське поки пити зарано, — буркнув я.

— Виходить, не вийшло, — констатував він усе тим же голосом. — Не переживай. У тебе залишився перевертень, а там придумаємо ще щось.

— Що тут придумаєш? Хіба що пробратися туди вночі потай. Але ж всередину будинку, швидше за все, не потрапиш. А якщо мене упіймають, то самі розумієте, де я проведу кілька наступних місяців або років.

— У мене є цікавіша думка.

— Яка?

— Потім скажу, коли повернешся. Зосередься зараз на цьому перевертні, — навів туману редактор.

— Так точно.

— Буду чекати дзвінка.

Ми попрощалися. Через десять хвилин надійшли мої попутники, і ми разом повернулися до них додому. Вирішено було вирушити до лісу увечері. Як всім відомо, перевертні удень по лісах не вештаються, лякаючи мирних жителів, а роблять свою, неугодну Богу справу, винятково після заходу сонця. Так це було, чи не так, у нашому випадку, я сказати не міг, але чомусь не вірилося, що вдень ми щось би виявили.

Добряче повечерявши, ми з Дмитром Васильовичем без зайвих розмов вирушили до лісу. Про всяк випадок взяли із собою по здоровенному ножу, з тих, котрими звичайно обробляють м’ясо, а Дмитро Васильович ще прихопив невелику сокирку. На відміну від мене, він був похмурий і зосереджений. Було помітно, що нашу нічну прогулянку він сприймає дуже серйозно, і навіть я мимоволі став ставитися до нашої прогулянки серйозніше. До лісу ми під’їхали на машині, а далі планували йти пішки до місця, де тієї нещасливої ночі Дмитро Васильович, за його словами, зумів відірватися від звіра. Дмитро Васильович прихопив ліхтарик — на жаль, знайшовся тільки один — і, замкнувши машину, ми пішли в ліс.

Коли ми опинилися під склепінням дерев, вже геть стемніло, а в хащах було взагалі, як у печері. Місяць, на лихо, зник за хмарою: залишалося тільки сподіватися, що не за великою. Тільки тепер я згадав той випадок на дорозі, коли ледве не розбив машину й себе з Оленою. Не вчасно, до речі, згадав. Пальці раз у раз несвідомо намацували руків’я мясницького ножа, до купи ще й хотілося спати.

Через якийсь час місяць визирнув з-за хмари, і відразу ж стало веселіше, хоча ліхтарика ніхто вимикати не збирався. Так ми і йшли, продираючись через чагарник, що, раз у раз загороджував нам дорогу — природа щосили намагалася поглинути неприємну їй стежинку. Непомітно ми вийшли до огорожі. Територія клініки була тьмяно освітлена розкиданими по парку ліхтарями. Ідилія, та й годі. Які ще перевертні?

— Навіть не знаю, радіти нам чи ні, — сказав я.

— Мені навіть незручно, — зізнався Дмитро Васильович. — Тепер виходить, що я збрехав, і ніякого звіра немає.

— А ви хіба сумніваєтесь?

Васильович подивився на мене з осудом у погляді, й відповів:

— Я ще не збожеволів. І якщо бачив щось, то бачив. Навіть якщо мене ніхто слухати не стане — для мене це нічого не змінить.

Чомусь я йому вірив, може не до кінця, але принаймні хотів вірити. Дійсно, на божевільного він зовсім не скидався. Міг, звичайно, прибрехати з тільки йому відомих причин, та все-таки хотілося вірити.

Ми пройшлися уздовж огорожі до самих воріт, потім повернули назад. У навколишньому лісі було, як і раніше, тихо й спокійно. За мовчазною згодою повернули назад до машини.

— Напевно, він сьогодні відсипається. Зжер когось учора, а сьогодні лінь з барлоги вилазити, — спробував пожартувати я, але на це Васильович тільки ображено, здається, засопів, тому я поквапився заткнутися.

І добре зробив…

Повну тишу, що оточувала нас немов кокон із вати, до цього моменту, порушували тільки звуки наших кроків та звичні звуки ночі. Не знаю, скільки я пройшов — а йшов я слідом за Васильовичем, — слухаючи ці самі звуки кроків та спів цвіркунів, поки не зрозумів, що ми не самі. Васильович йшов, поки ні про що не підозрюючи і дивлячись вперед і по сторонах, віддавши тил під мій повний контроль. Напевно, мої молоді вуха виявилися більш чутливими.

Тук, чирк, тук, хляп… — чулися наші кроки. Тихенько зашелестіло листя в мене за спиною, начебто його хтось або щось зачепило. Потім знову тиша, що переривалась лише нашими кроками й цими довбаними цвіркунами, які не давали як слід розчути слабкий звук. Я обережно обернувся, але, звичайно ж, нічого не побачив. Світла від місяця, що знаходився майже в повній фазі, було на жаль недостатньо, щоб роздивитися якісь деталі в цьому хаосі кущів і стовбурів.

— Ви нічого не чули? — запитав я, спробувавши додати голосу буденний тон, хоча в самого на серці вже шкреблося.

— Начебто ні.

— Напевно, почулося.